Що таке філософія «повільного» руху та як її втілюють соціальні підприємці: slow food, slow fashion, slow city? Це тренди і водночас натхнення у сфері соціальних інновацій. Про них у своїй лекції в рамках Фестивалю ідей 2018 розповів Андрій Федотов, експерт із соціального підприємництва Impact Hub Odessa. Пропонуємо скорочений конспект лекції «Slow life та соціальне підприємництво: філософія та практика соціальних змін в Україні, Німеччині та Польщі».

Час для уповільнення в нестабільному світі

Головне, що відбувається в економіці – великі сплески. Вони повністю змінюють все навколо. Ми намагаємося використовувати розум, раціо, якісь статистичні моделі аби передбачити стихійні явища, кризи чи глобальні зсуви – та вони все одно вони відбуваються неочікувано і практично ніхто не може вгадати, коли. В моменти криз насправді стаються ті зміни, яких всі чекали і намагалися приблизити. Це концепція Насіма Талеба, описана в його книзі «Чорний Лебідь».

Теперішній світ такий завдяки наслідкам Другої світової війни, сучасні тренди — еко-автомобілі, технологічні інновації, з’явилися завдяки кризі 2008 року, переосмисленню певних економічних і глобальних парадигм. Все змінюється дуже швидко і частково це пов’язано з кліматичними викликами, частково – з розумінням того, що попередні економічні моделі не працюють. Сьогодні slow life є в центрі цих соціальних змін.

Внутрішній Берлін: чому добросусідства мають значення

Коли ми кажемо, що «Німеччина — це хороші дороги», це не зовсім так. Була якось дискусія: а що зміниться, якщо з Одеси всіх одеситів виселити і поселити сюди німців? Стане це місто іншим? Можливо, воно тоді взагалі відсепарується від України? Чому? Бо Німеччина — це не дороги, це певний майндсет і культурний код, який драйвить людей і формує їхнє ставлення до життя, до речей, якими займаються і до швидкості, з якою це роблять. Одна з унікальних речей в Одесі — Зелений театр. Коли ви туди потрапляєте, відчуваєте ці цінності на собі. Коли Макаревич прийшов до Зеленого театру читати лекцію про красу, він сказав: «Щось забагато людей на лекції, я співати не буду, можете йти!». Але люди залишилися.

Днями була невелика дискусія у класному міському проекті на Жуковського, 43. Це двір-сцена, арт-простір, який заснував голова ОСББ разом з мешканцями, щоб вирішувати житлові проблеми. Дискусія була прекрасна, бо там зібралися різні люди — хтось з Києва приїхав, хтось з-за кордону, хтось просто вийшов у шортах з банкою пива послухати, про що говорять модні чуваки. Найважливіше міське обговорення — це коли хтось говорить про гнилі труби, а хтось про імпакт і дослідження на Місяці. Коли всі ці прошарки поєднуються в одному просторі і починають знаходити спільні точки взаємодії, це дуже круто. І це важлива річ, пов’язана із slow life.

У Берліні подібних арт-дворів дуже багато. Якщо подивитися на логіку створення такого простору, це не так складно, хоча український досвід говорить навпаки. Такі проекти мають виникати не тому, що ми вирішили, що там буде класний майданчик, а просто тому, що місцеві жителі сказали — а давайте це зробимо! Мені близька ідея добросусідства, коли люди просто спускаються вниз на подвір’я і говорять: «А давайте у неділю пікнічок надворі зробимо, обговоримо те, щоб зібрати гроші на ремонт дороги, плюс відсвяткувати весілля сусіда, плюс є ще низка проблем і ряд ідей. А цей сусід вміє гарно співати, давайте він заспіває!». Це якраз і формує оці grass roots communications.

Змінювати світ без втоми: спочатку знаходимо мотивацію

Філософію slow life втілює спокійний вираз обличчя, який переконує — друзі, все під контролем. Я бачу його у людей, які займаються соціальним підприємництвом. В Україні таких менше. У нас соціальні підприємці – це люди, які говорять, що весь світ проти них і дуже втомлені від кількості проблем, які на них звалюються. Але так не має бути. Важливо, щоб те, чим ти займаєшся, було частиною життя, місією. Коли ми говоримо про соціальне підприємництво, то кажемо, що суспільство щось винне, що міська громада має бути іншою, що місцева влада якась не така. У нас перманентна війна у третьому секторі.


Зміни — це просто, з вас немає литися мільйон шарів потів, злості і втоми, аби відбулося. Ви маєте робити добре діло з розумінням того, що це просто частина вашого життя, і по-іншому ніяк.


Між суспільством, державою і бізнесом має бути консенсус. Вони мають діяти разом не тому, що всі такі добрі і гуманісти, а тому, що сучасний світ і сучасні швидкості та виклики говорять, що інакше неможливо. Жоден гравець не може вирішити проблеми самотужки. Ключова ідея — шукати те, що вас особисто драйвить, знаходити всередині себе ту мотивацію, той майндсет, бачення, яке би ви хотіли масштабувати.

Все починається не з коворкінгу, а з вашої внутрішньої позиції і розуміння того, що це ви хочете, аби ваша собака не залишала нічого після себе на вулиці. Далі вже питання техніки, як зробити так, щоб якомога більше людей до вас приєдналося. Зміни — це просто, з вас немає литися мільйон шарів потів, злості і втоми, аби відбулося. Ви маєте робити добре діло з розумінням того, що це просто частина вашого життя, і по-іншому ніяк.

Slow food: в пошуках ідентичності та власних рецептів

Slow movement стартував зі slow food. Це був виклик «Мак Дональдсу» в Римі. Все почалося з того, що люди вирішили захищати свою локальну ідентичність, унікальність. Мовляв, якщо ми продовжимо бути частиною глобальних змін, що затягують у вихор схожості і масовості, ми загубимося, розчинимося. Тут є і певний дисонанс slow food. У базовому розумінні це не про віп-їжу. У нас еко-продукти — це якась розкіш: ви платите більше, коли йдете в ресторан з якимись унікальними рецептами Насправді, slow food – про простоту. Є багато різних слів, щоб описати підсмажений хліб, натертий часником і помазаний оливковою олією. У ресторанах вам його продадуть у 10 разів дорожче, хоча всередині там просто регіональна ідентичність.

У нас є свій такий хліб, трошки з іншими рецептами, який говоритиме про нас. Ми всі є спонсорами італійського slow food, коли ходимо в італійські ресторани, ми платимо за вміння італійців залишатися самими собою, хоча насправді ми спокійно можемо шукати власну ідентичність, шукати наш рецепт підсмаженого хліба. Один з таких проектів — польська Кухня Конфлікту (Kuchnia Konfliktu). У центрі міста кафе, де найняли 12 кухарів з 12 країн, де відбуваються конфлікти. Це звичайна місцева їжа з Грузії чи України, але до кожного замовлення додають історію конфлікту країни цього кухаря-мігранта.

Slow food – це також виробництво. Кафе – це front-end, те, з чим ми з вами (користувачі – прим. ред.) стикаємося. Будь-яка кафешка з тилу зіштовхується з виробництвом. В Одесі гостював фермер з Німеччини Крістіан Хеймен, у якого проект екологічного вирощування продуктів біля Берліну. Там люди переплачують дуже багато за їжу без хімікатів, берлінці щомісяця купують коробки з сезонною фермерською продукцією. Для них дуже важливо бути частиною цієї спільноти.

Крістіан принципово відмовляється від державних субсидій, він побудував свій магазинчик навпроти великого супермаркету і з задоволенням спілкується з покупцями, пояснює, чому там картопля за 2 євро, а в нього – за 10. Він каже: люди повинні звикнути, що насправді їжа коштує дорожче, а мобільні телефони і розваги — дешевше. У нас перевернуті цінності – більша частина бюджету йде на те, що насправді нічого не коштує, а про те, що справді важливо, що пов’язано з нашим здоров’ям, ментальним і фізичним, ми забуваємо.

Slow art та slow fashion: повільно жити не заборониш

Друга сфера, пов’язана зі slow movement – slow art. Це про руйнування визначених кордонів і розуміння того, що мистецтво багатофункціональне, його неможливо загнати в рамки, не можна сказати, що це щось глибоке чи поверхневе — воно багатогранне. Зараз в Одесі точиться велика дискусія навколо Художнього музею, і це круто, дискусія повинна тривати. Найсумніше, що може статися з мистецтвом – те, що його ніхто не обговорюватиме, воно нікого не буде зачіпати. Мистецтво переходить наші особисті межі, воно змушує реагувати на себе.

Іще один аспект – ідея slow fashion. З нею я познайомився через дівчину з Калінінграда, яка заявила на сторінці в Інстаграм, що вона відмовляється від купівлі одягу на рік. Кожного дня вона описувала, що з нею відбувається, з якими викликами зіштовхується. Вона перешивала одяг під різні потреби і стверджувала, що ми дуже багато речей купуємо і дуже мало ними користуємося. Більше того, багато «еко» продуктів не зовсім еко. Наприклад, речі з бамбука нібито екологічні, але проблема в тому, що на вирощування бамбуку йде дуже багато води, яка більш потрібна в інших цілях. Майже половину одягу в світі виготовляють з бавовни, яку вирощують за допомогою пестицидів.

Шведський проект Nudie Jeans шиє джинси, але наголошує, що виробництво джинсу дуже шкідливе. Тому банальні джинси без фарби вони роблять так, щоб ви не купували кожного сезону нові, а приходили, якщо на ваших джинсах з’явилися дірки. Їх безкоштовно залатають. Якщо ви вже не хочете носити ці джинси, їм знайдуть нового власника. Навіть якщо ваші штани вже виглядають як ганчірка, все одно вони з ними щось зроблять, бо дуже люблять свій продукт і хочуть, аби він жив якомога довше. Їхній простір пронизаний цієї філософією, а не красивою лакованою підлогою.

Slow cities: слухати свої ритми

Ще одна важлива річ пов’язана зі slow movement – slow cities, повільні міста. Це про велодоріжки, про зелені паркові зони, про доступність міста для маломобільних груп, це про те, що місто наше і ми можемо ним користуватися. Нам у ньому добре і комфортно, це про якість життя. Є такий рух, він актуальний і для України, sea change – це переоцінка життєвих цінностей, інколи для цього треба кудись переїхати, не обов’язково до моря. Це про рух і про те, що потрібно не стояти на місці, аби щось відбувалося всередині. Наше завдання — шукати довкола себе ті цінності і спільноти, які нам ближчі, стати їхньою частиною. А для того, щоб стати причетним, не треба нікуди записуватися, ніде реєструватися. Треба просто відчути важливість цього.


У кожного має бути свій ліс, в який можна прийти подихати і послухати пташок, порозмовляти чи помовчати.


Ми всі дуже поспішаємо — давайте нічого не пропустимо, давайте побіжимо туди! Але треба видихати, у кожного має бути свій ліс, в який можна прийти подихати і послухати пташок, порозмовляти чи помовчати. Є дві книги, які я читав про slow life. Одна з них — «Як перестати поспішати» Карла Оноре. Він описав у своїй книзі всі рухи пов’язані зі slow movement. У центрі цього руху вміння керувати швидкостями у своєму житті. Коли відбуваються важливі події, ми можемо цього не усвідомлювати, але всередині наші швидкості змінюються. Ми починаємо рухатися швидше чи повільніше, говоримо про депресію чи велику радість. Це також і про зміну характеру того, чим ми займаємося.

Коли входимо у швидкий такт, наші процеси прискорюються, ми хочемо чогось більшого, хочемо динамічності. Коли уповільнюємося – обираємо тихіші кафешки і офіси. І це нормально, не можна дорікнути тим, що людина хоче бути швидшою чи повільнішою. Цикли у процесі життя змінюються. Всі геніальні ідеї не з’являлися на великих швидкостях. Аби придумати щось інноваційне, не можна просто бігати і з усіма говорити. Треба заспокоїтися, сісти, передихнути і почати з початку, почати говорити про те, яка була мотивація.

Дуже важливо, щоб те, чим ви займаєтеся, було найкращим способом витратити ваш час. Завжди є альтернатива, завжди можна кудись емігрувати чи поїхати відпочивати. Але якщо ви в щось вкладаєте свій час, емоції, гроші, це має того вартувати. Ви маєте говорити про це із захватом, а люди, з якими ви працюєте, мають бути найкращі і надихати.

Записала Христина Петрик