Олександр Ройтбурд і Одеський художній музей, яким він керує, за останні півтора роки стали центром культурного тяжіння та політичних розбірок, місцем зустрічі мистецької інтелігенції та шанувальників мистецтва. Статус директора приніс Ройтбурду публічність в Одесі, а очолюваному ним музею, згідно з цифрами, — нове дихання і набагато більше відвідувачів.

Зараз один із найвідоміших сучасних українських художників оскаржує рішення про своє звільнення з музею, залишаючись на посаді. Протистояння з місцевими депутатами облради, які кілька разів намагалися його усунути, називає світоглядним конфліктом. На честь 120-річчя ОХМ у листопаді директор і його команда започаткували нову музейну традицію: влаштовують краудфандингову вечірку і збирають усіх, хто бажає надати меценатську допомогу музею.

Ройтбурд галантний і різкий, ввічливий і саркастичний. Із журналістами розмовляє українською, каже, що хоче говорити про культуру. На тому і сходимося.

Художник-керівник: Олександр Ройтбурд про дикуватий ринок мистецтва й Одесу як стартап

— Вас звільняють депутати обласної ради, ви оскаржуєте рішення в суді, історію цю знаємо, обговорювати не будемо. Але, припустимо, ви з якихось причин покидаєте музей. Він уже стоїть на колесах і поїде далі по траєкторії сам?

— Залежить від того, яка частина команди його покине. Якщо вся — то він, мабуть, повернеться до того стану, в якому був. Завмре, впаде в анабіоз, як останні десятки років, коли одесити навіть забули, де він знаходиться. Це не означає, що в музеї нічого не відбувалося. Важливо, що зберегли колекцію, наукова діяльність була, виставки.

Не скажу, що з нашим приходом усе стало краще. У нас, наприклад, зараз певна наукова стагнація, бо ми хочемо підняти планку. Є гальмування виставкове, бо ми готуємо експозиції на такому рівні, що неможливо кожного місяця відкривати нову. Попри це з’явилася динаміка. Якщо команда піде, частково щось лишиться як інерція.

Перша реакція моїх співробітників була: «Якщо вас звільнять, ми з вами підемо». Я кажу —  ні. Ви будете працювати.

Я можу покинути музей хоч зараз, якщо вийде мене звільнити —  у що я не вірю —  залишиться команда, з якою вони (депутати облради, —  ред.) нічого не зроблять, і я буду поруч. Перша реакція моїх співробітників була: «Якщо вас звільнять, ми з вами підемо». Я кажу —  ні. Ви будете працювати.

— Востаннє музейну колекцію поповнювали у 1989 році. Чи означає це, що з того часу в музеї не з’являлися нові картини?

— Це було останнє велике поповнення по всьому Радянському Союзу. Були системні закупівлі, їх на рік тоді у 1989-му припинили. Із тих часів Україна їх не поновлювала. Буває таке, що щось дарують, щось купують за спонсорські гроші. За останній рік з’явилося більше картин, ніж за попередні двадцять, але нам ніде тримати їх. Переповнені всі сховища, і ми мріємо про приміщення, щоб можна було збирати колекцію. Зараз говорять про музей сучасного мистецтва, але у нас (в ОХМ, — ред.) нема сучасного мистецтва. Нам готові його дарувати, але складати нікуди. Замкнене коло.

Я мрію про музей, у який приходиш, і нема сили за один раз усе подивитися, треба повертатися ще і ще.

— У листопаді музею виповнюється 120 років. Що ви як директор бажаєте йому?

— Бажаю, щоб найближчим часом він отримав статус національного, розширив мінімум утричі свої приміщення. Тоді музей стане у десятки разів цікавішим. Я мрію про музей, у який приходиш, і нема сили за один раз усе подивитися, треба повертатися ще і ще. І завжди відкривати щось нове.

Ми маємо основу для такого музею. Я не кажу про технічне обладнання — музею потрібна система кліматичного контролю, контролю вологості, сучасна система безпеки, треба кваліфікованіші кадри. Не всі, хто спроможні дати музею новий імпульс, зможуть працювати на ставку 4-5 тисяч гривень. 5000 навіть я не отримую, у мене 4900 з чимось.

Художник-керівник: Олександр Ройтбурд про дикуватий ринок мистецтва й Одесу як стартап

15.11.2019: відкриття виставки Бориса Лур’є «Змінена людина».  Виставка триватиме до 15 січня 2020

— Вам подобається керувати музеєм?

— Ні, я залюбки працював би із такими повноваженнями, які має куратор європейського музею. Адміністративні, господарські питання мені не цікаві, це не моя сильна сторона. Бути куратором і визначати політичну, естетичну, виставкову лінію музею — це вже інша справа.

— Культура, музеї те, на чому часто економлять. Як змінити це системно, чий запит має бути? Що має статися з країною, щоб це зрушило з місцятреба відкрити ринок землі, вирішити нагальні економічні питання, підняти ВВП?

— Тут знову ж таки замкнене коло. В Україні є багато мертвих культурних закладів. А є маяки. І тотальна зрівнялівка. Днями із приватним візитом до музею приїхав міністр культури Бородянський. Ми це обговорювали, міркували, що можна зробити. Він сам не знає. Наприклад, запровадити принцип: якщо ми заробили поверх нашого бюджету мільйон гривень, то хай держава дасть нам ще три. Це його ідея (міністра, — ред.). Але все одно потрібні остаточні критерії — на чому заробили, скільки грошей раніше заробляли, на що їх витрачати, чи буде музей ефективнішим, якщо туди ходитиме втричі більше людей.

Лівою ногою чешемо праве вухо, щоб легально заробляти і продавати сувеніри

Дуже багато дурних обмежень зараз. Наприклад, ми лівою ногою чешемо праве вухо, щоб легально заробляти і продавати сувеніри. А це може бути одним з основних джерел доходу. Дуже проблематично продавати книжки, неможливо відкрити кафе при музеї, щоб музей став місцем, куди люди не просто приходили би, дивилися на годинник і казали, що пора обідати, а щоб могли цілий день там провести. Щоб були окремі приміщення, де можна залишити дітей.

Дітям треба показувати музей, готувати їх до цього. У нас є школа юного музейника, але всі один у одного на голові. Якщо йде лекція, то можемо проводити її лише в одному залі, де висять мої улюблені твори — Серебрякова, Кандинський, Реріх. Ми змушені закривати цей зал. Якщо людина прийде подивитися на картини, а там двогодинна лекція, вона так і не побачить Кандинського .

Художник-керівник: Олександр Ройтбурд про дикуватий ринок мистецтва й Одесу як стартап

Школа юного музейщика

З іншого боку, музей відрізаний від міського бюджету. Згідно з Бюджетним кодексом, місто не може фінансувати те, що не перебуває у нього на балансі. А колекція — це власність держави, будівля — облради. Тобто, міське фінансування неможливе, і це дурість. Бо якщо люди приїжджають в Одесу спеціально подивитися музей —  я знаю такі приклади —  гроші вони лишають у міських кафе, готелях, таксі. Тож цей музей має стати для міста одним з магнітів.

Місто може 5 мільйонів витратити на гойдалки, які вже зламані (рік тому за таку суму на Грецькій площі встановили гойдалки з LED-освітленням як проєкт Громадського бюджету, — ред.), і це законно. А фінансувати музей — незаконно, бюджетне порушення.

— Тобто, почати із законодавчих змін, зняти зайве регулювання?

— Так, музеям автономія необхідна, повна лібералізація господарської діяльності, зняття обмежень у Бюджетному кодексі щодо закладів культури.

— Чи є в Україні мода інвестувати гроші в мистецтво?

— Був бум інвестування в нульові і у першій половині 2010-х. Потім ціни на мистецтво просіли, хоч і менше, ніж на нерухомість, і не піднялися. Тому що держава має підтримувати престиж свого мистецтва. Твори провідних художників мають висіти у музеях. Щоб люди приходили і бачили — це вже класика. Майже всі східноєвропейські держави, які дбають про розвиток свого ринку, фінансують участь державних галерей у міжнародних ярмарках. Це сприяє капіталізації мистецтва, у нас такої практики нема.

Художник-керівник: Олександр Ройтбурд про дикуватий ринок мистецтва й Одесу як стартап

Олександр Ройтбурд та Сергій Жадан у Музеї

— Як виглядає ринок мистецтва в Україні?

— Дикуватий трохи. Бачите, Київ — велике місто, але не зовсім мегаполіс. Тож майже всі колекціонери сучасного мистецтва можуть вийти на художників без галерей, навіть якщо не знайомі особисто. Це робить їх нерентабельними. Колись за галереями стояли люди з певними статками, сьогодні я таких майже не знаю. Галерея не може укласти ексклюзивний контракт із художниками, як колись було, і сприяти тому, щоб вони дотримувалися цін. Інвестиційна привабливість за цінової нестабільності неможлива. Плюс нерозвиненість смаків, відсутність сучасної мистецької освіти.

— Які смаки у багатих людей? У яке мистецтво хочуть вкладати, що купують?

— Різні смаки. Але все-таки український покупець досить традиційний і консервативний. Не знаю людей, які збирають інсталяції. Не дуже популярне фото, хоч у світі — навпаки. Знаю в Україні лише одного колекціонера, який купує відео.

— Ваші картини купують багаті люди. У них є потреба мати це мистецтво, вони його розуміють, чи це для статусу?

— По-різному. Є колекціонери, з якими у мене емоційний контакт, і ми дружимо. Є люди, яких я не знаю, навіщо вони це купують — я теж не знаю. Хтось хоче чогось схожого на те, що він бачив. Комусь цікавіше нове.

Художник-керівник: Олександр Ройтбурд про дикуватий ринок мистецтва й Одесу як стартап

— Ви не особливо любите говорити про Одесу, але, все-таки, що з нею не так, на ваш погляд? (Ройтбурд у розмовах з журналістами говорить про фрустрацію міста та іронічно називає його «пгт. Одесочка», — ред.)

— Одеса переживає не найкращі часи своєї історії. Вона втрачає обличчя, атмосферу. Хижацька забудова, недбалість щодо архітектури, повне свавілля. У Києві, до речі, те ж саме. Львів не так забудовують. А тут хто хоче і як хоче. У центрі міста на балконі можна побудувати курятник, і за це нічого не буде.

Треба не якийсь там корупційний зонінг приймати, а переосмислювати урбаністичну стратегію міста. Не зосереджувати всіх бетонних монстрів біля моря, вони вже просто вбили узбережжя. Аркадія, яка була колись найзатишнішим шматочком Одеси, тепер перетворилася на щось на зразок великої Троєщини. Інфраструктурна катастрофа, небезпечне навантаження на схили. Узагалі, це спотворена місцевість.

Або те, що колись називалось центральним районом, який ще до більшовицької революції був респектабельним. Там жила інтелігенція, художники, там художнє училище, наш музей, наукова бібліотека, Український театр, театр ляльок, медичний університет. Там колись був нині зруйнований шедевр — будинок науково-технічного товариства, так званий масонський дім. Це цілий район, який був насичений культурним життям. І тепер він став непрестижним, там усе руйнується.

Треба і винести порт за межі Одеси. Колись він створив це місто, тепер його руйнує

Треба робити із цього району перлину, йти на ближню Молдаванку, ревіталізувати історичний центр. Не руйнувати і будувати бетонні монстри. Десь можна підвищити поверховість, але не перетворювати на кам’яні джунглі. Зовсім депресивним став район хрущовських п’ятиповерхівок. От їх треба зносити, і натомість безжально будувати хмарочоси. Треба і винести порт за межі Одеси. Колись він створив це місто, тепер його руйнує.

Увесь відрізок від Пересипського мосту до масиву Котовського —  це депресивна промзона, де не живуть люди, а стоять мертві заводи. А це могла би бути українська Рів’єра. Із п‘ятизірковими готелями, нормальним цивільним казино, а не цими «Космолотами». Це цікавий інвестиційний проект —  майже 20 кілометрів пляжів!

— Мистецьке життя Одеси, яке воно насичене чи віддає провінційністю?

— Провінціалізується. У 60-70-ті роки Одеса була, певно, найпрогресивнішим містом України в образотворчому мистецтві. Це місто, де існувала як явище школа андеграунду. Андеграундні митці були всюди, але системно — тільки в Одесі. У 80-ті були перші паростки нової хвилі з елементами концептуального досвіду.

У 90-х Одеса була може не першим, але точно не другим центром, де розвивалося сучасне мистецтво. Потім вже згадували, що є Харків, що є Львів. Сьогодні в Одесі лишилися поодинокі митці. І головна їх реалізація відбувається не в місті, а поза його межами.

— А що тягне вниз?

— Прогресує провінціалізація й одеські стереотипи. Одесити не можуть змиритися з тим, що вони провінція, для них Одеса — центр землі. Був, є і буде. Критично подивитися на себе і порівняти з іншими регіонами України, визнати, що у нас є проблеми, — це такий удар завдасть по самолюбству! Лікувати хворобу можна лише після того, як поставили діагноз.

— Де комфортніше у столиці чи в Одесі?

— Коли я більшість часу проводив у Києві, мені було комфортніше в Одесі. Бо я приїжджав сюди і випадав з метушні, відкриттів, інтерв’ю, журналістів, як вони мені набридли! (сміємося). В Одесі цього всього не було — була сім’я, приватні радості. А в Києві робота і публічне життя. В Одесі я був непублічною особою. Тепер все змінилося. У Києві я лишився публічною персоною, а в Одесі — став.

Художник-керівник: Олександр Ройтбурд про дикуватий ринок мистецтва й Одесу як стартап

Тепер вириваюся до столиці на кілька днів на місяць, як дозволяє робота, і ніби повертаюся до того життя, яким я жив там 15 років. Бачу старих друзів. У Києві тоді було комфортніше працювати, в Одесі комфортніше відпочивати, ходити по вулицях. Більше подобається кухня одеська, демократичніші ресторанчики. Цей, наприклад (ми сидимо в бодезі «Два Карла», де Олександра Ройтбурда можна побачити дуже часто, — авт.). Відстані такі, що весь центр можна пішки обходити.

Одеса не так була зруйнована, як Київ, під час війни, вона зберегла риси міста XIX століття, які дозволяють зануритися в атмосферу. Плюс спогади. Це створювало для мене відчуття неперервності життя. А тепер мій маршрут обмежений музеєм, домом, там же моя студія і «Два Карла». Щось інше — це вже для мене подія.

— Є думка, що Одеса толерантна і вільнодумна це міф, чи частина правди тут є?

— Дивіться, це залишки, рудименти. Була Російська імперія, де все було за монаршою милістю, а тут куточок свободи. Одеса була створена експатами як стартап. Навіть Петербург так не будували — це була забаганка Петра І. Місто створили, бо йому було некомфортно у консервативній Москві, захотів щось європейське. Хоч він не уявляв що це таке — європейське. А перш ніж Одесу почали будувати, накреслили генеральний план із певною ідеєю.

На тому розмова про культуру закінчується, як годиться, за столом заходить мова про політику. Між тим Ройтбурд вітається з присутніми, обмінюється фразами зі знайомим, запрошує на святкування Дня народження музею, іронічно і з гумором обговорює робочі моменти з кураторкою, яка по дорозі заходить привітатися.

У Ройтбурді багато поваги до мистецтва, багато відвертості та відкритості до життя. Відвертим із глядачем став і музей. Про результати говорять продані квитки, черги в музей і масштабні виставки, а з ними і безліч мистецьких подій та постійні інновації. Скільки в тому заслуги Олександра Ройтбурда, скільки команди і скільки спільних зусиль тих, хто загорівся ОХМ, окремо не порахувати, але жоден інший музей в Україні Ройтбурд, каже, не очолив би.

 

Бесідувала Христина Петрик

Фото з офіційної сторінки музею