З-поміж видів сучасного мистецтва перформанс в Україні доволі добре представлений у Львові. Вже понад 10 років проходять Дні мистецтва перформанс (Тиждень актуального мистецтва), спочатку засновані в Києві польським художником Єжи Онухом, а потім перевезені до Львова у «Дзиґу».
А тепер з’явився новий паросток української перформерської школи: ZABIH Performance Festival. 2-8 травня фестиваль вдруге відбувся у Львові, тепер вже в статусі Міжнародного – минулорічний був Всеукраїнським. Ми поспілкувалися з його організатором, Тарасом Пастущуком, про те, як склався ZABIH, як перформери взаємодіють з публічними просторами, та чим перформанс відрізняється від інших видів мистецтва.
— Розкажіть трохи про історію фестивалю. Звідки взялася назва – «Забіг»? І як з’явилася ідея зробити власний фестиваль перформансу?
У 2017 році в рамках фестивалю Дні мистецтва перформанс відбувався курс «Пошук шляхів». Викладачами були учасники міжнародного колективу BLACK MARKET INTERNATIONAL (BMI). Після майстерні Алістера Макленнана та художниці Сандри Джонстон був груповий перформанс.
Ми робили такі вправи, ніби цілий день бігаємо, як коні. А що роблять коні? Бігають. То давайте зробимо ZABIH. Трохи згодом виникла сама концепція. Є певна тривалість перформансу (дії), і є забіг. Ні перше, ні друге не має фіксованої тривалості. Тому забіг – це перформанс, а перформанс – це ZABIH.
За рік нас залишилось п’ятеро. У травні 2018 ми зробили перший Всеукраїнський фестиваль перформансу ZABIH. Він тривав п’ять днів, до нас з’їхались друзі та митці з усієї України, а також Ева Зажицька та Павел Корбус з Польщі. Частину заходів проводили у Львівській національній академії мистецтв. Але крім того, мали ще кілька локацій в різних частинах міста. Ми хотіли захопити якомога більше просторів і зробити «децентралізацію», бо в центрі і так відбувається багато подій.
— Це вже другий ваш фестиваль. Що змінилося в порівнянні з минулим роком?
Він став Міжнародним! (сміється). Є три лінії: лекції з дискусіями, live-перформанси та воркшопи. Цього року у нас 14 учасників з різних країн, від Гонконгу до Ірландії.
Більшість учасників ми знаємо особисто, а когось нам рекомендували. Всі вони приїхали своїм коштом. Але на проживання ми отримали грант від Harald Binder Cultural Enterprises® (HBCE). Робота цієї організації полягає у сприянні сталому розвитку культури й освіти в Україні. Гарольд Біндер (Harald Binder) опікується центром міської історії у Львові та викупив Фабрику повидла (Jam Factory), щоб зробити з неї мистецький простір.
— Для відкриття фестивалю ви обрали підземний перехід. Дуже цікаво було б дізнатися, як перформери взаємодіють з громадським простором, чи є щодо цього якісь усталені правила, чи, можливо, закономірності?
Це є дуже цікавий момент. Все залежить від того, який є простір. Тому ми не робимо все в одному місці, а пропонуємо митцям різні локації. Є така концепція «тут і зараз». Дія відбувається не у White Cube Gallery (галерея з ідеальними, «стерильними» умовами), де будете в теплі та добрі. А наприклад, у паблік спейс, щоб залучити якомога більше містян, які таке ніколи не бачили. Тому наші митці дуже класно взаємодіють з простором.
Локації, які ми пропонуємо, їм дуже подобаються. Цікаво побачити, яким чином вони взаємодіють з простором в контексті свого життєвого досвіду. Імпровізації проходять біля Lviv Film Center, Кіноцентру ім. Довженка, на заводі «РЕМА», «Фабриці повидла», тощо.
— З якими складнощами вам довелося зіштовхнутися під час організацію фестивалю?
Ох! Ми собі запланували певну кількість локацій. Попередньо надіслали їхні фото митцям, які беруть участь у цьому фестивалі. Узгодили і затвердили. А потім, коли вони приїжджають і бачать це вживу, то можуть відмовитися. І нам доводиться робити «танці з бубном» — шукати нові місця. Або якісь погодні умови змінюють наші плани. Наприклад, ангар Jam Factory затопило дощами на вихідних.
— На вашу думку, яка основна відмінність перформансу від інших видів сучасного мистецтва?
Різниця між performing art(це те, що відбувається на сцені) та performer’s art (мистецтво дії). Тобто перша є постановкою та відпрацьована до дрібниць, а друга – імпровізація.
Я люблю перформанс за те, що він живий і правдивий. Його цінність полягає в тому, що дія в цей момент вже ніколи не буде повторена. Так, є документація (фото, відео), але це зовсім інше сприйняття.
— Інколи скидається на те, що наразі саме Львів став центром перформансу в Україні – фестивалі, школа перформансу тощо… На вашу думку, чи це враження відповідає дійсності, і чому так склалося, що вплинуло? Близькість до Польщі, окремі постаті, чи, може, якісь ментально-культурні особливості міста?
Не зовсім. В Польщі це більш поширено, є майстерні. У нас – менше. В Українських мистецьких академіях не викладається перформанс. Можна і треба навчатися експериментувати з часом, з тілом, з простором, з предметами…. Все починається з бажання, з дихання, медитації. Коли щось йде не так, як треба, ви можете зупинитися на секунду і зосередитися на своєму диханні. Заспокоїтись та продовжити.
— Яким чином перформери відчувають перформанси?
Ти просто починаєш робити, входиш в дію і відбувається *клац*. Тебе починає нести – розчиняєшся у просторі, не звертаєш уваги на те, що відбувається навколо. У перформансах переважно мовчать, але є дії, де автор спілкується зі своїми глядачами, говорить по телефону, тощо. Це може бути частиною вистави.
Якщо художник так декларує, то в цьому є сенс. Хоча… Сенсу може і не бути. Бо перший перформанс взагалі почався з читання поезії «Да» у 20-тих роках. Це виглядало, як плач або говоріння дитини. Насправді, у тому не було сенсу.
Зараз перформанси дуже комерціалізуються. Важливо мати фото та відео документацію своїх імпровізацій. Бо якщо цього не буде, то як митець може аплікувати на фестиваль? На противагу загальним правилам, деякі перформерські спільноти від того відходять, бо не хочуть комерції.
— Що поганого у комерції? Хіба митці не хочуть їсти?
Хочуть!(сміється) Але ж ніхто не забороняє митцям, які роблять мистецтво, займатися іншою роботою. Я, наприклад, займаюся графікою.
— Що особисто для вас, як для організатора означає цей фестиваль?
В першу чергу – нетворкінг. Багато митців «знайомі» в Інтернеті, а в реальному часі та просторі – ні. Це нагода зустрітися та познайомитися. Цей фестиваль мені повертає віру в людство, і в людей як таких. Бо всі дуже класні, відкриті та є багато охочих допомогти.
Бесідувала Вікторія Андрєєва
Фото: Миро Клочко, Вікторія Андреєєва, Маріанна Стороженко
