Останніми роками в Україні з‘являється все більше програм та ініціатив, які розвивають інклюзивність як міського простору, так і різних сервісів. Йдеться не лише про появу пандусів та синхронний переклад жестовою мовою — йдеться про включення людей з інвалідністю до всіх сфер повноцінного життя у соціумі: робота (із можливістю вибору професії), відпочинок, якісна освіта, дозвілля тощо.
Однією з таких сфер є сфера мистецтва. Сьогодні у всьому світі маємо мистецькі й театральні групи, які або працюють з людьми з інвалідністю, або ж створюють для них культурний продукт. Важливо, що такі групи мають статус не маргінального осередку, де збираються ті, для кого не існує альтернативи, а репутацію потужних компаній, чиї роботи цікаві усім, хто слідкує за сучасним театром, сучасним танцем і не лише.
Candoco Dance Company, яким вже більше 20 років, ставлять масштабні танцювальні та акробатичні шоу, котрі могли б позмагатися з окремими шоу Cirque du Soleil. Усі учасники їхньої трупи — професійні танцівники, а такі засоби для пересування як візок та милиці нерідко стають у виставах Candoco інструментами для виконання унікального трюку. Rimini Protokoll, піонери документального театру, нерідко беруть за основу робіт складні соціальні теми: до прикладу, у 2019 році вони створили виставу під назвою Chinchilla Arshole, eyey («Дупа шиншили, е-е»), що розкриває непопулярну і табуйовану тему життя людей з синдромом Туретта. Можна також згадати спектакль Нового театру у Варшаві Jeden Gest («Один жест»), у якому учасники не-актори, які не можуть чути або говорити, розповідали про свій світ — відчуття руху, кольору та анімації, різницю між жестовими мовами різних країн. Усі ці роботи потрапляли на найбільші фести світу і демонструвалися в одних програмах з іншими мистецькими творами.
Нещодавно в Україні відбулась прем‘єра експериментального проєкту «Поміж нас». Це проєкт відеопоезії жестовою мовою — відеотеатр, як називають його організаторки з театру ТАМ. Він включає анімацію, роботу з ляльками, електронну музику, тексти українських поетів ХХ століття і є одним з небагатьох вітчизняних інклюзивних мистецьких проєктів, що адресовані також і широкій аудиторії.
Ми поговорили з авторками ідеї про те, якою може бути інклюзія в мистецтві та чим цікава їхня відеозбірка.
Привіт! Спершу розкажіть, чому ви вирішили створити саме інклюзивний мистецький проєкт? Який ваш особистий інтерес чи виклик у цьому?
Катерина Тушдер: Маю сказати, що знаю жестову мову з дитинства, оскільки мої рідні дядько й тітка — не чують від народження. Я також багато часу проводила зі своєю двоюрідною сестрою, ми спілкувались жестовою мовою. Я була в спільноті людей з вадами слуху, бачила, як вони живуть та відпочивають, з якими труднощами стикаються. Бачила, як якісь звичайні процеси набувають для них геть іншого значення.
Цей досвід я мала з дитинства і тому мені завжди хотілося зробити щось соціально-мистецьке за участі людей, котрі не чують, або чують слабко, або ж створити для них контент. Пам’ятаю, як у дитинстві я побувала на концерті, де декламувалися пісні жестовою мовою — це було цікаво, незвично. Тоді я справді замислилась над тим, які взагалі є опції дозвілля в людей з вадами слуху. На той момент, скажу відразу, субтитрів ще майже ніде не було.
І ось рік тому, коли всі перейшли в онлайн, я працювала з дітьми в театральній студії і придумала для них таке завдання: мені хотілося створити невеличкий перформанс, де б діти жестовою абеткою називали свої імена й все це перетворювалось на танець. Ідея так і не втілилась, але я розповіла про неї Олі — своїй колезі з театру ТАМ — і ми почали фантазувати на тему того, яким міг би бути інклюзивний мистецький проєкт. Почали мислити ширше, думали над форматом, над тим, що взяти за літературну основу, адже ми відразу хотіли спиратися на якісь тексти. Врешті-решт, зупинились на українській поезії і тому форматі, який ви бачите зараз.
У процесі також перебирали поетів-сучасників, але згодом дійшли висновку, що це мають бути саме поети ХХ сторіччя з їхніми ідеями гуманізму, емпатії, людяного ставлення людини до людини.
Взагалі ціль проєкту була в тому, аби різними мовами мистецтва розповісти про людяність; про те, як це круто, коли людина є людина.
Мій особистий інтерес і виклик у цьому — створити контент, який був би цікавий не лише людям з порушеннями слуху, а й у принципі людям різного віку, вподобань, з різних сфер —культурної, соціальної і не лише. Ну і ще хотілося ламати стереотипи про людей, котрі не чують, або чують слабко.
Ольга Пінаєва: Коли ми з Катею працювали над концепцією, мені згадався уривок з фільму «Пил» Сергія Лобана, де пісню Віктора Цоя «Перемен требуют наши сердца» актор виконує жестовою мовою. Я пам‘ятаю, як сильно мене вразив цей фрагмент. У такому виконанні сенси тексту прозвучали зовсім по-іншому — пісня набула іншого забарвлення, стала потужнішою.
Через це мені дуже хотілося, аби у створенні проєкту ми задіювали саме носіїв жестової мови. Хотілося, щоб вірші звучали автентично, а художня складова була виразною. Власне, думаю, що так і сталося.
Як ви гадаєте, чи все гаразд з інклюзивністю в Україні зараз і зокрема в культурній та освітніх сферах? Що можуть змінити такі інклюзивні мистецькі проєкти, якщо їх буде багато?
Ольга Пінаєва: Звісно, не все! У нас ледь не катастрофа на всіх рівнях — від інфраструктури до соціальних обмежень, нерівності. Подивіться якісь соціальні проєкти на кшталт «Як прожити один день у візку» або «Як це, коли ти без кінцівок» — ці теми піднімали у своїх роботах та дослідженнях і журналісти, і перформери й художники. Тим, кому не вистачає емпатії, можуть переглянути ось такі прикладні дослідження і зрозуміти, що у нас все дуже погано.
До речі, недоступність і непристосованість міського простору, різних сфер та служб зачіпає не лише людей з інвалідністю, а й в цілому велику кількість груп в Україні. Наприклад, якщо ти мати з дитиною, тобі також далеко не все доступно.
Дуже обмеженими є культурні та освітні можливості — це велика проблема. Як можна говорити про потенціал людей з інвалідністю, якщо для них майже не існує якісного культурного дозвілля? Зверніть увагу, що це питання, які лише зараз починають публічно обговорюватись. Раніше про подібне взагалі мало хто думав. Ще донедавна людей у нашій країні спокійно називали інвалідами! Ми тільки зараз знайомимось з етичною термінологією.
Аби змінити це по-справжньому, треба зробити дуже багато всього на різних рівнях: від бордюрчиків і пандусів — до розширення пропозицій в освіті й культурі. Добре, що сьогодні з‘являється все більше й більше інклюзивних проєктів. Я думаю, що кількість таких проєктів буде переходити в якість нашого суспільства. Також важлива річ, яку можуть змінити подібні проєкти — це змінити бар’єри між людьми з інвалідністю та без.
Катерина Тушдер: Справді, якщо дивитися на Україну з 90-х і до сьогодні, то я бачу зміни. Сьогодні ми почали думати про свідоме ставлення й споживання, екологічність, інклюзію. Мене це надихає! Тим не менш, у світовому контексті Україна геть на іншому рівні, ніж ряд розвинутих країн, нам є за що боротися. Чи не найбільш очевидна і болюча тема — це інфраструктура, вона максимально не інклюзивна. Але культура та креативний сектор зараз отримують підтримку і працюють з проблемою. Наприклад, наші партнери з ГО «Відчуй» системно займаються допомогою та соціальною адаптацією людей з порушенням слуху. Один з їхніх проєктів — це кабінет на колесах, який подорожує містами і по бажанню людей перевіряє безкоштовно слух. Це круто, бо ти можеш навіть і не знати, що в тебе проблеми зі здоров‘ям на ранній стадії. Якщо на це вчасно не звернути увагу, все може закінчитись трагічно. Вони також перекладають пісні жестовою мовою, урізноманітнюючи дозвілля, на це є великий запит.
Я вважаю, ми в принципі не маємо ділити людей на тих, що з інвалідністю, і тих, що її не мають. Інклюзія передбачає рівність, а не відокремлення. Наприклад, ініціаторка «Космостабору» Олеся Яскевич любить говорити, що «у дитинства немає інвалідності» і я з нею абсолютна згодна.
Як відбувався пошук акторів та акторок для ваших відеоновел?
Катерина Тушдер: Кастингом акторів займались наші партнери, ГО «Відчуй». Ми мали 7 відібраних віршів і для кожного з них вже була чорнова концепція. Тобто ми розуміли, яких учасників, якого віку, статі й типажу треба шукати для тієї чи іншої поезії. Запит із цими даними ми надсилали партнерам і вони починали пошук серед своїх баз та контактів. Треба сказати, вони провели супер крутий кастинг! У нас були як професійні актори й акторки, так і не професіонали.
Наприклад, серед виконавців є один архітектор, який до цього не виступав у театрі — Олексій Нашивочников з фрагменту «Велика подорож». Він закінчив НАОМА, працює архітектором у студії «Урбан Дизайн», а колись брав участь у проектуванні восьми станцій Київського метрополітену!
Були також актори з театру міміки й жесту «Райдуга», учасники, які вже фігурували у проєктах ГО «Відчуй».
Як формувалася естетика відеофрагментів? Адже вони всі дуже різні — від такого собі кабаре до ледь не фантастики.
Катерина Тушдер: Від початку ми хотіли створити всі відеоновели у вигляді театрального монологу. Але не такого, коли актор чи акторка промовляє слова жестовою мовою на однотипному фоні, а такого, що має свої запропоновані обставини, свою реальність і атмосферу, такий собі відеотеатр. Перед тим як обрати жанр чи сформувати концепцію відеоуривку, ми з Олею спілкувалися про поезію, ділилися асоціаціями, обговорювали змісти, задавали одна одній питання «Який персонаж або персонажка міг би доносити ці ідеї? Як?». І, звичайно, в нас було бажання зробити всі ці новели різними.
Інколи ми надихались раптовими асоціаціями: скажімо, бачили, що ось тут є посилання на античність, а ось тут — образи театру буто. До всього цього домішувались наші смаки, вподобання, творчий бекграунд.
Ольга Пінаєва: Ми у ТАМ досліджуємо площину театру анімації. Задум дійсно був у тому, аби створити абсолютно різні за естетикою та жанром фрагменти. Звичайно, аби справді показати всі можливості театру анімації, потрібен інший масштаб команди й інше фінансування, але ми все-таки дотримались свого задуму. Ми використали, наприклад, елементи театру рук у поезії Тараса Мельничука «Будьмо ніжними», маски у таких епізодах як «Біля метро Хрещатик» Василя Стуса, «Велика подорож» Антонича, «Між іншим» Ліни Костенко. Маски тут наділені різними ознаками, хоча це все один вид театральної ляльки. Ще ми використовували театр тіней в тому ж Антоничі. Був у наших історіях і матеріал як дієвий символ — це здебільшого «Ти знаєш, що ти людина» Симоненка. А також втілювали диджитальних ляльок як персонажів у поезії Івана Драча «Балада розплющених дитячих очей» (за допомогою застосунку Tagtool) та анімацію в чистому вигляді у поезії Семенка «Шукачам щастя».
До всього іншого, ми розуміли, що аби не перенаситити цей багатошаровий проєкт, треба дотримуватись мінімалізму.
Мені, як художниці-постановниці, звісно, хотілося, щоб простір в кожному епізоді мав свою символічну геометрію, а матеріали і фактури були непрямими носіями текстів. Наприклад, для «Ти знаєш, що ти людина» ми дуже довго шукали той самий чорний гранулят, який використали, — були ще варіанти і з фарбою, і з тістом, і з іншими речовинами.
Ви у ТАМ збираєтесь створювати інклюзивні проєкти й надалі? Можливо, вже у форматі театру, перформансу тощо.
Катерина Тушдер: Треба сказати, що «Поміж нас» — не перший наш інклюзивний проєкт. Соціальні теми, зокрема інклюзивність, завжди були нам з Олею цікаві. Коли ми бралися за ту чи іншу постановку, то зазвичай ставили собі питання «Кому це важливо, кому потрібно?». У 2016 році, коли ТАМ тільки з‘явився в такому вигляді, як зараз, ми створили виставу для дітей переселенців, зібравши ресурси на Спільнокошті. Це була лялькова вистава за нашою драматургією, з використанням анімаційної проекції, у якій ми самі грали. Головна її ідея: дім — це там, де ти є, а не певна точка на карті. З цією виставою ми їздили містами України.
Після такого проєкту ми зрозуміли, що хочемо ще. Тож через пару років створили інтерактивну інсталяцію для Мистецького арсеналу під час «Арсеналу ідей» в інклюзивній зоні «Більше, ніж гра». Це були різні об‘єкти, з якими можна взаємодіяти, гратися. Щось цікавило малюків, а щось дітей старше і батьків. Тоді ми постійно перебували на локації і спостерігали за тим, як люди включаються у процес. Це був шикарний досвід!
На тому ж «Арсеналі ідей», до речі, ми зустріли наших майбутніх партнерів з ГО «Відчуй». У них був проєкт з абеткою, де медійні особистості показували різні літери мовою жестів.
Ольга Пінаєва: Звичайно, ми будемо створювати інші інклюзивні проєкти, в нас багато нереалізованих ідей!
Насправді, інклюзивність — це дуже широка тема. Є різні підходи, які можна втілювати. Наприклад, існує такий жанр як лялько-терапія — в нас вже є невеликий досвід такої взаємодії, оскільки ми працюємо з ляльками. Є формати, які можна розвивати з людьми, що мають фізичні або психологічні порушення, розривати саме їх здібності крізь мистецтво. Адже коли в чомусь людина має обмеження, то в чомусь іншому навпаки — талант.
Що ж стосується розвитку саме проєкту «Поміж нас» — ми будемо раді просторам, соціальним ініціативам, які захочуть показати це в рамках своєї події або ж на екрані. Не виключаємо також, що з’явиться друга збірка відеопоезій.
Усі відеоновели доступні для безкоштовного перегляду на youtube-каналі проєкту. Більше деталей про підготовку та учасників можна знайти на сторінці «Поміж нас» та сторінці Театру ТАМ.
Спілкувалась Олена Мигашко
