«Цілителі міста» — серія інтерв’ю з людьми, які так чи інакше пов’язані своєї діяльністю з містом, взаємодіють із ним та змінюють його на краще. Це особисті погляди на Одесу тих, хто зробив її творення та вдосконалення частиною свого життя. 


«Як ти дитину туди відправила? Це ж місто бариг, моряків і проституток! Що вона буде там робити?», — так казали мамі Наталії Ертнової, коли її донька вирішила переїхати жити у місто біля моря з російського Красноярська. Це було 30 років тому. Зараз Наталія Ертнова — генеральна продюсерка міжнародного фестивалю Odessa Jazz Fest – одна з тих, хто творить культурний і музичний простір Одеси. За її участі також відбуваються Одеський міжнародний кінофестиваль, День міста та «Юморина». Наталія розповіла нам про те, як змінилася Одеса за три десятиліття, чому місто відійшло від провінційності, але не позбулося міфів і снобізму. 


Родом Ви не з Одеси, але ж і не треба бути одеситкою, аби робити щось для міста. Який погляд на нього дає вам те, що ви народилися і виростали не тут?

Він дуже різний. Які б недоліки, достоїнства чи переваги цього міста я не бачила, це все йде від великої любові до нього. 30 років тому я приїхала сюди і закохалася. Хоча був квітень, дощ, непривітні люди, сірість. Одеса 30 років тому була зовсім інша. Але щось невловиме було в повітрі. Ти приїжджаєш, у тебе все це вбирається.  

Коли я переїхала, у мене тут не було жодного знайомого чи родича. Я жила в Сибіру, об’їздила центральну Росію, працювала провідником, до 25 років не бачила моря. Можете уявити мої відчуття, коли я розумію, що є місто на морі, оповіяне легендами? І я сюди приїжджаю. Місто зустрічає мене не зовсім привітно: я обмінювала квартиру, зіткнулася з тим, що ніхто нічого не хоче робити, якщо ти не знайомий, чи в тебе нема рекомендації. Доки я цього не зрозуміла, у мене багато не складалося — оформлення документів, прописка.  

Мене прописали 24 серпня, це день мого народження, який згодом став Днем незалежності України. Я всі ці роки спостерігаю за Одесою у всіх сферах діяльності – від культури до архітектури, містобудування і змін зовнішнього вигляду. В певних сферах Одеса зробила великий прорив як культурна столиця. Коли ми починали Клуб високої музики і Джазовий фестиваль, тут не дозволяли грати джаз на новому роялі, купленому до Філармонії. В радянський час говорили «кто играет джаз – тот родину продаст». Юра Кузнєцов тоді приїхав з гастролей у Франції, де за ним рояль возили, а тут сказали: «На цьому інструменті ти грати не будеш, бо він новий». 

Як складалася кар’єра тоді в Одесі?

Цілителі міста: Наталія Ертнова. «Не можу слухати про те, що Одеса помирає» 

Я за освітою хімік, працювала в університеті, займалась науковою діяльністю. Наукове життя било ключем, було багато проектів пов’язаних з Росією. Незалежність для науки стала болючою – порвалися контракти і люди лишились без роботи, багато хто не зміг пристосуватися і торгувати на «Сьомому кілометрі».  

Щодо роботи, я зіткнулася з тим, що на мене тут ніде не чекали і без протекції, без знайомих і нормальних грошей неможливо було влаштуватися. Тим не менше, мене таки по знайомствах взяли до університету. Але у 90-тих це все зруйнувалося і я потрапляю на Одеську кіностудію. Розумієте, яка там атмосфера? Тут Висоцький ходив, Дартаньян співав пісні, Кіра Муратова – ноги підкошувалися, коли я її бачила. Потім довелося навіть з нею попрацювати. Той п’ятирічний період я згадую з великою радістю. Це пам’ять на все життя. На кіностудії я застала початок  її занепаду, було ясно, що скоро це закінчиться.  

Вже тоді я зрозуміла, що одесити – люди зациклені на собі, на своєму місті, з певним снобізмом. Мені вслід кричали: «Понаїхали!». Я жила у комунальній квартирі на Дерибасівській і побачила всю ту Одесу, про якусь колись читала. Я зіткнулася зі ставленням: «Чого ти приїхала сюди, кацапка, будеш свої правила тут встановлювати? Ми тебе сюди не кликали!». Але я приїхала гостею і хотіла, щоб мене місто прийняло. Тому підлаштовувалася під цю атмосферу і людей, стиснувши зуби. 

Слова «понаїхали!» не відштовхнули від міста?

Ні, у мене було складне літо, складний обмін, все будь-якої миті могло зірватися, але я таки переїхала в комуналку з туалетом на 10 людей. У мене не було опалення і гарячої води, я ходила в баню. Хоча приїхала така з інтелігентної сім’ї, моя мама плакала, їй говорили: «Як ти дитину туди відправила? Це ж місто бариг, моряків і проституток! Що вона буде там робити?». 

Мені казали – ти така з сибірським характером, така Фрося Бурлакова: «Здравствуйте, мені це треба, я хочу бути тут!». Так, мені довелося прикладати більше зусиль, ніж тим, хто народився в Одесі. Я дивилася на них і думала: вони не розуміють свого щастя! А мені треба було дуже сильно старатися, і багато речей я робила краще, добросовісніше, наполегливіше. Згодом я стала замдиректоркою по виробництву картин. А що це таке? От знімаєш кіно і тобі потрібні військові в кадрі, тварини, літаки, кораблі. В кожну сферу довелося зануритися.  

Новий етап почався, коли я познайомилася з Юрієм Кузнєцовим, який на кіностудії писав музику. Я зіткнулася з чиновництвом, несправедливістю, загрубілою радянською системою в культурі, яку ми буквально викорінювали потом і кров’ю. Ніхто ніяк культурі не допомагав. Був Оперний і балети, а джаз – ви про що, який фестиваль? Мало хто пам’ятає, що для того, аби організувати концерт на вулиці, треба було заплатити гроші і отримати кучу дозволів.  

Зараз не кожне місто може похвалитися такою кількістю різних заходів, як Одеса. Ми свого часу про таке тільки мріяли. Вже не кажу про те, як привезти іноземців. Вони зараз із задоволенням сюди їдуть. А тоді – 90-ті, бандити, куди їхати? Нам допомагало ім’я Юри. Він не боявся чиновників, був незалежний, йому не треба було квартир і звань, тому говорив, що думав. Я від нього навчилася свободі думки, він казав, що джаз — це не просто стиль музики, а спосіб життя. 

Якою візуально тоді була Одеса?

 Я практично не була у спальних районах, коли туди потрапляла – здавалося, що я опинялася в таких самих безликих сірих містах, як в Сибіру. Хоча там ситуація була краща – розвивалася промисловість, були великі наукові і культурні центри.  Але потрапляючи до спальних районів, я не розуміла, який стосунок вони мають до Одеси і до тих міфів, які тоді ще збереглися в центрі, в комуналках, на Привозі. Росіяни, які приїжджали до мене в гості зі словами: «Наташа, переїхала в Одесу,  давайте поїдемо на море», потім казали: «Оце Одеса? А що тут такого?». Після сталінської архітектури Москви чи Красноярська їх дивували маленькі напіврозвалені будинки, убога Молдаванка, виколупана бруківка, куча собак і котів. «Крім моря тут взагалі нічого робити! Для чого ти сюди переїхала?», — казали вони мені. 

Але у вас була інша думка про Одесу.

Я її безмежно любила. Як і зараз. Тому мені важко сприймати критику, хоча я розумію, що зрубують дерева, забудували Аркадію – це біль багатьох одеситів. Але от приїжджають кияни і кажуть: «Ми не розуміємо, чому ви так всі засмучуєтеся, тут прекрасно!». Гуляючи Аркадією, вони говорять, що тут круто і здорово. Я пам’ятаю Аркадію попередню – намагалася доки не стемніло звідти поїхати. Це був район з безхатьками, а ця алея, яку всі постять – в 90-ті там був бур’ян і закинута будівля, там неприємно було знаходитися.  

До теперішньої Одеси повертаємося. Чи збереглося в діловому житті те, що треба йти за чимось з рекомендацією від когось?

Цілителі міста: Наталія Ертнова. «Не можу слухати про те, що Одеса помирає» 

Це лишилося, але вже менше. Багато молоді сюди приїхало із Західної та Центральної України, я це дуже вітаю. З Донбасу також приїхали, знімають тут житло і так само, як я колись, вгризаються в це місто. Вони талановиті, працездатні, дуже люблять цю країну і хочуть полюбити місто, асимілюватися тут. Вони також чують у відповідь «понаїхали». Мені дуже подобається, що тут стало набагато більше української мови. Одеса сьогодні вирує.  

Багато говорять, що ми перетворилися в селище міського типу, мовляв, місто помирає — я взагалі цього не можу слухати. До слова «помирає» у мене особливе ставлення. Кидаються ним, просто тому що не знають, які це – міста, що помирають. Людям важко змиритися з тим, що старе так чи інакше відходить, місто має розвиватися, у будь-якому випадку треба будувати нові будинки – не може Одеса жити в старих розвалинах.  

Дуже шкода, що свого часу Дерибасівську не зберегли в автентичному вигляді і ми не можемо увійти до спадщини ЮНЕСКО. Зробили торгівельний центр на місці прекрасного молодіжного кафе з фонтаном, чи в порту збудували готель … Тоді не було акцій протесту, таке навіть в голову не приходило, пообурювалися на кухні – і все. Зараз є громадська активність, не секрет, що в тому числі і проплачена, але в багатьох справді болить душа за старі автентичні куточки міста.  

Тим не менше, не бачити, як розвивається Одеса зараз – означає заплющити очі. Знаєте, скільки у Франції було петицій проти Ейфелевої вежі? Тепер це символ Парижу. Я пам’ятаю, як сприймали скульптури Михайла Реви, скільки було невдоволення в стилі «дерево любові на дерево не схоже». Але зараз водять туристів до стільця, до дверей на Ланжероні, до фонтану в Грецькому парку будуть водити. Часто говорять, що Одесу не можна забудовувати, що от «приїхали рагулі», але ці люди знімають у вас квартири, вони купують нерухомість, послуги, товари, народжують дітей. Європейцям, з якими я спілкуюся, все тут подобається. Я намагалася випитати, а що конкретно? Вони ж приїжджають з міст із прекрасною архітектурою та дорогами! А вони не можуть пояснити. Є щось невловиме в цьому повітрі. Мабуть, справа в енергетиці, а енергетику створюють люди. У тому числі і «понаїхавші», та молодь, яка приїжджає із запалом і щось хоче робити, реалізовує проекти.  

За 30 років Одеса зробила величезний ривок. І незважаючи на те, що з 2014 року ситуація ускладнилася, помітен результат децентралізації: в місті з’явилися гроші, парки, пам’ятники. Напевне, добре, що Одеса перестала бути промисловою, очистилося море, повернулася риба – я застала той час, коли не було водоростей і медуз, бо стоки підприємств їх вбивали.  

Які найважливіші досягнення міста за останні 5-10 років?

Масштабні міжнародні фестивалі. Завдяки цьому Одеса стала відома за кордоном. В сфері архітектури – почистили авгієві стайні, це парк Грецький і Стамбульський. Впорядкована площа біля пам’ятника Катерині, до якого неоднозначно ставляться – але я проти, щоби його зносили. Ключові локації міста впорядкували. Багато ще робити, особливо на узбережжях.  

Які одеські міфи творять позитивне обличчя міста, а які навпаки — відривають від реальності?

Цілителі міста: Наталія Ертнова. «Не можу слухати про те, що Одеса помирає» 

Одеса бандитська, оспівування неоднозначних героїв. Хоча місто завжди славилося поетами і музикантами, але культивується інший одеський міф. Постійно на слуху історія одеської ламаної мови, яку можна зараз почути хіба на Привозі і може десь у маршрутках. Я б не стала ностальгувати за цим. Не може Одеса застигнути у 20-30 роках, коли безкінечно мінялася влада і лилася кров. Світ розвивається, зациклюватися на бандитській Одесі досить. Давайте будемо позиціонувати місто як європейське, з багатою культурою та інтеграцією в глобальний контекст. Є снобізм, «я одесит в п’ятому поколінні», але цих людей стало менше. Хоча установка сама нікуди не ділася, Одеса відходить від провінціалізму, яким так пишалися. Струшує цю шкаралупу як пташеня, яке з яйця прокльовується. В Україні багато красивих міст, особливо на Заході. Але от Київ, Харків, Дніпро — це не міста для життя. Якщо і можна в Україні красиво жити і працювати, то тільки тут. І мені шкода одеситів, які всім незадоволені, і «я не ходжу на море, бо там понаїхали» — а я ходжу, бо це прекрасно!  

Ті, хто приїжджає, створюють додану вартість для міста.

Вони піднімають його економіку. Як цього не розуміти? Мабуть, нарікають люди малоосвічені, які мало де були. Вони весь час притикають, що от в Європі так, але вони туди не їздили. Всі недоліки Одеси є в кожному європейському місті. От снобізм, наприклад, характерний і для парижан.  

Як ви реагуєте, коли чуєте, що от «ми, одесити, такі незалежні, завжди були окремо» – це теж прояв провінційного снобізму, чи справді самобутність?

Ні, це снобізм провінційний. Люди в цьому ніколи собі не зізнаються. Що означає «самі по собі»? Ми все одно інтегровані в цю країну з усіма її мінусами та проблемами. Я потрапила до Одеси у свідомому віці, я бачила місто тоді і бачу зараз. Це дві великі різниці і мене це тішить. Я радію, що, незважаючи ні на що, молоді люди приїжджають і не звертають увагу на закоренілих одеситів, які вважають себе найрозумнішими.  

Як, на вашу думку, звучить Одеса? Як на мене, відверто погано. Я про вуличну музику і публічні простори. Місто виглядає набагато краще, ніж звучить.

Мене це дратує безмежно. Але не можна змусити водіїв у маршрутках вимкнути шансон. Коли їдеш до європейського міста, в той же Львів, завжди приємно, коли грають вуличні музиканти, а не коли гітарист надривним голосом горлає Висоцького, якого я поважаю і на якому виросло ціле покоління. Оцей дурний смак, його багато, як його позбутися? Йдеш по Дерибасівській – продавці китайського ширпотребу, коні, птахи – все пекло там сконцентрувалося і звучить жахлива музика.  

Про одеситів кажуть, що вони не поспішають і не завжди обов’язкові. Ви з таким стикалися, це реальні звинувачення? Наскільки це характерно саме для Одеси?

Цілителі міста: Наталія Ертнова. «Не можу слухати про те, що Одеса помирає» 

Часто є таке, нікуди не ділось, у нас проблема, що нема з ким працювати. Це дуже дратує. Але Одеса славилася і підприємливістю: я спостерігала, як відкривалися перші кооперативи, ресторани. Зараз у них цілі корпорації. Мені незрозуміло, коли «у мене вихідний, я не працюю і не розмовляю навіть», особливо, якщо це проект, а не держслужба до 18 години.  

Як ставляться містяни для туристів? З одного боку, регіон туристичний і отримує прибуток від цього, з іншого – є традиційне невдоволення кількістю людей в теплий сезон.

 Мені не подобається, коли кажуть: «Приїхав не той турист, от раніше були туристи!». Забудьте як було раніше, він який приїхав, такий і приїхав. У будь-якому випадку турист зняв квартиру, дорогу чи дешеву, купив каву – все одно залишив тут гроші, і ставитися до туристів як до плебеїв не можна. 

Від пропозицій міста залежить в певному сенсі, хто туди їде.

 Залежить від загальної економічної ситуації, коли тут накручують ціни на послуги і нерухомість. Хотілося б продовжити туристичний сезон. Влітку зрозуміло, а що робити взимку? Тут знову і про дороги нормальні йдеться, і щоб були квитки на поїзди. Ми ще довго будемо відриватися від совка, я у ньому всю молодість провела, маю з чим порівняти. 

З чим зараз у міста реальні проблеми? 

 На щастя, прийняли хоч якийсь генплан. Тим не менше, обережніше треба бути із забудовами і зрубуванням дерев. Схили, які сповзають. Можна скрізь будувати, але давайте укріпимо узбережжя. Дороги не розширюються, нам потрібні естакади – я розумію, що це мільярдні проекти, але без них можемо скільки завгодно робити прекрасні івенти з голлівудськими зірками, але інфраструктура і громадський транспорт — це реальні проблеми. 

Вони спільні для багатьох українських міст, є щось суто одеське?

 Самі одесити безкінечно поливають Одесу помиями. Від цього нудить. Жаліються на все, що не зробиш – погано. Відкрили парк – погано, в парку все погано. Розчистили смітники – ой, зараз тут щось побудують. Якісь петиції підписують не задумуючись, аргументують: «Ну ми про всякий випадок». І, мовляв, не треба в Одесі Євробачення, бо гроші вкрадуть. Ну хай вкрадуть, частина залишиться. Стільки було пікетів проти пісенного конкурсу від, здавалося б, адекватних людей. Проти кінофестивалю теж. Ми починали робити Юморину і Дні міста в 90-ті. І постійно розмови, скільки себе пам’ятаю: «людям нема що їсти, а у вас свято!». Так, зараз війна – але життя одне.     

Розмовляла Христина Петрик