З яких елементів складається дорослішання, які метафоричні та візуальні маркери часу, як у мистецькій формі передати самоосмислення? Про це Анна Золотнюк поспілкувалася з фотографом Мариною Бродовською. Вона — авторка фотокниги «Ким ти хочеш стати коли виростеш», книги про вічний пошук. Видання складається із текстів, колажів та фотографій, Марина каже, що книга — смішна, трішки сумна та максимально чесна.

Марина Бродовська навчалася у школі Віктора Марущенка, PhotoCult на курсі Романа Пятковки та у школі Bird in Flight. Її роботи представлені в публічних і приватних колекціях в Україні, Франції, США. Перша фотокнига «Моя дорога Віра» потрапила до шорт-листів міжнародних премій Kassel PhotoBook Festival, IPA і Paris Photo-Aperture Foundation PhotoBook Awards.

«Книга — це ідеальний формат фіксації історії. У моєму випадку — власної. А ще — це дуже елегантний спосіб комунікації з тими, хто раптом опинився в тій же зоні небесного вайфаю і їм стало цікаво — а що там у Марини? А мені завжди цікаво — а що там у вас? І коли ви торкаєтесь моєї історії, і у відповідь ділитесь вашою. Або говорите: “та у мене теж так було!”, або “нє, це странно канєшно, але я понімаю про шо ти”». — пише Марина на своїй сторінці.

— Доброго дня, пані Марино. Коли ви писали: «Книга — це ідеальний формат фіксації історії», — про яку саме частину історії вам йшлося?

— У цьому випадку я маю на увазі історію як story. Мої проєкти здебільшого базуються на особистих переживаннях та спогадах, тому можна сказати, що я пишу історію себе. Але це звучить надто нахабно, тому можна сказати так: я намагаюся максимально чесно розповідати історії, які були та є частиною мого життя.

У книзі «Ким ти хочеш стати коли виростеш» я розповідаю про звивистий і трохи кумедний шлях пошуку свого призначення. На цю побиту дорогу я вийшла, здається, на другому чи третьому році життя, але й сьогодні (а мені вже 33 роки) все ще по ній крокую.

— Виростання непомітне зсередини, а фотофіксація унаочнює цей процес — як річні кільця, засічки на одвірках, сліди від повеней, — але як вибрати те, що свідчить про певний етап, є його репрезентантом. Як ви вибирали фото, котрі показують вашу історію?

— Коли я почала робити книгу, перше, що згадала, — майже абстрактні образи: густа пара, запах, звуки, яскраві кольори. Напевно, це перші спогади про себе, вони й стали відправною точкою моєї історії.

Я шукала у сімейних альбомах фотографії, які емоційно відповідають спогадам і настрою, пов’язаних із ним. Якщо я їх не знаходила у власних архівах, то або відтворювала, тобто фотографувала старі речі, що збереглися (до речі, збереглося ого-го скільки — від першої пелюшки й таткової хутряної шапки до скам’янілих жувальних гумок і шматків старої тканини маминого плаття), або шукала в надрах інтернету — фото Горбачова і, прости господи, Мавроді й тому подібне.

—З яких візуальних елементів складається дорослішання та вибір того, ким хочеш стати?

— Мене, як і багатьох дітей, змалечку запитували: ким ти хочеш стати, коли виростеш? Мої батьки та родичі ніколи не диктували, чим би я мала займатись, але хотіли вони цього чи ні, намагалися мене спрямувати у правильне, з їхньої точки зору, річище. Я згадую їхні вислови, цитати, що формували мене, згадую ставлення оточення до різних видів діяльності, що не могло не вплинути на мої спроби знайти свою справу. Тактика пошуку з віком змінювалась і це кумедно та цікаво проаналізувати.

Якщо говорити лише про візуальні елементи, то це, перш за все, оточення: від елементів побуту до екстер’єрів, де я дорослішала. Я родом із невеличкого міста на півдні — Южноукраїнська, і коли була підлітком, фотографувала місцеві пейзажі на «мильницю», позичену в подруги. Коли почала працювати над книгою, зрозуміла, що буду використовувати ці фотографії також, вони такі неідеальні, але суператмосферні та передають настрій. Крім того, це старі сімейні фотографії, дуже кумедне фото, одне з тих, де всіх дітей у школі одягали в костюм стюардес, а хлопців у — пожежників. Звичайно, костюм стюардеси не пробудив у мене інтересу до авіації, але сам факт того, що суспільство завжди намагається підказати тобі шляхетну професію, є дуже цікавим.

— У вашому альбомі багато того, що впізнається, як ось шапка-вушанка, оце згадане вами шкільне фото, фотографії з відпочинку, — такий собі метаальбом, де відчитуються умови за яких були зроблені знімки. А поряд із тим розумієш, що це — чуже життя і ці переживання можуть бути геть не схожими із твоїми. Тож розкажіть про одну з фотографій, котра для вас знакова.

— Якщо треба обрати лише одну, то це буде чорно-біла фотографія, де я мала сиджу за піаніно. Я не пам’ятаю того дня, адже мені там роки три, напевно. Моя мама — вчителька музики і це її інструмент, його наявність у нашому домі автоматично визначила, що я навчатимусь у музичній школі. У мене був інтерес до музики, а таланту — не було. Я згадую той день, коли мене зарахували в музичну школу, спочатку було цікаво та подобалось. Але класі в третьому я вже влаштовувала мамі емоційні сцени та мріяла кинути ці не потрібні мені уроки, а замість того, щоб грати вдома гами, гратися з друзями у дворі. Мама не дозволила мені це зробити і під час чергової акції протесту (ох і бідна, але сильна жінка) сказала: «Мені все одно, подобається тобі чи ні, але ти маєш довести справу до кінця. Зроби це заради мене і, можливо, колись, ти скажеш за це спасибі». Я закінчила і мушу визнати — в останній рік навчання в музичній школі я зловила кайф від своєї гри, випускну програму я грала дуже круто, думаю, досі можу зіграти елегію Лисенка, якщо кілька днів позайматись. Я вдячна за це мамі, адже, по-перше, мати досвід доведення справи до кінця — це вкрай важливо. По-друге, побачити результат довготривалої роботи — теж. Ну і наостанок, музика дуже розвиває емоційно, завдяки їй у мене розвинулась чутливість і я вмію сприймати мистецтво та відчувати людей.

— Школа, дім, місця відпочинку — усі вони однакові для пострадянського простору, але позначені для кожного своїм. Які місця/простори/території вам важливо було показати?

— Дуже важливо, хочемо ми цього чи ні — оточення нас формує. Мені важливо було показати дім, моє місто, в якому я виросла. Я хочу зафіксувати це, адже пам’ять оманлива, а середовище постійно змінюється. Завдяки фотографії ми можемо зафіксувати час і простір, а потім, дивлячись на світлини, повертатись до них знову і знову.

— Наскільки я зрозуміла, крім архівних, у книжці є фото, зроблені для проєкту. Мені запам’яталося фото сервізом із рибок на нейтральному тлі. За яким принципом ви робили оці сучасні фото?

— Так сервіз, ялинкові іграшки, елементи вишивки рушника, посуд. Я йшла інтуїтивним шляхом, фотографувала ті речі, які за настроєм відправляли б мене у різні періоди мого життя.

— Інша складова книги — то колажі. І, якщо архівне фото — момент, котрий не можна змінити, то колажування дає можливість впливати на зображення, створювати нові акценти та прочитання, додавати нові шари. Яке значення мало для вас колажування?

— Я люблю колажі, їх створення дуже схоже на гру: щось відрізав або здублював — сенс зображення змінюється. У цьому проєкті я працювала із пам’яттю, а ми пам’ятаємо фрагментарно, а іноді й спотворено, тому вирішила, що колаж дуже тонко передаватиме суть пригадування.

— Що вам хотілося додати до старих моментів?

— До старих фотографій та спогадів мені важливо було додати сьогодення. Адже я й сьогодні в пошуку свого призначення, це питання досі для мене є болючим. Мені важливо було показати цей процес пошуку — від початку і до сьогодні. Кінця може й не бути — тепер, коли я гортаю цю книгу, то розумію, що далі буде. Але страх так і не знайти відповідь на це запитання, змінився на легкість і гумор.

— Крім того, книга насичена текстами, частина з них то цитати. Як збиралася/складається текстова частина?

— Із текстами теж робота йшла інтуїтивно. Ось я працюю з візуальним матеріалом, аж раптом із пам’яті виринає цитата або коротка історія, і я її записую. Або навпаки — спочатку текст, а потім пошук відповідного візуального наповнення, яке буде парою цьому тексту.

— І чому вирішили, що повинні бути книжка з текстом?

— Так вийшло в процесі створення. Я взагалі не знала, яким буде цей артбук, але коли обрала тему, все саме почало крутитись, варитися та кипіти. Тексти стали важливою частиною, і я зрозуміла, що хочу зберегти цей баланс — не перевантажити візуально, щоби текст сприймався легко і при цьому не був нудним, аби читач не дивився лише картинки.

— Як ця книга «про вічний пошук себе» вплинула на ваше розуміння вічного пошуку себе, розуміння себе?

— Тепер до пошуку призначення я ставлюся не так трагічно. Ще у процесі створення книги я зрозуміла кілька своїх сильних і слабких сторін. Наприклад, виявляється, я можу розповідати не нудні історії. А ще — можу не боятись бути дуже чесною та показати слабкість, і ніхто мене не осудить. Ну і зрозуміла, що з почуттям гумору в мене все нормально.

Щодо слабких сторін, я зрозуміла, як добре, що не пішла у графічний дизайн. Перші макети книги готувала сама й наробила стільки помилок, що врешті-решт здалася та попросила подругу, професійну дизайнерку Катю Зайчук про допомогу. Дякувати їй, ця книга вийшла такою, як я задумала. Ну і ще зі слабких сторін — я не вмію продавати своє мистецтво та просувати його. Мені це робити важко, нудно, а іноді й соромно.

— Порадьте щось тим, хто планує робити свою фотокнигу. Що треба мати на старті — ідею, матеріали?

— Треба мати особисту мотивацію. Треба хотіти зробити книгу такою, щоби приємно було поставити її на свою поличку. Якщо таке бажання є — ви дійдете до кінця. Процес створення фотокниги не швидкий та вимагає терпіння, мотивації повинно вистачити дійти до кінця і отримати результат. Якщо є мотивація — буде й матеріал, і все інше. Ну, і ще я б радила б сформувати ідею книги одним реченням, вона може трансформуватися у процесі, або й зовсім змінитись, але фокус має бути завжди.

— Що потрібно для того, аби її видати?

— В Україні видати книгу не складно. За власний кошт у типографії можете надрукувати невеликий наклад, від 10 штук до … скільки у вас грошей вистачить. Але тут важливо зрозуміти, що потім із ними робити. Я дуже раджу показувати свою книгу на конкурсах даммі (макетів — А.З), ревю та на інших подібних заходах. Чути й бачити реальну реакцію людей дуже мотивує не зупинятись. Якщо ви хочете друкувати книгу не за свій кошт, знайти видавця, який надрукує наклад і займатиметься дистрибуцією — із цим складніше. У мене поки так не вийшло, в Україні не так багато видавництв, які друкують фотокниги, але ця сфера розвивається і якщо у мене поки не вийшло, не значить, що це не вийде у вас.

— І властиво, в чому радість друкованої фотокниги, в чім її сенс?

— З практичної точки зору — це дуже зручний формат для того, щоби показати свій проєкт, бо його легко транспортувати, він не важкий та компактний, якщо порівнювати із виставковим проєктом.

Також є дуже багато можливостей з точки зору дизайну, а це теж важлива частина проєкту. Це зручно ще й тим, що ви можете в будь-який момент взяти із власної книжкової полички зафіксований відрізок свого життя і просто передивитись. А як адвокатка друкованих книг я сміло заявляю: створюючи книгу з ідеї, чогось абстрактного і нефізичного, того, що було лише у вашій голові, ви випускаєте її у великий світ, даєте їй фізичне «тіло». Хіба це не круто?

Спілкувалася Анна Золотнюк

Фото надала Марина Бродовська