Серед усього розмаїття напрямків, жанрів і стилів класична музика досі міцно тримає позиції і знаходить відгук у наших серцях. Віра Степанян пропонує зануритись у багатовікову музичну історію, згадати найславетніші і напівзабуті імена, найвеличніші і просто вічно популярні твори.

Музику називають мистецтвом звуку, однак буття музики може бути і беззвучним, у нотному записі, що сам по собі є витвором музичного мистецтва. Існує три грані цього мистецтва: композиторський задум, імпровізаційна складова та музичне виконання. Мистецтво диригента — унікальний різновид виконавчої творчості: він виступає необхідним посередником між композитором і виконавцем. Одним з різновидів музичного виконання є спів, пов’язаний з мовою, фізіологією людини і мелодичністю.

Цей нарис присвячений класичній (академічній) музиці, до сфери якої входять твори, що витримали випробування часом і виконуються понині. Тут ми звернемося до творчості відомих композиторів за основними епохами розвитку класичної музики від раннього періоду до ХХ століття.

Виникнення музичної нотації

Точну уяву як звучала музика тисячу років тому ми можемо отримати завдяки музичній нотації. Інструментальна музика існувала й раніше, але відомості як саме звучала древня мелодія до нашого часу не дійшли. Хоча археологи знайшли стародавні ноти у шумерів — нанесені на глиняні таблиці клинописні ноти. Уже в 1025 році монах Гвідо д’Ареццо (990–1160 роки) розробив таку систему знаків, щоб їх можна було прочитати, адже музика як дійство пов’язана саме з розшифруванням знаків. Автор системи запозичив назву нот у давнього гімну, що був присвячений Св. Іоанну Хрестителю. Складався із семи рядків, шість з них починалися з шести різних нот, а саме, з перших складів у кожному рядку гімна. Наймолодша сьома нота з’явилася пізніше шляхом з’єднання початкових літер імені Святий Іоанн (композитор Хуберт Вальрант ввів ноту «сі» 1574 року. На основі цієї системи знаків виникла сучасна нотна система.

З історії музичних інструментів

Голос людини — один з найдавніших засобів творення музичної гармонії, хоча сила його і обмежена. Відтак, протягом тисячоліть люди шукали можливість підсилити звучання голосу чи то багатоголоссям, чи то єднанням різних голосових тембрів, спеціальною технікою дихання, пізніше — різноманітними технічними засобами. Тоді як музичні інструменти здатні на небачені тембри, силові діапазони і ритми.

На ранніх етапах історії музичної культури існувала можливість отримувати звуки лише ударного типу. Барабани, бубни та інші інструменти створювали ритми, які мали виключне значення в давній культовій музиці, котра понині існує у низки культур. Відомо, що вже з давніх часів люди створювали та вдосконалювали музичні інструменти. У стародавній гробниці міста Ур знайдено золоту арфу. За китайською легендою Лін Люн винайшов флейту: виготовив її з бамбуку з метою імітації пташиного співу. Примітивні інструменти були відомі з прадавніх часів в практично усіх заселених регіонах світу.

З точки зору розвитку музичних інструментів і музики загалом, цікаво згадати про музичну культуру найбільш розвинених цивілізацій доколумбової Америки. Майя для позначення звуку зображали собаку, що грає на барабані з гарбуза. Танці виконувались під музику духових та ударних інструментів, струнних не було. На фресці в Банампаку зображено оркестр з дванадцяти музикантів на чолі із сурмачем, далі йшли барабанщики і музиканти з деренчалами, а диригент співав мелодію. Як вказують дослідники, якщо музикант схибив, на нього чекало жорстоке покарання. Неперевершеними флейтистами були музиканти інків. Танці (вай-яя) для них мали велике значення — як ритуальне так і світське. Музичні інструменти використовували для надання ритму: флейта (кена) з кістки; так звана флейта Пана, яку виготовляли з трубок очерету, дерева, глини; барабани, труби, дзвіночки, зібрані у намисто на шиї.

Мисливський лук, звук вібруючої тятиви стали прообразом струнного інструменту, що навели наших предків на думку використати цей звук у музичному інструменті, який поступово удосконалювався шляхом збільшення кількості струн і введеня резонатора і згодом перетворився на скрипку. У симфонічному оркестрі струнно-смичкова група займає домінуючу позицію.

Скрипки формувалися у ХVІ–ХVІІ століттях. Вироби італійських майстрів Страдіварі і Гварнері цінувалися дуже високо. Однак, що цікаво, у 2010 році проводився експеримент — скрипалі (21 учасник) грали на скрипках Страдіварі, Гварнері та інструментах сучасного виробництва. За результатами, саме нові виявилися значно кращими. У ХVII столітті популярною стала гітара: назва котрої походить від «кіфари» — давньогрецького інструменту подібного на ліру.

Вдосконалення струнно-щипкового інструменту привело музичну культуру до створення струнної ударно-клавішної, фортепіанної групи інструментів. Клавесин і клавікорд — предки піаніно і роялів. Перше піаніно було виготовлене на початку ХVIII століття Бартоломео Крістофорі, а в ХІХ столітті воно набуло вже сучасного вигляду. За ініціативою британця Люка Джеррема з’явилася традиція «вуличного піаніно», в Україні вперше ввели цю традицію у Львові, а потім в інших містах. Рояль — ще один вид фортепіано — звучання його об’ємне і гучне.

Орган — духовий клавішний музичний інструмент, котрий за конструкцією нагадує флейту Пана, з’явився у IV столітті, вдосконалений у VII–VIII століттях. Найбільшого естетичного та звукового розвитку інструмент набув у XVII–XVIII століттях на німецьких і французьких територіях: саме тоді прославились великі органісти Йоганн Себастьян Бах, Луї Маршан та інші. Виявляється, що орган можна виготовити навіть із сталактитів, як в Америці у штаті Вірджинія в Нурійських печерах, де і встановлено такий орган, що був створений математиком і вченим Ліландом Спрінклом у 1956 році. Найбільший орган в світі теж розташований у Америці, в місті Атлантик-Сіті у концертному залі Бордуок. Він складається з 33112 труб, міць звучання дорівнює одночасному звучанню 25 духових оркестрів.

Період становлення класичної музики

Епоха з 1000 по 1600-ті роки це століття, що знаменують розвиток класичної музики у ранньому періоді, Середньовіччі, Ренесансі.

Засновниками системи релігійного співу — григоріанського співу священних текстів без акомпанементу під час літургії вважають єпископа Амвросія Міланського (300-ті роки), який вніс великий вклад у розвиток антифонного співу, коли дві частини хору співають почергово, і також папу римського Григорія І ( 590–604 роки), який здійснив багато нововведень, тому на його честь названо цілу систему піснеспівів. Він збирав наспіви різних народів і видав їх у збірнику «Антифонарій».

Неможливо не згадати непересічну постать — монахиню Гільдегарду Бінгенську, яка володіла багатьма талантами: поетичним, музичним, була дослідницею у галузях медицини та природознавства. У 38 років заснувала монастир поблизу міста Бінген. Свої видіння вона відтворювала у музичних творах, у 1150 році зібрала свої твори у збірнику «Гармонічна симфонія небесних одкровень». Магістр Ламберт у ХІІІ столітті написав «Трактат про музику», Якоб Льєжський у XIV столітті — середньовічний трактат «Дзеркало музики».

Збережена велика частина творів Гійома де Машо, якому належить безліч нововведень і який сформулював нову систему ритму, він є представником течії XIV століття у Франції та Італії «Ars nova». Будучи каноніком у Реймсі намагався записувати свої твори і склав власний каталог. Йому належить винахід чотириголосої меси: різні партії для різних голосів, які гармонійно поєднувались один з одним. У класичній музиці він отримав назву поліфонія. Італійський композитор Джованні Палестрина епохи Ренесансу створив месу на замовлення церкви з метою винайдення переваг поліфонії, що йому вдалось, він єавтором 104 мес, 70 гімнів та інших творів. Ця епоха відома багатьма школами: у Франції школу заснував Гійом Дюфе, чийому авторству належить меса «Озброєна людина»; в Англії — Джон Данстейбл, відомий релігійними творами. Країна, яка здійснила найбільший вплив на оперну музику це Італія. Опера — музично-театральний твір, який поєднує сольний, ансамблевий і хоровий співи, інструментальну музику та хореографію. Вважають, що першу оперу «Орфей» написав Клаудіо Монтеверді.

Починаючи з 1600 по 1750 рік наступає період бароко ( від португальського perola barroka — перлина неправильної форми). Церква продовжувала здійснювати вплив на творчість композиторів, але основними замовниками музичних творів усе ж таки стала придворна знать, що почала наймати на службу музикантів. Придворний композитор Людовіка XIV Жан Батіст Люллі, музиці якого притаманні урочистість, емоційність та одухотвореність (з двадцяти його опер найяскравішими є «Ізіда», «Тезей» і «Арміда»), домігся права ставити опери у Франції, створивши національну французьку оперу; ввів у оркестр нові інструменти, що на той час вважалось новаторством. Замість диригентської палички він користувався тростиною, і якось відбиваючи ритм, проколов ногу і помер від гангрени. Арканджело Кореллі — італійський композитор, віртуозний скрипаль, вдосконалив виконання оркестрової музики за рахунок синхронного руху скрипалів, що не тільки поліпшило звучання оркестру, а й справило естетичний резонанс.

Величезну популярність у світі має концерт «Пори року» Антоніо Вівальді, італійського композитора, видатного скрипаля, католицького священика, який написав 500 концертів, є автором численних опер, сонат, ораторій, кантат та багатьох інших творів. Ставши монахом (його називали «рудим священиком»), він мав змогу мандрувати Європою у товаристві співачки Анни Жиро. Майже сто років його твори не виконувались за примхою графа Джакомо Дураццо, який викупив рукописи і заборонив своїм нащадкам їх виконання. Попри цю заборону через багато років публіка отримала можливість слухати і захоплюватися цією чудовою музикою.

Без творів одного з найвеличніших композиторів в історії музики Йоганна Себастьяна Баха неможливо уявити органну музику. Гельмут Ріллінг — видатний диригент вважає Баха великим майстром синтезу, який взяв все найкраще, що було до нього в музиці та відшліфував найбільш новаторські ідеї свого часу. Великий вплив справив композитор на джаз, соул та інші неочікувані жанри. У 10 років Бах залишився сиротою, виховував його і навчав музиці старший брат Йоганн Кристоф. Йоганн Себастьян отримав посаду придворного музиканта у герцога Ваймарського, згодом став капельмейстером у герцога Леопольда Ангальт-Кетенського, де він написав основну частину своїх творів; дослідники вважають цей період найуспішнішим. Бах мав двадцятьох дітей, одинадцять з них не вижили, а четверо дітей самі стали композиторами. Займався він й викладацькою діяльністю, а у церкві грав на органі і писав велику кількість хорових творів, серед яких «Пасіони за Йоганном», «Пасіони за Матвієм», твір «Кофейна кантата», взагалі ним написано понад двісті кантат. Його музика — математично точна, він виражав її у цифрах, наприклад, своє особисте число 14 включав у твори в різних схемах. Написав понад тисячу творів, частина з яких вважається загубленою: хорали меси, сонати, кантати для органа, а також для клавесину, скрипки та інших струнних інструментів. Зір його настільки стрімко погіршувався, що останні твори були записані під його диктовку. Помер композитор 1750 року. Його музика стала широко відомою лише наприкінці XVIII століття, а 1802 року музикознавець Йоганн Ніколаус Форкель написав першу біографію Баха і тим привернув увагу до його творчості, нині існує окремий розділ музикознавства — бахознавство. Бетховен, його великий шанувальник, висловився так: «Не струмок! Море має бути йому іменем!».

Найвидатнішими музикантами класичного періоду музики 1750–1830 років були Гайдн, Моцарт, Бетховен. Безсмертні твори великого музичного генія Вольфганга Амадея Моцарта (1756–1791) світлі та радісні: у германських землях їх назвали музикою душі, а самого Моцарта — «сонячним». Він вважав, що музика навіть у найжахливіших ситуаціях ніколи не має ображати слух, а повинна приносити насолоду. Почав займатися музикою з трьох років. Під час гастролей з батьком маленький віртуоз грав на клавесині із зав’язаними очима, вгадував ноти за звуками дзенькання чарок, шпор і виконував інші трюки. До 14 років Моцарт стане автором 18 симфоній, 22 сонат, декількох концертів, 2 опер і буде обраний в Академію, куди за правилами обирали після 26 років. Моцарт став придворним музикантом і виконував обов’язки органіста. У Відні написав декілька опер: «Викрадення із Сералю», «Весілля Фігаро», «Дон Жуан», масонську, як вважають, «Чарівну флейту»; концерти, квартети, три симфонії, а загалом написав понад 600 музичних творів, основними темами якого були радість, обожнювання, кохання, ніжність, вірність. Прожив геній лише 35 років. «Реквієм» Моцарта вирізняється інтонаціями скорботи і страждань серед його радісних творів. Дослідники його творчості вважають, що існує дванадцять версій смерті композитора, серед котрих найвідоміша, що його отруїв Антоніо Сальєрі. Тіло великого композитора поховане у безвісній братській могилі, але його музика стала довічним пам’ятником його душі і творчому її виразу.

Син Вольфганга, Франц Ксавер Моцарт — композитор, диригент, піаніст, а також педагог, близько тридцяти років провів на Львівщині. У 1826 році у соборі Св. Юра він диригував виконанням «Реквієму», присвяченому його батькові. Цей твір виконував хор музичного братства Св. Цецилії, яке було засновано Моцартом-молодшим. Помер він у Карлових Варах. У Львові планують поставити йому пам’ятник у бароковому стилі.

Третьому великому класичному композитору Людвігу ван Бетховену належать 9 симфоній, 5 концертів для фортепіано з оркестром, концерт для скрипки з оркестром, опера, балет «Творіння Прометея», 32 фортепіанні сонати і безліч інших шедеврів. Будучи талановитою дитиною, мав батька, який спочатку сам займався із ним музикою, будив серед ночі і змушував грати на клавесині всю ніч. А згодом — став запрошувати хороших вчителів, серед яких був Йозеф Гайдн. Його мрія зустрітися з Моцартом здійснилася у 17 років у Відні. Імпровізації Бетховена вразили Моцарта: «Зверніть на нього увагу, він усіх змусить про себе говорити!». Так і сталося: у Відні він грає нову музику. Слухачі вставали, як тільки він з’являвся на сцені. Композитор написав безліч творів, серед них Третя симфонія, яку спочатку автор присвятив Наполеону, але розчарувавшись у ньому, дав назву Героїчної. До сорока років, після стрімкого погіршення слуху, він повністю втратив його, але не здався і продовжив творити; хоча бувало, іноді в гніві так несамовито стукав по клавішах, аби почути хоча б якийсь звук, що розбивав їх вщент. Як піаніст Бетховен володів всіма тонкощами гри на фортепіано. Свою єдину оперу «Фіделіо» він називав своїм улюбленим твором. Протягом життя він писав симфонії, а вінцем його творчості стала «Дев’ята симфонія», мету якої виражає фінал — послання людям про прийняття одним одного, а завершувалася вона великими хорами на слова Шиллера «Ода радості». У Відні у 1824 році її виконували вперше, диригував сам композитор, але оглушливих оплесків слухачів він не чув, поки одна із співачок не розвернула його до залу і він не побачив шалену овацію. Помер композитор у Відні, куди на прощання із ним прибуло понад 30 тисяч людей.

Романтичний період у музиці — одна з найбільш значущих і неоднозначних систем з різноманітними світоглядними, психологічними, естетичними і стилістичними аспектами. Віну умовно припадає на 1830–1910 роки. Композитори цього періоду, як відомо, приділяли увагу внутрішнім почуттям, пристрастям, душевним переживанням.

Композитор Нікколо Паганіні (1782–1840), творчість якого здійснила переворот у мистецтві гри на скрипці, у своїх п’єсах використовував нові прийоми — подвійні ноти, гру на одній або двох струнах. Тому гра його була майже недосяжною для скрипалів, інколи він навіть навмисне рвав струни, аби найвіртуозніше закінчити виступ. Народився Паганіні в Генуї в провулку під назвою Чорна кішка, в родині портового вантажника. Батько купив синові скрипку, проте часто голодним закривав його у кімнаті і наказував вправлятися у грі, а за неправильне виконання бив, в результаті чого Нікколо часто хворів (мав викривлення хребта, хворобу нирок), але від музики не відвернувся. За переказами, мати Нікколо перед смертю побачила у сновидінні янгола, який повідомив: син її стане першим скрипалем, і він пообіцяв ніколи не розлучатись із скрипкою. Один з багатих меценатів подарував йому скрипку майстра Гварнері; музикант мав шалену популярність. Один з найвідоміших його творів — «24 каприси» для скрипки соло: виконання цього твору для скрипаля є вищим досягненням. Його гра була настільки неперевершеною, що навіть викликала у публіки жах і народжувала багато зловісних чуток.

У цю ж епоху творили такі видатні музиканти як Карл Марія фон Вебер і Джоаккіно Антоніо Россіні, який писав комедії і трагедії, і при цьому дуже швидко, до прикладу, «Севільського цирульника» він написав за 13 днів. Йому ж належить відомий твір «Stabat Mater». Франц Шуберт за недовгий час життя написав 600 вокальних композицій, 9 симфоній, 10 опер, 6 мес та багато інших творів. У цей період творили Гектор Берліоз — автор низки концертів, опер а також «Фантастичної симфонії»; Фелікс Мендельсон, з під чийого пера вийшли опери, ораторії, концерти; Фредерік Шопен, який присвятив своє життя фортепіано, постійно вдосконалював прийоми гри на цьому інструменті. У Парижі він закохався у відому письменницю Жорж Санд, але роман закінчився розривом. Прожив Шопен лише 39 років. Коротким життя було й у новатора у музиці Роберта Шумана ,. Композитор Ференц Ліст — справжній віртуоз гри на фортепіано, його твори були складними для виконання, він навіть розвернув інструмент так, щоб слухачі бачили його руки. Жорж Бізе — автор знаменитої опери «Кармен», прем’єра якої провалилася, і лише після смерті (композитор прожив 36 років) стала провідною світовою оперою.

«Національні» композитори-романтики постійно шукали різноманітні засоби музичної виразності. Російська школа відома своїми композиторами, імена яких відомі в усьому світі: М. Глінка, О. Бородін, а М. Балакірєв, М. Римський-Корсаков, Ц. Кюї та М. Мусоргський входили у склад музичної творчої співдружності «Могуча кучка». Ім’я композитора П. І. Чайковського стало символом російської музики. Спочатку він працював у департаменті міністерства юстиції, закінчивши правове училище, але вирішив стати музикантом, закінчив консерваторію і почав викладати у Московській консерваторії, одночасно створюючи видатні музичні твори, серед яких новаторські балети «Лебедине озеро», «Лускунчик», «Спляча красуня». У публіки вони найчастіше викликали безмежне жваве захоплення, а «Лускунчик» до сьогодні майже неодмінним атрибутом Різдвяних свят. Композитор написав 10 опер, це його улюблений жанр, серед них «Євгеній Онєгін», «Мазепа», «Іоланта». У 1891 році майстер виступив в Америці, де був здивований тим, що його твори тут більш відомі ніж у Європі.

До чеської школи належить творчість Б. Сметани («Продана наречена», симфонічні поеми «Моя Батьківщина»), а також А. Дворжака (симфонія №9 « З Нового світу», опера «Русалка»), який у 1890-х роках працював на посаді диригента Національної консерваторії у Нью-Йорку, а в останні роки життя викладав у Празькій консерваторії. Норвезькі композитори Едвард Гріг, автор опери «Пер Гюнт», Й. Свендсен і данський музикант К. Нільсен присвячували свої твори батьківщині, використовуючи народні мотиви і танці. Яскравий представник Віденської школи вальсу — Йоганн Штраус-молодший отримав титул «Король вальсу», він створив свій оркестр, написав 168 вальсів, найпопулярніший серед яких — «На прекрасному блакитному Дунаї». В Італії Дж. Верді створив 26 опер і притулок для музикантів похилого віку, його він вважав одним із своїх головних досягнень. Німецьку оперу на новий рівень підняв, провівши реформу, Ріхард Вагнер (1813–1883). Сюжети автор черпав із середньовічних легенд та давнього героїчного епосу германців: «Перстень Нібелунгів», «Парсифаль», «Тристан та Ізольда», «Тангейзер», «Лоенгрін» та багато інших. Хорів у його операх немає, крім «Нюрнберзьких мейстерзингерів». Головному персонажеві Вагнер підбирав свою музичну тему, яка повторювалась в момент, коли роль набувала значимості. Був видатним диригентом. У Байройті 1876 році світовою прем’єрою тетралогії «Перстень Нібелунга» було відкрито театр «Фестшпільхауз», в котрому оркестр і диригент приховані від глядачів, який залишається єдиним у світі, де ставлять вагнерівські опери. Щороку тут відбувається музичний форум із фестивальними заходами. Так, у липні 2021 року відкрився 145 фестиваль найновішою постановкою «Летючого голландця», а диригентом виступила українка Оксана Линів, перша жінка-диригент за історію цього масштабного заходу.

Антон Брукнер, Йоганнес Брамс, Макс Брух — інші видатні композитори цієї епохи. У класичній музиці Франції видатне місце посідає Каміль Сен-Санс, автор сюїти «Карнавал тварин»; Габріель Форе, творець опери «Прометей», який довгий час був диригентом Паризької консерваторії. Музика Едуарда Елгара визнана національним надбанням у Великобританії. Італійський музикант Джакомо Пуччіні — маестро оперного мистецтва, автор 12 опер,і найвідомішою з яких є «Мадам Баттерфляй». Австрієць Густав Малер — видатний диригент і один з найкращих симфоністів на перетині таких течій, як романтизм і модернізм. Фінський композитор Ян Сибеліус творив симфонії, серед яких величний твір «Фінляндія», побудований на міфах і легендах. Відносять до романтиків композитора і неперевершеного піаніста Сергія Рахманінова, який прославився своїм Концертом для фортепіано з оркестром №2 під час гастролей у Європі та США.

Музика ХХ–ХХІ століть

Музика ХХ–ХХІ століть вирізняється різноманітністю напрямів та тяжінням до почасти радикального розриву із «класикою», хоча багато майстрів продовжили творити в академічній традиції та манері. У різних експериментах із формою інновації та традиції можуть органічно поєднуватись та переплітатись. Поглянемо, як класичний мотив діяв і відбився у буремному ХХ столітті.

Клода Дебюссі, автора опери «Пеллеас і Мелізанда», новатора у музиці, сучасники називали імпресіоністом. Надихав композитора світ художників-імпресіоністів Монмартру, де він жив. Разом з тим композитори в цей час починають звертатися до музики минулого, формуючи неокласичний стиль. Морісу Равелю славу приніс його видатний твір «Болеро», а балет «Дафніс і Хлоя» вважається його найкращим твором. Бела Барток і Золтан Кодай збирали угорський музичний фольклор і видавали збірники пісень. Справжнім новатором та експериментатором у музиці став Ігор Стравінський, який жив і працював у Франції, Швейцарії, США. Його балет «Жар-птиця» та інші твори мали великий успіх, лише «Весна священна» закінчилася провалом. А представник неокласицизму Сергій Прокоф’єв після революції переїхав до США, де написав один з найвідоміших своїх творів — «Любов до трьох апельсинів». На батьківщину він повернувся 1936 року; тут його піддали цькуванню, а помер він в один день і рік із Сталіним.

У ХХ столітті пишуть свої видатні твори Джорж Гершвін (оркестрові твори «Рапсодія в блюзових тонах», «Американець у Парижі»); Аарон Копленд (балети «Хлопець Біллі», «Родео»); Семюел Барбер («Ванесса», симфонії, сонати). Леонард Бернстайн, автор «Вестсайдської історії» — видатний композитор, диригент-інтерпретатор класичної і сучасної музики, піаніст, автор опер, балетів, симфонічних творів, і навіть телезірка — він вів «Концерти для молоді».. Прославилися також іспанець Хоакін Родріго з «Аранхуеським концертом» для гітари з оркестром, і Дмитрій Шостакович, музичні твори якого виражали дух епохи. Серед знакових диригентів ХХ ст. слід згадати ім’я Герберта фон Караяна.

У 1970-х роках виникла спектральна музика, яка експериментувала з вібраціями та акустичними звуковими вимірами. Одним з найвідоміших експериментаторів у сучасній класичній музиці був польський композитор і диригент Кшиштоф Пендерецький, автор твору «Поліморфія», в якому використані енцефалограми людей, що прослуховували його інший твір «Плач по жертвах Хіросіми». Інший композитор, Войцех Кіляр, працював для кінематографу, створюючи музичний супровід для популярних фільмів, до прикладу, для «Дев’ятих воріт» Романа Поланскі. Не меншою напругою і зловісною атмосферою позначені деякі твори іншого генія — Альфреда Шнітке. Відзначився він і музикою для сакральних текстів, наприклад для «Книги скорботних піснеспівів» Грігора Нарекаці.

Найбільш виконуваним композитором сьогодення є естонець Арво Пярт, що створив власний авторський стиль tintinnabuli —«дзвіночки». Його інтерес — насамперед вираження сакрального у музиці та звуці (1968 року, в другому своєму творі, він виразив це як «Кредо»), що в контексті його статусу провідного композитора світу, неочікуваним чином характеризує добу. З 1980 по 2010 рік майстер жив у Відні, Берліні, але повернувся в Естонію, де неподалік Таллінну було засновано Центр Арво Пярта. Писав безліч творів для клавішних інструментів, вокальну і хорову музику, а також — твори для кінофільмів. Інший видатний композитор епохи — українець Мирослав Скорик, відомий оперою «Мойсей», балетом «Повернення Баттерфляй, музикою до фільму «Тіні забутих предків», твором «Мелодія». Він цікавий особливо тим, що використовував у творах найрізноманітніші мотиви, до прикладу автентичні карпатські мелодії та джаз.

Класичну музику ми завжди будемо осягати по-новому, для нас завжди відбуватимуться нові відкриття у ній.

Авторка: Віра Степанян