Минуло 30 років від початку історично унікального переходу країн Центрально-Східної Європи від державного соціалізму до капіталізму та демократії. Утім, у цьому контексті посткомуністичні суспільства досі мають певні труднощі та незакриті питання.

Про спільні для їхніх політичних ландшафтів «місця перебудови», які досі активні, розповів на лекції в рамках Київської бієнале Клаус Оффе. Він досліджує політичну соціологію та соціальну політику, викладав в Університеті Гумбольдта у Берліні, в університетах Білефельда та Бремена, був науковим співробітником і гостьовим професором у вишах США, Канади, Австралії, Угорщини, Польщі, Австрії, Італії та Нідерландів.

Швидко і (майже) несподівано

Перебудова триває: ризики та точки росту постсоціалістичних країн. Конспект лекції Клауса Оффе

У Німеччині було багато урочистостей до річниці подій 1989 року. Я був у Празі та Варшаві, згадував про ті часи, про злам старого режиму та початок нового. Цьогоріч порівняно із атмосферою заходів 2009 року настрої були змішаними та набагато менш святковими, хоча політичні лідери намагалися це подолати.  Подивимося, що саме сталося у цей період, і які «точки перебудови» досі впливають на постсоціалістичні країни. 11 із них увійшли до складу ЄС у 2004, 2007 та 2013 роках.

Почнемо з розрізнення двох режимів історичних змін. Перший — це повільний процес. Історія деколонізації завершилася логічною та практичною перемогою неолібералізму у 1980-х роках. Рейганоміка, глобалізація та інтеграція у Європейський Союз —  це процеси, де рух повільний, і про них говорять десятиліттями, щоб дочекатися реальних змін.

На противагу цьому існують швидкі процеси. Перехід від державного соціалізму до демократичного капіталізму є одним із таких прикладів. Рух до трансформацій розпочався в 1980 році і переміг у 1989 році. Але у деяких місцях, як то Чеська Республіка чи Румунія, процес пройшов набагато швидше — за кілька місяців і навіть днів, як у Румунії, де повалення режиму закінчилося вбивством його лідера.

Я пам’ятаю, як у серпні 1989 року я читав британську The Independent, сидячи у літаку. Журналісти передбачали, що в найближчі місяці близько мільйона людей перемістяться із заходу на схід. Я поклав цю газету на стіл перед тими, хто сидів навпроти, і сказав: «це ж серйозна незалежна газета, як вони можуть робити такі нереальні передбачення?». Час показав, що вони мали рацію, а я помилявся.

Падіння міжнародного режиму має велике значення. Але варто сказати, що воно було обмежене лише європейськими осередками державного соціалізму. Китай, В’єтнам та Куба тоді не сприйняли цих змін. Цю раптовість слід враховувати вченим під час пошуку відповідей: які причини та наслідки тих подій, і чому їх (майже) ніхто не передбачив. Цими питаннями займається політично нова наука — транзитологія.

Її прихильники оперують послідовністю з трьох фаз. Спочатку зрив старого режиму, потім заснування нового, включаючи створення конституції, формування політичних інституцій та партій тощо. І третє — консолідація. Люди мають звикнути до нових інституцій,  зрозуміти, як ними управляти. Усі очікують, що владні структури залишаться стабільними в осяжному майбутньому, сприйматимуться як належне. Середній часовий проміжок консолідації — зміна двох урядів, але це тільки політичний аспект.

Процес економічної консолідації повільніший. Приходять інвестиції у споживчі ринки, вкорінюється право власності, цивільне законодавство в усіх його аспектах встановлюється і більше не ставиться під сумнів. Це дуже важлива концепція, але очевидно, що консолідація ще не завершена. Передбачалося, що протягом 10 років посткомуністичні країни перетворилися би на нормальні в їхньому розумінні. Поляки, наприклад, казали: ми хочемо повернутися на Захід і бути країною із проблемами, які є підконтрольними нам і легко вирішуваними, без жодних несподіванок у майбутньому.

Замість консолідації ці країни отримали ряд викликів та невирішених проблем, спричинених перебудовою. Тому я і використав метафору перебудови, реконструкції, будівельних майданчиків (construction sites), і зараз перерахую десять таких місць.

Побудувати з нуля

Перебудова триває: ризики та точки росту постсоціалістичних країн. Конспект лекції Клауса Оффе

Перше — потреба відбудовувати суспільство після досить тривалого режиму (у більшості 40 років, на території СРСР ще довше). Приходить капіталістична економіка, яка будується на приватній власності, трудовому договорі та ринковому регулюванні цін. Але важко побудувати капіталізм, якщо люди не звикли до такої роботи інституцій та мають інші очікування. Вони не знають, як керувати фірмами, кому вони мають належати. Люди не звикли регулювати рівень зарплат через профспілки. І право на страйк — це теж новий інституційний механізм, до якого треба звикнути.

Відсутні малі й середні підприємства, комерційний клас, який розбирається у торгових та договірних відносинах. Натомість ми маємо те, що один колега назвав безправною та позаінституційною жорстокістю дикого капіталізму. Ви намагаєтеся вести бізнес, але потім змушені тікати через страх помсти. Незрозуміло, як перетворювати державну власність на приватну і хто виграє від цього. Передавати на чесному аукціоні тому, хто найбільше заплатить, чи залишити на відкуп олігархам? Як вести бізнес за відсутності Центрального банку та інших фінансових установ, які можуть дати тобі кредит на побудову бізнесу? На ці конфліктні питання я не маю чітких відповідей.

Західні моделі побудови економічних процесів, які формувалися століттями, можуть бути корисними. Але навряд чи їх можна застосувати без змін у ситуації, яка вимагає швидкої трансформації.

Друге. Треба будувати не лише цивільне законодавство, а й суди, фондові біржі, банки та інші установи приватної власності. Треба переписати або скласти наново Конституцію, яка регламентуватиме права політичних партій і парламенту, а також управління територіальними одиницями. Потрібно будувати незалежні засоби масової інформації, управляти школами, університетами та муніципалітетами. І знову незрозуміло, які приклади наслідувати. Можна використовувати досвід Заходу, але у багатьох країнах ці запитання досі відкриті. Не всі інституційні зразки сприяють успішній консолідації.

Окрім інституційної, потрібна територіальна реорганізація. Є чотири можливості: по-перше, як поляки, залишитися більш-менш у своїх кордонах, поки сусіди дробляться. По-друге, розпад федерацій — Чехословаччина, СРСР та Югославія. Третій приклад — німецький, возз’єднання нації. І четвертий, зрозумілий вам, — фрагментація територіальних одиниць з ініціативи іноземних держав. Це стосується і інших країн Східного партнерства ЄС — Грузії та Молдови.

Об’єднання та нові правила співжиття

Перебудова триває: ризики та точки росту постсоціалістичних країн. Конспект лекції Клауса Оффе

Третє. Економічні та політичні режими змінюються, а люди лишаються такими ж. Тобто, нову систему доведеться будувати з людьми, які сформувалися за часів попереднього режиму. І тут постає питання перехідного правосуддя та відновлення справедливості — що робити з людьми, які звикли жити за зовсім іншими правилами?  Зазвичай діють так, щоби показати максимальну несхожість на попередників. Треба запускати унормований незалежний правовий процес, який допоможе перерозподілити блага та покарання між злочинцями та жертвами попереднього режиму.

Наслідки старого режиму передаються у спадок, вони досі з нами. Один із варіантів поводження з ними — прибрати з вулиць старі символи, мистецькі твори та пам’ятники, але не знищувати, а зберігати як історичний доказ. Я рекомендую вам Музей сучасного мистецтва у Тірані (Албанія). У ньому добре представлене мистецтво різних періодів, зокрема і соціалістичного. А на задньому подвір’ї захована колекція статуй комуністичних вождів. Вони мають різні пошкодження, але впізнавані та збережені.

Відкриття архівів — теж дуже популярний запит. Хоча іноді на це потрібен не рік, а одне-два десятиліття. У Німеччині за минуле століття було три режими «перехідного правосуддя», і щоразу доводилося вчиняти по-різному. Один — Західна Німеччина після 1945 року, інший — Східна Німеччина, НДР після 1995 року, а також — об’єднана Федеративна Республіка з 1989 року. У 1990-х люди були усунені з роботи через процеси люстрації. Термін винайшли чехи, він означає очищення «зараженого» місця.

У Латинській Америці пошуком та оприлюдненням інформації про попередній режим займалася комісія правди. У Південній Африці це називалося «комісія правди та примирення». І досі залишається відкритим питання, чи насправді примирення випливає з пізнання істини, адже вона може спричинити внутрішній конфлікт зі старими установками. Треба також зазначити, що інформація з архівів попереднього політичного режиму може стати зброєю проти нинішніх опонентів та політичних ворогів.

Четверте — фрагментація суспільств за різними ідентичностями.  Під ідентичністю я маю на увазі етнічні, мовні та релігійні виміри, формування етнічних партій у низці держав і дивовижне значення питань ідентичності в нових демократизованих суспільствах. Є етнічні конфлікти, коли більшість населення обурюється присутністю та правами інших людей, які представляють титульну націю колишніх імперських країн. Приклади — росіяни в Естонії та Грузії, німці в Польщі, угорці в Словаччині, Румунії та Сербії, серби в Хорватії та турки в Болгарії.

Пам’ять про минуле та підозра, що ці люди стануть плацдармом для нової експансії, живлять та поглиблюють ці конфлікти. Росіяни, які прожили в Естонії все своє життя, позбавлені права голосу та власності, якщо вони не розмовляють естонською мовою, а вони цього ніколи не роблять. Так було на початку 1990-х, згодом стало більш цивілізовано, але такі люди все ще вважаються іноземцями, які винні в тому, що колись країна була окупована та керована ззовні.

Проблема досі не врегульована, наприклад, із угорцями. Їхні меншини у Румунії, Сербії та Словаччині були привілейовані угорським урядом та спричинили багато неприємностей у цих країнах. (Між Угорщиною та Україною теж виникали суперечки, пов’язані з життям угорської меншини, зокрема через мовний та освітній закони, — Авт.)

Де наш дім, і хто в ньому господар?

Перебудова триває: ризики та точки росту постсоціалістичних країн. Конспект лекції Клауса Оффе

П’яте. На перехід від державного соціалізму до демократичного капіталізму сильно впливає іноземне втручання, панування та силова асиметрія, що склалася між Західною та Центрально-Східною Європою після 1945 року. Таким чином, зовнішні суб’єкти важливі для ЄС і його організації, але на трансформації також впливають МВФ та НАТО. Політичні партії, релігійні громади, профспілки, академічні установи усіх видів, фонди та інвестори також відігравали важливу роль у цьому процесі.

У 1993 році були прийняті так звані Копенгагенські критерії для майбутнього вступу країн Центрально-Східної Європи до Європейського Союзу. Це була дуже асиметрична угода. Захід визначив, які умови для вступу повинні виконувати перспективні члени — йшлося про політичну, економічну та адміністративну нормалізацію та прийняття законодавства ЄС.

Обидві сторони були розчаровані результатами угоди. Захід був незадоволений інституційними реформами та правовою ситуацією, іншими тенденціями в нових чи перспективних державах-членах. Східні країни були незадоволені тим, що наданий їм доступ до ринків товарів та праці не призвів до економічного наближення.

Шосте. Необхідність формування державної соціальної політики — соціального забезпечення, розподілу благ, справедливості у сферах охорони здоров’я та освіти, запобігання бідності. Створення профспілок та систем колективних договорів у Східній Європі проходить зовсім інакше — під егідою жорсткої економії та впливом неоліберальних економічних доктрин. Поглиблюється невідповідність між мегаполісами, селами та маленькими містами. Бідність дуже поширена ще й тому, що національні еліти втратили чимало представників, які емігрували в інші країни або на інші континенти.

Європейський банк реконструкції та розвитку опитував населення держав із оновленими режимами: чи задоволені вони впровадженням ринкової економіки та демократизацією? Цікаво, що тільки найздоровіша та наймолодша третина населення відповіла «так» і на економічне, і на політичне питання.  Існує велика незадоволеність результатами переходу між режимами, і тому капіталізм та демократію часто звинувачують в нещасті, що панує у багатьох цих країнах.

Сьоме — зовнішня міграція. У деяких державах поширюється демографічна паніка. Мовляв, чимало людей виїжджають із нашої країни на захід, і їх поступово замінюють мігранти з-поза меж Європи, але ми цього не хочемо! Ми боїмося такої ситуації… У Польщі, Естонії та інших місцях 10-20% людей працездатного віку покинули свою країну, і це, звичайно, знижує перспективи майбутнього економічного зростання та процвітання.

Мобілізація популістів

Перебудова триває: ризики та точки росту постсоціалістичних країн. Конспект лекції Клауса Оффе

Восьме — після приєднання механізм обумовленості не працює. Наприклад, в Угорщині керівна партія заявляє: ну добре, ми так довго чекали, були під диктатом критеріїв прийняття рішень, але тепер ми вільні, маємо доступ до управління і можемо бути самими собою. Відомий слоган, озвучений прем’єр-міністром Орбаном: ми вважали, що Європа буде майбутнім Угорщини. Тепер ми знаємо, що Угорщина буде майбутнім Європи.

Вони вважають, що вже не зв’язані інституційними та політичними умовами, встановленими Брюсселем. І це дозволяє їм ставитися до мігрантів, біженців та шукачів притулку відповідно до власних стандартів, а не до європейського законодавства. І ЄС не хоче чи не може щось із цим зробити.

Дев’яте — територіальне питання. У Німеччині розрив між Сходом і Заходом з точки зору економічних показників, поведінки виборців, активності політичних партій є досить помітним. І такий розподіл простежується в Європі в цілому.

Десяте — це поведінка виборців, їхні політичні вподобання та поширеність страху, що викликає вибух та мобілізацію популізму у країнах Східної Європи. Є приклад Угорщини та Польщі, де уряди сформовані найяскравішими популістськими партіями. Є також естонський приклад, коли новостворені партії із чіткими авторитарними нахилами входять до коаліційних урядів. Свобода науки, свобода ЗМІ та політичної думки ними не гарантується. Багато людей говорять про це, і я теж прийшов до думки, що це перелом процесу демократизації. Зараз захист верховенства конституціоналізму, розподіл влади та основних прав під загрозою більше, ніж будь-коли за попередні 20 років.

Отже, існують відмінності між розвитком після Другої світової війни у Західній та Центрально-Східній Європі, які часто не виділяються. Західна Європа мала дві соціологічні особливості. По-перше, наявність великих верств населення іноземного походження. Не дивно, адже Великобританія, Бельгія, Іспанія, Португалія та Франція — колишні метрополії. Люди з колишніх колоній мали громадянські права і жили в країні, хоч і обмежені в щоденному досвіді та доступі до певних інституцій. Ще одна частина іноземного населення в Європі — це хвиля так званих гостьових працівників, яка прийшла у 1950-ті та 1960-ті здебільшого із середземноморських країн.

У Центрально-Східній Європі не було етнічного різноманіття у ті часи. Наприклад, НДР була найбільш етнічно однорідною країною у всьому світі, оскільки у них було лише близько 1% гостей-гостей, яких вони ховали в закритих населених пунктах. І 1 мільйон солдатів радянської армії також перебували в казармах. Їх ніколи не помічали, бо не могли бачити на вулицях чи у магазинах.

Друга основна відмінність полягала в тому, що на Заході були активні соціальні рухи — мирний, жіночий, екологічний, урбаністичний, студентський і т.д. Це мало тривалий вплив на лібералізацію політичної культури. На Сході Європи таких речей було дуже мало, і вони придушувалися.

Як на мене, головною невдачею державного соціалізму є відсутня інституціональна спроможність неупередженого самоконтролю соціальних подій та наслідків. Не було точної системи обліку, незалежних засобів масової інформації, судової системи, незалежної науки, яка б описувала, аналізувала та оцінювала. І цей рівень неусвідомлення соціальних фактів рано чи пізно мав призвести соціалістичні державні системи до поразки.

Записала Дар’я Трапезнікова