Фестиваль, програму якого формують кінокритики, відбувся уже втретє в кінотеатрі «Жовтень». За цей час до підбірки свіжих фестивальних хітів додалася українська програма та ретроспектива легендарних стрічок. Після кожного показу відбуваються обговорення із кінокритиками, програму також доповнює низка тематичних дискусій. Ділимося враженнями та висновками після цьогорічного кіномарафону.

Майже півстоліття якраз наприкінці жовтня у Києві проходив Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість». Але у 2017 році оргкомітет вирішив зміститися на весну, подарувавши прихильникам лише короткий осінній вікенд. Звичка і попит на якісне кіно у період переведення годинників київська публіка зберегла, тож оргкомітет Тижня втрапив у яблучко і дуже вдало підхопив естафету «Молодості».

За ці два роки столиця встигла втратити кілька культурних центрів, де демонструвалося артхаузне та фестивальне кіно. «Кінопанорама» та «Україна» зачинені, «Київ» не працює більш ніж півроку в очікуванні перезапуску… Фактично, «Жовтень» лишається останнім повноцінним форпостом немейнстрімного кіно на тлі «супермаркетів попкорну». Тож сумніву в тому, що найбільша зала кінотеатру «Гегемон» буде заповнена вщерть навіть на ранкових сеансах у будні, не було.

Але не тільки через те, що інших місць для паломництва кіногурманам по суті не лишилося. Кінокритики Дарія Бадьйор, Станіслав Битюцький, Сергій Ксаверов та Анна Дацюк за підтримки дистриб’юторської компанії Arthouse Traffic зібрали неймовірний мікс із двох десятків стрічок про різні країни та періоди часу. У кожній можна було знайти те, що до болю нагадує власне життя, від якого ми часто ховаємося у темряві кінозалу.

«Щось мені це нагадує…»

Референси, притчі та дзеркала: підсумки Київського тижня критикиКадр із фільму «Про нескінченність» Роя Андерссона

Важливим елементом цьогорічної концепції заходу були референси.

Перш за все, на них ґрунтувалася українська програма. Організатори попросили режисерів двох нашумілих цьогорічних стрічок Нарімана Алієва («Додому») та Антоніо Лукіча («Мої думки тихі») дібрати у якості супроводу по два фільми-натхнення, фільми-зразки, український та закордонний. Алієв обрав турецьке «Відчуження» Нурі Більге Джейлана та «Бич Божий» авторства свого наставника Олега Фіалка. Лукіч послався на «Довгі проводи» Кіри Муратової та яскравий зразок «Нового Голівуду» — «Паперовий місяць» Пітера Богдановича.

Власне, «Новому Голівуду» була присвячена цьогорічна ретроспектива тижня критики. Період з кінця 1960-х до кінця 1970-х часто називають «американською новою хвилею» на знак вирішального впливу ідей та досягнень європейського інтелектуального кіно на тодішніх голівудських фільммейкерів. Референсом для «Нового Голівуду» стала Французька нова хвиля (1950-1960 роки), а шедеври цього періоду у свою чергу й досі надихають режисерів на експерименти та наслідування.

Референси, притчі та дзеркала: підсумки Київського тижня критикиРоберт Де Ніро у фільмі «Таксист»

З останніх прикладів — «Джокер» Тодда Філіпса, у якому дуже помітний вплив «Таксиста» та інших фільмів Мартіна Скорсезе. Саме «Таксист» був включений у програму Київського тижня критики. Цікаво було дивитися на гру молодого Роберта Де Ніро, знаючи, що на екрані сусідньої зали він (але вже старший на кілька десятиліть) у цей же час грає в одній сцені із «нащадком» свого Тревіса Бікла (хоча обидва герої існують приблизно у тому ж часовому проміжку).

Серед інших референсів стрічок тижня критики — романи Стівена Кінга, Реймонда Чендлера та Джозефа Конрада, недописані сценарії та класичні фабули, попередні роботи режисерів та твори колег. Безумовно, у списку — реальні події з всесвітньої та особистих історій, а також релігійні постулати та притчі. Прекрасна нагода для досвідчених глядачів повправлятися у розгадуванні «пасхальних яєць» та встановленні причинно-наслідкових зв’язків, а для інших — розширити свій кругозір у експрес-режимі.

Lift up the receiver, I’ll make you a believer

У запропонованих фільмах (необов’язково горрорах, хоча і таких у програмі достатньо) було чимало елементів із міфів та легенд. Наприклад, зомбі та переселення душ у «Атлантиці» та «Крихітці зомбі», русалки у «Маяку», надприродні здібності у «Керрі». Сюжети рухали суворі мусульманські правила та традиції, до ефектної крапки (а може і коми) у «Моїх думках тихих» підводила свічка у православній церкві. І на десерт — дикунські ритуали та «культ особистості» у «Апокаліпсисі сьогодні».

Референси, притчі та дзеркала: підсумки Київського тижня критики

Кадр із фільму «Крихітка зомбі» Бертрана Бонелло

У дрібних деталях вгадується немало біблійних сюжетів та персонажів. Чого вартий лише прикордонник, що на манір святого Петра екзаменує «грішника»-звукорежисера у «Моїх думках тихих». Не соромиться звертатися до Бога через таксофон і Ляшенко, герой фільму «Бич Божий». Але Всевишній не чує. «Всевишній» може лише надіслати авіаудар-апокаліпсис на лігво людини, яка насмілилася вийти за рамки суспільного устрою.

Нещадна, підступна, часто безглузда система, боротьба чи пристосування до неї червоною ниткою пройшли крізь більшість фільмів фестивалю. Дикі бюрократичні обмеження, побудовані на брехні та підлабузництві суспільні правила, ненависть до непокірних, спроби їх зламати, те, що з ними стається потім. Війна та її наслідки в усій красі на розгублених обличчях людей, які наче повернулися, та не повністю.

Щось із цього ми відчули на власній шкурі та плекаємо у вигляді історичних травм. Щось відбувається із нами просто зараз. Поки ми дивимося класику чи новинки в кінотеатрах, за кількасот кілометрів гинуть юні хлопці. А їхні живі побратими повертаються у сусідню квартиру та за сусідний офісний стіл, не знаючи, як їм жити далі.

Референси, притчі та дзеркала: підсумки Київського тижня критикиКадр із фільму «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Форда Копполли

Шепочуть подумки чи уві сні, як конаючий герой Марлона Брандо в епопеї Френсіса Форда Копполи: horror… horror… І хай на екрані бійці та ветерани В’єтнамської війни, але жахіття, сюру та фейспалмів у нашій реальності не менше.

Синдром спустошеного гнізда

Ще дві важливі речі вдалося відрефлексувати на показах 3-го Київського тижня критики.Перша, у зв’язку із попередньою темою про протистояння системи та людини, — пошук героєм місця у світі та у окремо взятому мегаполісі.

Колишній військовий із хронічним безсонням Тревіс Бікл, їдучи вулицями Нью-Йорка, думає про те, що Бог створив його одинаком, адже самотність переслідувала його усе життя — у барах, машинах, магазинах та на тротуарах. Хлопчик із «Пофарбованого пташеняти», який-сам один вимушено подорожує Східною Європою у горнилі війни, всюди чужий та зайвий. Утім, як і ті, хто зустрічається йому на шляху та відштовхує його через якусь рису чи ознаку.

Референси, притчі та дзеркала: підсумки Київського тижня критикиЮсуф та Махмут — головні герої стрічки «Відчуження» Нурі Більге Джейлана

Юсуф із «Відчуження» не знаходить у Стамбулі ні роботи, ні любові, ні навіть розуміння з єдиною сяк-так близькою людиною, у якої змушений жити. Тільки запаморочливої краси краєвиди, які не гріють душу через сніговий покрив та пронизливий морський вітер. Так само мерзне і Махмут, у якого гостює Юсуф. Попри надбану славу та помешкання, попри довгі роки життя у Стамбулі свого джерела тепла він так само не знайшов.

Несуться через усю Америку до ефемерної мрії «безтурботні їздці», сучасні ковбої на мотоциклах. Комуна хіпі, спальні мішки на галявинах, кислотний тріп поза стінами публічного дому — свобода п’янить їх, але чи дає вона їм втіху? Що буде після завершення тріпу? Знову пустота?

Референси, притчі та дзеркала: підсумки Київського тижня критикиКадр із фільму «Безтурботний їздець» Денніса Гоппера

Жінка-емігрантка, героїня «Примарних тропіків» Баса Девоса, засинає в останньому потязі брюссельського метро по дорозі з роботи. Потім вона вимушена йти додому пішки ледь не через усе місто. Але це насправді унікальний шанс побачити щось за межами власного колеса, у якому рутина крутить день за днем. Чимало приїжджих до великих міст не мають часу (або і бажання) вештатися вулицями і дослухатися до внутрішнього радару. Треба виживати, а для цього, принаймні, на перших етапах, необов’язкові надто комфортні умови.

Референси, притчі та дзеркала: підсумки Київського тижня критикиАхтем Сеїтаблаєв та Ремзі Білялов у фільмі «Додому»

Особливо болюча та важлива для роздумів на тему свого місця стрічка «Додому», прокат якої ось-ось почнеться в українських кінотеатрах. Кримськотатарська родина, батько та син, везуть на Батьківщину старшого сина, який загинув у АТО. Дуже відчутно, що і режисер, і виконавці головних ролей розповідають на екрані про те, що їм болить, адже усі троє — кримські татари.

У розмовах героїв згадується про депортацію — першу втрату дому цим народом. Зараз це сталося із ними вдруге, тож потрапити на півострів героям фільму стає складно. Рідна земля недоступна, на чужій землі усе не те, ти чужий і для тебе усі чужі. Особливо гостро це відчувається у випадку мертвих, але і живим, яких відштовхують та принижують, часто непереливки.

Час дорослішати: і дітям, і батькам

І «Додому», і другий український фільм-хедлайнер, «Мої думки тихі», задають другий фестивальний лейтмотив — дорослішання та сепарація від батьків. Суворий батько Мустафа (Ахтем Сеїтаблаєв) та нав’язлива мати Галя (Ірма Вітовська) на початку стрічок можуть викликати антипатію (принаймні, у тих глядачів, у яких із батьками складні стосунки). Це ж стосується і перекладачки Євгенії з «Довгих проводів» Кіри Муратової.

Референси, притчі та дзеркала: підсумки Київського тижня критикиАндрій Лідаговський та Ірма Вітовська у фільмі «Мої думки тихі»

З часом розкривається їхня любов до дітей, бажання зробити як краще і… самотність. У Мустафи є хоча би якась опора у вигляді ісламу та незворушних принципів, але серце таки підводить. Манірні та сяючі образи Галі та Євгенії в один момент зносить потоками сліз від усвідомлення, що дорослі сини вириваються з-під крильця. А без них, крім обридлої роботи та невдач із чоловіками, не лишається нічого.

Конфлікт із батьками та їхнім світоглядом переживає і Ада, героїня «Атлантики» Маті Діоп. Не можна сказати, що її ініціація проходить найлегше з усіх персонажів тижня критики. Є, наприклад, герої «Американських графіті», які насолоджуються прощанням із дитинством, не знаючи, як гроза дорослого життя зовсім скоро загремить над їхніми головами. Але рішучості та готовності взяти відповідальність за своє життя у Ади точно найбільше.

Хлопці ж дещо губляться. А Алім, якого зіграв двоюрідний брат режисера Алієва Ремзі Білялов, доходить до такого фіналу, який змушує сидіти з відкритим ротом та болем у грудях до кінця титрів. Складно уявити, що він робитиме далі, але надія на те, що він впорається, попри все залишається.

Референси, притчі та дзеркала: підсумки Київського тижня критикиКадр із фільму «Додому» Нарімана Алієва

Поки невідомо, чи є якісь шанси на прокат у стрічок з програми тижня критики. А от на два яскраві українські дебюти сходити точно варто. «Додому» отримав національну премію кінокритиків «Кіноколо» як найкращий повнометражний ігровий фільм, а виконавець ролі Мустафи Ахтем Сеїтаблаєв — як кращий актор. Ірма Вітовська отримала нагороду як краща акторка за роль матері у «Моїх думках тихих», а режисер фільму Антоніо Лукіч — як відкриття року.

«Додому» здобув нагороди Босфорського, Бухарестського, Хаїфського та гран-прі Одеського міжнародних кінофестивалів, а також засвітився у Каннах — в номінації «Особливий погляд» та як претендент на Золоту камеру. Стрічка «Мої думки тихі» стала тріумфатором ОМКФ та здобула спеціальний приз журі у Карлових Варах.

Один фільм драматичний, інший комедійний. Але не у жанрах, настроях та переліку здобутих нагород справа. Обидва цілком можуть бути дзеркалом нас і нашого життя — більш-менш достовірним, без картонного патріотизму або низькопробного гумору та дискримінаційних приколів. Таким же дзеркалом, у якому свої шалені запалені очі та пристойних чи «відбитих» клієнтів бачить таксист Тревіс Бікл.

Референси, притчі та дзеркала: підсумки Київського тижня критикиКадр із фільму «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча

Дуже хочеться, щоб себе там впізнали пересічні громадяни з презирством у головах та гайковим ключем або ручкою у руках. Щоб дійшли до кінотеатру і батьки, які роблять усі ставки виключно на дітей, прив’язуючи їх до себе замість того, щоб відпустити і дозволити собі прожити  хоча би другу половину життя. Щоб подивилися на себе зі сторони і нарешті зрозуміли: незалежно від віку час подорослішати і взяти відповідальність виключно за себе. Бо хочеться уникнути фіналу «Безтурботного їздця», коли мрії обертаються розчаруванням, а то і гірше. Та і жорстокі кульмінації «Таксиста» і «Джокера» теж небажані.

Текст: Дар’я Трапезнікова