Природний ландшафт давно підданий змінам — відтоді, як у нього вписалося місто. Людина позначає свою присутність у просторі не тільки (умовно) цілеспрямованими діями, а й хаотичними. Серед останніх — продукування сміття. Якщо поставитися до нього, відкинувши негативні конотації забруднення, — воно постане таким собі маніфестом присутності виробників і споживачів.

Оголошення, чиї букви та зображення розмиті до абстрактних плям, поліетиленові торби, що виблискують на сонці, пляшки, завмерлі крокодилами у воді. Ці об’єкти — хаотичні, невпорядковані, це знаки часу, такі ж, як написи на стінах. Сумнівно, що колись вони набудуть ваги графіті на стінах храмів і катакомб, але хто зна — тривалість розкладання пластику робить із цього матеріалу потенційну капсулу часу.

Що значить сміття у сучасному місті з точки зору краси? Як перетворити об’єкт занепокоєння на об’єкт роздумів та естетичних екзегез? Як зрештою розгледіти у тому, що оточує, щось посутнє?

Анна Золотнюк поговорила про це з київським фотографом Дмитром Толкачовим. Кілька років він фотографував сміття — зі світлин постала серія «Естетика сміття».

— З чого постав інтерес до фотографії?

— Із її стислості. Те, що виражається сотнею слів, можна показати одним фото.

— Як ви прийшли до того, аби сприймати сміття як естетичний об’єкт?

— Це був не цілеспрямований пошук. Коли фотографую, звертаю увагу на об’єкти, котрі взаємодіють між собою. Це можуть бути і люди, і предмети, і середовище. Шукаю будь-які взаємодії. Не має значення, це конфлікт чи діалог.

Пошук гармонії — не моя ціль. Гармонія (або діалог) може бути одним із втілень взаємодії. Але взаємодія може бути й конфліктна.

Просто сміття частіше привертає увагу, тому що вирізняється. Але стараюсь помічати й тонші взаємодії. Не такі очевидні, як конфлікт рукотворного та природного. Наприклад, як вітер надуває брижі піску навколо відполірованої гальки.

— Що має бути в об’єктах, аби виник намір їх сфотографувати?

— Взаємодія — конфлікт чи діалог. Візуальне втілення тези, антитези та синтезу. Це може бути коріння, яке проростає крізь пластмасовий гребінець. А може — п’яний поцілунок парочки на Подолі або сутичка ворон за картоплю фрі із «мака».

— Як ви обираєте час, коли треба зробити фото, якщо йдеться про динамічний сюжет, — вичікуєте на «вирішальний момент»?

— Ні, я не сиджу в засідці. Фотографую динаміку також рухаючись. Коли вичікуєш, починаєш сумніватись, чи варто це взагалі знімати. У русі менше думаєш.

— За яким принципом укладаєте свої фото?

— Я ділю роботи на диптихи-триптихи та підтеми. Наприклад, на ті фото, де більш очевидно проявляється взаємодія. Або на ті, де чіткіше проявляються образи. В ідеалі всі роботи проєкту мають злитися в один потік, де підтеми будуть взаємодіяти.

— Тобто йдеться про створення такого-собі замкненого на собі простору, чому?

— Для мне мої фото — це деталі конструктора. Але не LEGO, а якогось невідомого виробника. У LEGO всі деталі мають свою функцію. Є чітка схема, за якою ти маєш скласти, скажімо, трансформера. Тому там нуль поля для експерименту. А у дешевих наборів із базарчика чи «Ашану», які імітують LEGO, деталі взаємозамінні. Ти можеш скласти з них і військову базу для солдатиків, і гараж для машинок, і мегаробота. Фотографія — це такий набір. Я сам шукаю детальки і збираю з них свій конструктор.

— До речі, коли говорити про типології. Здається, універсальний знак — різноманітні торбочки, пластикові пляшки, насаджені на гілки, шини десь посеред висохлих калюж. Що вам траплялося найчастіше. У вас є улюблені знаки?

— Птах — найчастіший образ. Але цілі знайти знак немає. Ціль — помітити взаємодію. Якщо у зображенні читається образ — це бонус.

— І тут до речі чи не до речі згадується Нарцис, котрий вглядається у своє відбиття. Бо ж, власне, сміття і є відбитком чи то пак схемою суспільства, якимось збірним образом. Ви міркуєте власне про тих, хто залишив сміття?

— Немає значення, хто залишає сміття. Цікаве тільки сміття. Якщо ж розвивати аналогію із Нарцисом, то Нарцис — це я. Вдивляюсь в сміття, щоби побачити себе.

— І власне, що ви бачите, вглядаючись у фото?

— Бачу, що зібраний із протиріч. Можливо, тому мене так і приваблює пошук конфліктних взаємодій, які збалансовуються на фото.

— Що додає у вашу картину світу фотографія із помічанням взаємодій?

— Те, що все пов’язано. Світ — не чорно-білий, а багатозначний. Нами керує амбівалентність. Усе — це стан між. Ми знаємо, що є абстрактні дуальності — життя і смерть, кохання і ненависть, природа і людина. Але в житті чистих антагоністів не існує. Ми живемо у ситуаціях, забарвлених у напівтони.

— А коли б провести паралелі з мистецькими течіями — то сміття це абстракція, де можна бачити своє, чи рококо з надміром драперій?

— Абстракція. Форма й текстура об’єктів — це іскра для асоціацій. Тригер для уяви, щоби побачити щось своє. Або радше згадати щось, що я уже колись побачив.

— У концепті вашої добірки мені особливо відгукнулися слова: «Я помітив, що якщо сміття довго перебуває у середовищі, між ними починається діалог». Мені такі об’єкти, надто ж коли довго пролежали в землі чи воді, провисіли на паркані чи дереві здаються речами-в-собі, де вже й не важливо, чим вони були раніше — важить те, як органічно ця неорганічна частина вросла в життя. Розкажіть про ті форми взаємодії сміття та природи вам запам’яталися.

— Взаємодія може бути безконтактною та контактною. Перша — символічна. Асоціації за аналогією. Наприклад, летить пакет, а під ним тінь пташки. А контактна — це власне конфлікт-діалог. Зіткнення, сутичка. Суперечка рівних. Буває, така взаємодія призводить до знищення. Відбувається взаєморуйнування та взаємоперетворення. Перетирання, перегнивання, тління. Поглинання. Тут деструкція — засіб творення. Знищення породжує.

— Як місце впливає на сміття? Умовно кажучи, що відрізняє те, що бачимо за містом, і всередині нього.

— У місті сміття має знати своє місце — лежати у смітнику. Ти його не маєш бачити. Воно має бути прихованим, невидимим. Тому чим чистіше місто, тим більше сміття контрастує із середовищем. А на межі міста й не-міста — у передмісті або «сліпих» зонах, які не потрапляють на радар комунальників, — сміття стає частиною середовища.

— До речі, фотографуєте випадково чи буває так, що спеціально йдете туди, де сміття може бути багато?

— Цілеспрямовано не шукаю сміття. На звалища не ходжу, тому що там територія сміття. Там середовище і сміття — це одне й те саме.

— Власне, сміття, так мені здається, така ж частина міської естетики, як будівлі — воно як шум на тлі, щось, що створює ритм. Як думаєте, як естетика сміття вписується в образ міста?

— У місті сміття — це табу. Тут його стараються найшвидше приховати. Естетика сміття оприявлюється у зонах парадоксу. З одного боку, це «сліпі» зони міста для комунальників. З іншого боку, це не можуть бути смітники, звалища, де сміття візуально підкорює собі середовище. Умова оприявлення сміття — баланс між сміттям і середовищем. Тоді може виникнути синтез.

— І тепер, коли ви бачите те, як форми випадкових об’єктів гармоніюють, як випадкові форми складаються у композицію, текстури взаємодоповнюють одне з одним і все це вписується та взаємодіє із навколишнім середовищем. У вас побільшало візуальної втіхи від прогулянок містом?

— Власне я помічаю такі речі не в самому місті, а в прикордонних зонах. На узбіччях між містом і не-містом. Для мене це квест. Отримую втіху від процесу помічання цих взаємодій, а не від гармонії. Від самого сканування простору.

Спілкувалася Анна Золотнюк 

Фото: Дмитро Толкачов