Театр перформативних мистецтв ILINASTROE повертається на сцену Центру Леся Курбаса з виставою «Internal Destruction», яка тепер називається просто «Internal». Цей відгук стосується того варіанту, що був представлений наприкінці минулого року, але з огляду на скорочення назви можна очікувати деяких змін у майбутньому перформансі 22 лютого.

Переживання присутності тут і тепер, у середовищі тіл і жестів, — це те, що складає основу досвіду, який переживаєш на виставі «Внутрішня деструкція» творчого колективу ILINASTROE. Вони творять в жанрі театру перформативних мистецтв, театру без слів. За допомогою рухів і міміки, нерозбірливого бурмотіння та подихів їм вдається розказати історію, змусити сміятися чи відчути смуток. Прекрасна робота зі світлом і звуком підсилює перформативний ефект, динамізм і красу того, що відбувається на сцені. Звичайні побутові сцени (як-то телефонний дзвінок чи згадування номера) обростають тілесністю, обігруються в хореографії і перетворюються з непомітних подій на точки фокусування емоцій і думок, точки приросту інтенсивності існування.

Їхня мова – максимально універсальна. Подібно до мови німого кіно, вона майже не обмежена звичайним синтаксисом. Майже, бо є висока імовірність, що сталі значення слів, la langue, не лише обумовлюють розуміння мовних висловів, а і впливають на недискурсивні досвіди носія конкретної мови, зокрема на досвід сприйняття такого театру без слів.

Театральний перформанс «Внутрішня деструкція»: тілесність, герметичність, абстрактність

За допомогою своєї мови тілесності ILINASTROE з легкістю не лише занурюють нас у побутові ситуації зустрічей і прощань, але і майстерно показують те, що відбувається «всередині» людини. Завдяки їхньому злагодженому та виразному перформансу на сцені перед глядачем постають субособистості, з яких складається на позір неподільний індивід. Суб’єкт – поле битви окремих волінь, навіть окремих характерів. Ніцшеанські та фукіанські ідеї отримують тут яскраве втілення.

Обережно, далі спойлери та ГЕҐЕЛЬ!

Зустріч — це ключова сенсотворча подія цього перформансу. Увесь час нам здається, що ми спостерігаємо за розладнаною душею, яку після доленосної Зустрічі починають роздирати внутрішні субособистості. Але титанічне зусилля, потрібне для належної відповіді на цю Зустріч, зусилля по зв’язуванню різноспрямованих воль у деяку, хоч і дещо умовну, єдність, виявляється марним. Під кінець перформансу виявляється, що ніякої Зустрічі із зовнішнім, з іншим, яке ранить і водночас робить живим, не було. Була лише зустріч із деяким образом справжнього іншого, створеним уявою вкрай дестабілізованої свідомості. Інший виявляється ще однією субособистістю, ще однією частиною «я», ще одним гравцем на полі битви суб’єкта.

Театральний перформанс «Внутрішня деструкція»: тілесність, герметичність, абстрактність

Таким чином, історія про те, як зустріч із зовнішнім стає конститутивним елементом «збирання» суб’єкта докупи, перетворюється на історію розпізнавання в іншому самого себе. І це стає в певній мірі геґелівською історією абсолюту, для якого не існує жодної інакшості, нічого зовнішнього. Рух розвитку абсолютної ідеї полягає для Геґеля в тому, що ідея в зовнішньому матеріальному світі впізнає момент власного розгортання, відчужений елемент, який рефлексивно просвітлюється у самопізнанні ідеї. Так ідея пізнає свою свободу. Адже якщо абсолютна ідея містить у собі навіть матерію – власну протилежність, то для неї немає нічого зовнішнього, що могло б обмежувати її свободу.

Отже, на якомусь етапі «Внутрішня деструкція» виявляється історією абсолютно герметичної свідомості, історією множинних особистостей, які врешті розпізнають в тій, яку вони сприймали за зовнішню, таку ж субособистість. Шизофренічна свідомість, що розплутує звиви власної фантазії, таким чином, гомоморфна машинерії геґелівського спекулятивного філософування. Як і абсолютна ідея у Геґеля, така герметична свідомість у певному сенсі має повну свободу, адже не обмежується нічим справді зовнішнім. Вона перебуває у постійній грі, перемога в якій – усвідомлення пафосного (і швидше за все, хибного) трюїзму: єдиний суперник, який у тебе насправді був, – це ти сам.

Театральний перформанс «Внутрішня деструкція»: тілесність, герметичність, абстрактність

І тут ми зустрічаємося з фінальною сценою, в якій фігурує червоний шарф. Узагалі, ця річ червоною ниткою (!) проходить крізь увесь перформанс. Вона буквально збирає докупи як візуальний, так і наративний рівні вистави. В останній сцені шарф сплітає множинну свідомість у певну, схоже, гармонійну цілісність. Якщо так, то це викликає деяке розчарування. Адже те, що до цього зчитувалося як демонстрація множинності будь-якої особистості, виявляється історією про зцілення розірваності, збирання множини в одиницю. А це можна тлумачити як затвердження нормативності Єдиного і патологічності множинного. Але можна так і не тлумачити! Усе залежить від того, що ж означає червоний шарф, яка його роль у фінальній сцені. Що це за гармонія, яка встановлюється в кінці? Багатозначність цього символу виявляє його надлишкову абстрактність.

Текст: Василь Корчевний

Фото з фейсбук-сторінки ILINASTROE