Кожне місто має свої скульптури, фонтани та площі «совєтської» епохи. Частина з них вже непридатна для подальшого використання – чи ні?
В червні у Львові демонтували фонтан «Кульбаба» на площі Галицький. А у липні знищили відому мозаїку на магазині «Океан». Громадськість обурена. В музеї «Територія Терору» в місті Лева відбулося обговорення на тему: «Трансформації міського простору: де межа?».
Ми записали основні думки учасників – про історичну складову та цінність радянського модернізму, а також про соціальний запит та інтереси населення. Спробуємо розібратися?
Василь Кметь, історик, директор бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка:
Чим далі заглиблюються в історію, тим більше простори намагаються зберегти. Наприклад, фундаменти церков раннього середньовіччя. А чим ближче до сучасності – тим швидше хочуть позбутися. Хоча такі об’єкти також є мистецьким відображенням певної епохи.
В документах Середньовічного Львова ця площа з’являється як місце Галицької брами. Потім тут постає Кравецька вежа. У ХVІ столітті – збудують храмову споруду. Її потім знищать, але залишиться фундамент (який і віднайшли під час реконструкції). За радянських часів на тому місці постає фонтан «Світязянка», тоді його міняють на «Кульбабу». Тобто на те, що відповідає тогочасним естетичним смакам.
Ця історія з трансформацією міського простору навчає тому, що приховані від ока сучасників сторінки історії можуть викликати резонанс в суспільстві. Тому за усі пам’ятки зараз маємо підвищену відповідальність. Але варто зважати, що кожен об’єкт несе певну інформацію суспільству. Про що ми хочемо тут розказати?
Ольга Криворучко, архітекторка, співавторка проекту «Реконструкція фонтану «Кульбаба»», співзасновниця громадської організації Urban Ideas:
Про реконструкцію площі Галицької заговорили понад рік тому. Перші публікації в ЗМІ стосувались руху громадського транспорту, перенесення зупинки, велодоріжок, тощо. Про історичний контекст ніхто навіть не думав. Це є певна інертність суспільства. Адже люди реагують більше тоді, коли вже приїжджає екскаватор і відбуваються майже невідворотні зміни.
Як архітектори ми намагаємось працювати з усіма елементами історії, зберігати сентименти, щоб після реконструкції ці площі не ставали чужими для людей. Тому це непросто – врахувати усі інтереси одразу. Можна відлити з металу нову «Кульбабу», щоб відтворити такою, якою вона була 40 років тому. Але це буде не реконструкцією, а копією.
Олександра Сладкова, начальниця відділу урбаністики ЛКП «Інститут просторового розвитку»:
Чому ми тавруємо, що певні об’єкти це радянська спадщина? Це є архітектура Львова певного періоду в світовому контексті. Є цікава часова закономірність. Усе, що переживає термін в 30 років (архітектура, мода, техніка) стає для нас «апетитнішим», бо в часовому віддалені починає подобатись. Коли немає можливості відтворити це наново. У цьому є феномен ретро-фотографій. Дивишся, і здається все таким гарним! А тоді глянеш на сучасну фотографію, і все не так – і машини недолугі, і будинки, і люди дивні… а на відстані 30 років, думаєш: «Яка мода класна, і машини цікавої форми, і кольори приємні».
Лілія Онищенко, начальник управління охорони історичного середовища Львівської міської ради:
У Львові нещодавно зрозуміли цінність модернізму. Нажаль, великими втратами – «Кульбаба», мозаїка на «Океані»…. Тож я б радше з запитала, де межа між мистецтвом та кітчем. Адже у радянському союзі все тиражувалось. Майже в усіх парках були піонери, а біля водойм – дівчина з веслом. Або фонтани з лебедями. Залишити чи знищувати? Нині ще немає фахівців, які б могли дати експертну оцінку тому чи іншому об’єкту радянської епохи. Бо не зрозуміло, що має цінність, а що можна демонтувати. Я певна, що зараз треба проводити дискусії перед кожною реконструкцією, адже громадськість має визначити цінність та вагу власних сентиментів до цього місця чи скульптури. З іншого боку, коли радянська влада замінила «Світязянку» «Кульбабою», чи хтось про це говорив?
Матеріал підготувала Вікторія Андрєєва
Фото: Територія Террору
