Сучасний мегаполіс репрезентує всі рівні свідомості власного творця. Це виглядає так, ніби в нього є своя, окрема психіка, своя особистість і характер. От і говорять люди про характери міст. Ці психічні простори міста можна досліджувати, або, принаймні, спостерігати. Тут можна знайти справжнє підґрунтя для юнгіанської або фройдівської класифікацій структурної моделі психіки. І не тільки.
У ролі психологічних функцій виступають графічні одиниці простору – не архітектура, як тіло міста, але те, що на ній зображено. Графіті, рукотворні написи, офіційні мурали та навіть рекламна мінливість вивісок та білбордів. Ці візуальні блоки інформації створюють «психічне» кожного великого міста.
Місто усвідомлює себе, розповідає про себе, помиляється щодо своїх недоліків та підкреслює власні принади. В цьому графічному інфопросторі легко пропустити мінливі та непомітні сигнали інтуїції. Поки виважені та завершені мурали розповідають про власний ідеал міста, а реклама формує його соціальну маску, підсвідомість фонтанує найшаленішими образами. Мова йде про графіті.
Темні глибини підсвідомості міста
Графіті – чи не найінформативніша символіка міського психічного простору. Колективне несвідоме соціуму виражене у яскравих психотичних фарбах, що нав’язливими думками виникають у зовнішньому просторі. Важко сказати, чи то фройдівське витиснене Воно, справжній Ід великого міста, чи то юнгіанська безодня соціального наслідування, в якій ховається все натхнення людства.
Графіті швидке та мінливе. Воно проявляється, щоб вичерпати свою символічність та зникнути з часом. Око незалежного спостерігача поступово звикає до випадкових сигналів, направлених невідомим адресатам. Найпростіші одиниці цього явища – літери та поодинокі фалічні символи, давні, як людський світ. Такий примітивний настінний живопис розповідає про статеве самоусвідомлення численних митців стіни та балончику. Але не варто нехтувати потенціалом стихійної творчості.
Простенькі написи поступово ускладнюються, і нарешті замість найдрібніших монад темного Іду ми бачимо візерунки імен, прізвиськ та лозунгів. Вони стають каналами в простори існування міського Его, вказують на конкретних людей, розкривають діалоги всередині міської свідомості. Місто спілкується саме з собою за допомогою цих написів.
Складні графічні зображення презентують темні прошарки підсвідомості, насичені психозами та неврозами великого міського простору. Інтимність багатьох витворів кричить про глибинні переживання митців.
Еротичні фантазії – далеко не найцікавіше, що можна побачити на стінах та руїнах мегаполісу. Справжні глибинні монстри підіймаються з повної чорноти несвідомого, щоб дати себе опанувати. Вони перекриваються іншими ейдосами. Місто дихає, розповідає про свої страхи, корелює рівень тривожності за допомогою самовираження. І цей процес триватиме, доки існує місто.
Зміст Супер-Его міста
Невротичне повторення фантазій графіті, виконаних в різних формах, поступово формує певну частину Его міста. І тоді навіть у «законних», допущених на свідомому рівні муралах виникають страхітливі та тривожні образи, які вже неможливо забути. Але якщо з підсвідомістю мати справу складно, то що робити з над-свідомістю?
На роль Супер-Его претендує зовнішня реклама, що намагається розказати, як саме правильно жити, і яким повинен бути індивід в суспільстві. Але свідомість намагається витіснити, не помічати рекламу, тому вона сперечається по рівню нав’язливості з темною безоднею Ід. Є міста, що відмовились від зовнішньої реклами, але відмовитись від графіті вони не зможуть ніколи – це стихійна підсвідомість, на яку простіше не зважати, враховуючи її існування.
В свій час наслідування радянського фентезійного епосу формувало систему цінностей на рівні Супер-Его, демонструючи чисельних пахарів, сіячів та доярок із снопами жита. Ідея праці на користь суспільства прошивала інформаційне обличчя міста напівпрозорим татуажем. Сьогодні це лише «археологічні» залишки колишнього інформаційного простору, і на роль Над-Я вони не можуть претендувати.
Можливо, з часом саме грандіозні мистецьки полотнища та колосальні графіті, виведені на рівень офіційного урбаністичного мистецтва, опанують простір Супер-Его.
Наразі сучасні мурали сповнені химерною індивідуалізацією та мрією про нескінченний розвиток свідомості. Вони – карнавальні маски, що розповідають легенду міста, прикрашають його силует та формують уявлення про власну ідеальність. Вони намагаються об’єднати всі грані міської душі, індивідуальності та особистості.
Сон розуму породжує чудовиськ
Але це робота зовсім інших просторів (хоч колективного несвідомого, хоч темного Ід) – об’єднувати непоєднуване. І міські графіті цілком з цим справляються. Вони є практично усюди, перекриваючі навіть мурали та рекламу.
Компенсаторна надмірність фарб та символічних значень перекриває депресію руїни та технічних споруд. Адже саме там найчастіше виникають графіті. Око незалежного спостерігача готується доторкнутись до сірої цегли фабричного кубізму, і тут серед кутів та квадратів вихоплює яскравий символ. Він радикально пробуджує життєву енергію, спалах уваги зосереджує око на несумісній з депресивним станом маніакальній фазі міста.
Якщо посилити увагу та спостерігати графіті протягом часу, можна помітити інформаційні рефрени, схожість образів. Можна навіть виділити юнгіанські архетипи: тоді страшні дракони стають домашніми та зрозумілими. А численні різнокольорові істоти, схожі на блазнів, нагадують, що всередині кожного є власні тіні та трікстери.
Як часто графіті само по собі виконує роль трікстера-жартівника, нагадуючи про мінливість та скінченність навіть найбільш цілісних та важких споруд. Підвищена тривожність міста проривається через кислотність фарб та монструозність символіки. В той самий час захисні функції душі міста створюють справжні графічні шедеври, що виправдовують «незаконність» таких малюнків.
Графіті об’єднує мінливе та вічне, низьке та високе, гармонічне та хаотичне. Символ людського існування, бунтарства та самовираження доповнює мегаполіс та вирівнює його психічні протиріччя. Тому доля мистецтва графіті прозора – йому бути.
Текст: Олександра Хортиця
Фото: Деміон Хорт
