Дослідниця візуальних практик, кураторка Олена Мартинчук вирушила в етнографічні польові дослідження вернакулярної фотографії, щоби дослідити контексти функціонування домашньої фотозйомки та способи її використання крізь призму культурної антропології. Про те, яке значення надавали аматорському фото у минулому столітті, що можна зрозуміти, розглядаючи домашні архіви й, властиво, навіщо їх досліджувати, поцікавилася Анна Золотнюк.

Місця дослідження — села поблизу північно-західного кордону України та Польщі. «Хоч фотографія і має неоднозначний голос, однак може показати історію конкретних соціальних груп. Не лише через образи, які генерують різноманітні оповіді, але й через свій матеріальний вимір. Як використовували раніше фото? Чи змінилось щось сьогодні? Яким є зв’язок люди з фотографією?», — говорить Олена.

Термін вернакулярна фотографія використовується для позначення аматорської, повсякденної, любительської зйомки, але із цим словом не все так просто. Нещодавно дослідниця повернуся з досліджень, у жовтні за підтримки Українського культурного фонду у вільному доступі з’явиться фотокнига на основі зібраних фото та розмов.

Олена вивчає культурну антропологію в університеті Адама Міцкевича в Познані. Досліджує вернакулярну фотографію та living archives. Серед наукових зацікавлень також сучасні мистецькі практики та радянське монументальне мистецтво. Вона авторка онлайн-архіву archive_malych_form та дослідницької платформи archive_foto_na_zgadku.

— Доброго дня, пані Олено. Як і в будь-якого терміну, у вернакулярної фотографії є різні тлумачення. Що ви розумієте під нею?

— Можна сказати, що вернакулярна — це абсолютно вся фотографія. Дуже узагальнено вернакулярною називають ту фотографією, що не підходить під визначення мистецької та документальної, але ж поділ на мистецьку та документальну фотографію дуже умовний. Крім того, традиційно до вернакулярної фотографії відносять домашні світлини, проте вони можуть мати мистецьку вартість і бути документальними. Зараз в Україні вернакулярна фотографія тільки входить в академічну та мистецьку сфери, натомість за кордоном вже давно тривають дискусії, чи варто використовувати це поняття.

— Навіщо досліджувати домашню фотографію?

— Через неї можна розкрити персональний досвід та історії, а не фокусуватися на гранд-наративах історії — з мікрооповідей складати історії певної спільнот. Така фотографія показує різний досвід та враховує різні погляди. Ці фотографії можуть бути схожими — весільні фото, фото з навчання чи подорожей, але їх контекст і значення завжди різняться.

З приватних фотографій Віри Дзядук (точне датування відсутнє)

— Чому вас як антропологиню зацікавила вернакулярна фотографія?

— Варто сказати, що фотографія в антропології має досить контроверсійну історію. Становлення антропології як наукової дисципліни тісно пов’язане з розвитком фотографії. 

На початку ХХ століття для потреб колоніальних урядів антропологи вивчали «екзотичні» спільноти. У дослідженнях вони використовували фотографію як метод збирання інформації, тим самим конструювали привілейований погляд на життя місцевих. Пізніше, у 60-70 роки минулого століття, в антропології почали з’являтись нові підходи як в роботі з фотографією, та і в способах її дослідження.
Як антропологиня я працюю переважно з візуальністю. Мене зацікавило, як фотографія може розповісти про різний досвід. В Україні ця тема мало досліджена, особливо на академічному рівні.

— Нещодавно ви повернулися із польових досліджень. Що передовсім прагнули дослідити?

— Об’єктом моєї уваги була домашня фотографія на території прикордоння. Впродовж двох тижнів я відвідала майже десять сіл біля польського та білоруського кордонів. Я не ставила хронологічних рамок об’єктів дослідження, бо не знала ні терену, ні людей, з котрими спілкуватимусь.

Одним із аспектів мого дослідження було простежити, якого сенсу люди надають своїм приватним фотографіям. Фотографії кінця дев’ятнадцятого-початку двадцятого століття демонстрували як артефакти, помітно було, що до них ставляться по-особливому. Фотографій 50-70 років було найбільше і мені їх показували найчастіше та найохочіше — весільні та армійські альбоми, фото, пов’язані з роботою та відпочинком. Сучасні фотографії зазвичай були окремо, їх показували неохоче, описували, як щось менш важливе та пропонували краще переглянути старі фото.

Я приїхала, коли закінчився туристичний сезон, сезон збирання лохини та почалося копання картоплі, після нього починається сезон заробітків у Польщі — я встигла, коли були люди різного віку.

Більшість із тих, з ким я спілкувалася — жінки 50-60 років, вони легко йшли на контракт. Старші спілкувалися неохоче, думаю, люди старшого віку менш охоче йдуть на контакт із незнайомими. Лише двічі чоловіки долучалися до розмови. По-перше, я найчастіше натрапляла на жінок, а часто бувало, що, коли натрапляла на чоловіка, він кликав дружину і ми розмовляли з нею. Це можна пояснити по-різному. Я для себе пояснюю так, що роль жінки як господині в хаті зберігається. Чоловік порається, а щось комусь показувати — цим має займатися дружина. З одним чоловіком була дуже цікава розмова — він коментував коментарі дружини до фотографії, а ще приносив фотографії з гаража (їх хотіли викинути, але він зберіг) — ці фото були не менш цікаві за «офіційні», котрі мені запропонували переглянути.

— Мені здається, раніше, коли був, умовно кажучи, один фотограф на все село, фотографіям надавали важливішого значення.

— Щодо одного фотографа на все село, то варто сказати, що практика фотографування дуже неоднорідна, особливо у повоєнний час. В одному селі я зустріла колишню вчительку, котра вела шкільний фотогурток. Любов до фотографії їй прищепив чоловік, у котрого був один із перших фотоапаратів у селі. У них вдома була своя фотолабораторія, згодом — десь у 70-х роках, за її словами, в їхньому селі у кожній другій сім’ї був фотоапарат. Але це не означає, що це типова історія. Були й історії, як приїжджав фотограф з міста, і до цього готувалися, як до свята. Для них такі фотографії були відбитком себе чи близьких, до таких фотографій ставилися як до чогось особливого.

Мій інтерес полягав у тому, щоби зрозуміти щоденні практики, побачити, як до фотографій ставляться зараз. Це ставлення різне. Для більшості моїх співрозмовниць перегляд фотографій був не тим, чим вони регулярно займаються, деякі казали, що вже кілька років не переглядали їх. Часто співрозмовниці знецінювали власні фотографії — натрапляла на людей, котрі казали, що викинули фото, бо вони нікому нецікаві й нема сенсу їх зберігати. Але й було, що до фотографій ставилися не менш шанобливо, ніж до ікон. Поширеною була практика заставляти рядами невеликих фотографій всю раму, дуже часто фотографії розміщували на рівні ікон, або й на місця, де зазвичай розташовувалися ікони — в куті, в обрамленні рушників.

Тож вернакулярна фотографія створювалася по-різному та у різних контекстах. Не можна сказати, що в кожному селі у багатьох був фотоапарат, чи що всюди приїзд фотографа був великим святом.

— Що фіксували на фотографіях, чи можна виокремити традиційні сюжети?

— Про результати говорити ще рано, я недавно повернулася з експедицій, скани близько трьохсот фотографій треба ще опрацювати — проставити теги, надати антропологічного значення фотографіям…

Але після перших вражень можу сказати, що фотографували все. Звісно, найчастіше — весілля. Другий найрозповсюдженіший пласт — застілля. Він, до речі, один із найцікавіших з антропологічного погляду, бо на таких фотографіях представлені різноманітні люди, інтер’єри, їжа та алкоголь — у цьому можна розгледіти багато історій.

З приватних фотографій Неоніли Хвещук, 1970-ті

Можна провести умовний поділ на фотоальбом жінки та чоловіка до шлюбу. Жіночий складався переважно із фото, зроблених під час роботи та/або навчання, фото батьків, у чоловіка — фото з армії, з праці чи навчання. Цікаво, що фізично, зазвичай, це окремі альбоми, але їх фото часом переплітаються. У мене була історія, коли під час перегляду «дівочого» альбому співрозмовниця раптом помітила вклеєну в альбом фотографію свого чоловіка — вона сильно здивувалася, бо не знала, як фотографія потрапила в її особистий альбом.

Фотографувались під час навчання, роботи, свят і подорожей. Одна жінка винесла десяток фото 50-х років із часів, коли вона працювала у колгоспі. Показувати світлини розпочала зі словами: «Ну, вам, напевне, таке не цікаво», а я дивлюся на всі ці образи, і розумію, наскільки вони відмінні від офіційних візуальних образів — неформальні, живі. Якісь фото робив фоторепортер, інші — місцевий фотоаматор. Власне, що цікаво — вона винесла мені саме ці, а не інші фотографії.

Цікавий пласт фотографій — з похоронів, ця практика закінчилася у вісімдесятих-дев’яностих. Мені такі траплялися рідко. Чимало людей викидали такі фотографії — своєрідний ритуал очищення домашніх архівів. А ось, наприклад, одна співрозмовниця розповідала, що любить сідати наодинці та переглядати фото з похоронів свого чоловіка, бо для неї це можливість побути разом із ним.

З приватних фотографій Галини Зінкевич, 1970-ті

Чимало фотографії подій надсилали тим, котрі не були на них присутні, і тоді фото було фізичним свідченням, що вони відбулися. Такі фото виконували комунікативну роль, часто фотографії супроводжували підписом, бувало, на звороті розміщували цілий текст листа. Тобто, ми можемо виділити певні типові сюжети, проте для кожного та кожної сім’ї вони мали свої значення.

— Цікаво було б більше дізнатися про підписи.

— Про підписи можна робити окреме дослідження. Існували шаблонні підписи та віршики. (Дякую колегам з Літньої школи-резиденції «Роз/архівування пост/індустрії» у Покровську, які відкрили мені «таємницю» підписів на зворотах фотографій). Звичайні формули: «на згадку» чи «на пам’ять», а трапляються більше вигадливі, приміром: «прийми цей мертвий образ на згадку». Якось мені трапилася фотографія ланки, люди втомлені працею, вкрай виснажені, на звороті пише, хто зафіксований, а внизу великими літерами: «Фотографувалися у вечір, коли була гроза». Ця деталь мене вразила. Нею я пояснюю те, що мене зацікавило у цій експедиції — дослідити контекст створення фотографії.

З колекції сімейних фотографій школи у селі Забужжя Волинської області

— Отже, на останок, чим є домашня фотографія?

— Для кожного по-різному. Приміром, одна жінка відмовилася показувати свої фотографії, проте погодилася на інтерв’ю та детально описувала світлини й те, коли вони були зроблені. З одного боку, можна проінтерпретувати, що для неї це приватне, й вона не могла впустити чужу людину в цю сферу, але, з іншого боку, вона з легкістю про них розповідала. Інша співрозмовниця вийшла до мене з відібраними фотографіями, щоби показати конкретний період життя, не більше. Інша оповідачка залишила мене наодинці з фотографіями, коли приїхав трактор копати картоплю зі словами: «Ви тут собі скануйте, робіть, що треба», а перед цим вона детально розповідала про кожну світлину, горіла фотографією.

Для людей домашня фотографія, перш за все, спосіб зафіксувати, залишити в пам’яті приємні моменти. Наприклад, одна співрозмовниця показала мені фото, де вона їде на ровері якоюсь із сільських вуличок — нічого незвичайного. Коли запитала про фото, відповіла, що це перший велосипед, яка вона собі купила. Для неї це важливо.

З приватних фотографій Ганни Марчук, с. Залісся, 1950-ті

Люди зберігають фото, бо це історія, котрою хочеться поділитися з близькими, чи пафосно кажучи, нащадками. Натомість кожен альбом репрезентує сконструйований образ людини чи сім’ї, той образ, який можна показати іншим.

Спілкувалася Анна Золотнюк

Фото Олени Мартинчук