Британець Уіллем Блекер є програмним координатором та лектором факультету Порівняльної російської та східноєвропейської культури у Школі слов’янських і східноєвропейських досліджень Університетського коледжу Лондона. Він досліджує історичну та культурну пам’ять у країнах Центральної та Східної Європи, неодноразово перекладав українські книжки, з останнього – твори Олега Сенцова.

На київській публічній лекції «Пост-катастрофічний міський текст: (про)читання міста в повоєнній Східній та Центральній Європі» Блекер розповів, які тексти можуть бути матеріалом для подібних досліджень, хто та навіщо їх створює, яке значення вони мають. Ми законспектували основні тези виступу.Читати місто як текст. Конспект лекції Уіллема Блекера

Міські метафори

Коли ми кажемо про зв’язок між літературою та містом, перш за все ми думаємо про репрезентацію міста через романи та віршовані твори. Утім, існують інші виміри для цих відносин. Місто саме по собі може розглядатися як повноцінний текст. Мова йде про зорові метафори, що допомагають зрозуміти образ міста не тільки у художніх витворах, а й як фізичного простору, у якому розвиваються різні наративи. Ідея міста-тексту із метафорами має довгу історію. Вона є складовою міської теорії, а також літературної, що з’явилася у період модернізації наприкінці ХІХ століття. Це був період стрімких змін і урбанізації у західному світі.

У працях письменників і мислителів цього періоду — Вальтера Беньяміна, Карла Маркса, Зиґмунда Фройда типове місто відображається як текст. Це означає, що ми здатні прочитати і зрозуміти місто і можемо контролювати цього непередбачуваного сучасного монстра.

Як працює міська пам’ять

Читати місто як текст. Конспект лекції Уіллема Блекера

Теоретики культурної пам’яті намагалися зрозуміти, як працює пам’ять в урбаністичному середовищі. Вони порівнювали місто із дошкою, з якої неможливо стерти усі тексти, написані раніше. У ХХ столітті, багато теоретиків продовжували розробляти цю ідею, фокусуючись на ролі містянина, на індивідуальній суб’єктності. Це пов’язувалося з концептом фланера, за яким мешканці стають читачами та авторами міського тексту. Кожен може інтерпретувати і змінювати цей текст на власний розсуд і коригувати його пересуванням у просторі. Наприклад, маршрут пішохода можна порівняти зі створенням фрази – мистецтвом підбору влучних слів. Цю ідею  ми можемо знайти і у мислителя Ролана Барта чи в урбаніста Кевіна Лінча, які також казали про теорію читання та написання міста.

Важливий аспект розкривається в праці Юрія Лотмана, який називає місто семіосферою та каже, що воно є семіотичним механізмом, відображенням та генератором культури. Дійсно, якщо ми маємо на увазі життя у міському просторі, то розуміємо, що постійно читаємо — тексти, слова, вирази, символи, реклами, розклади, різноманітні інструкції, знаки, назви магазинів, політичні слогани, графіті тощо. Ми постійно зіштовхуємося з реальними текстами у нашому повсякденному міському досвіді. Недарма Лотман називав місто «плавильним котлом із безлічі кодів і текстів».

Звичайно, ми кажемо не тільки про тексти у прямому сенсі, говорячи про міський простір. Ідеться також про візуальні мови, архітектуру та скульптуру як засіб комунікації, наприклад, пам’ятники, які теж мають елементи текстів.

Архітектура різних історичних періодів містить чимало повідомлень, що розповідають історію міста, його мешканців, політики і розвитку. Ми спостерігаємо, як планується місто, які ідеї планувальників ретранслюють його вулиці. Наприклад, у Києві красномовними є написи на стінах Софійського собору, мурали, що відбивають розвиток міста і самої будівлі. А подивившись на пам’ятник Богдану Хмельницькому, ми можемо дізнатися більше про тогочасну колоніальну залежність українських земель від Москви.

Також ми бачимо подробиці політики часів установлення цих пам’ятників. Хаотичні фасади біля станцій метро — яскравий приклад кінця жорсткого контролю вуличного простору після 1991 року і початку дикого капіталізму, відсутності управління міським простором.

Жити у міському просторі сьогодні  означає, що ми живемо на сторінках палімпсесту і ходимо по стопах тих, хто жив тут до нас, і пишемо власну історію поверх їхньої, стираємо їхні сліди існування, замінюючи своїми. Наприклад, Ігор Померанцев, що описував Чернівці як місто-цитату з іншої ери, стверджував, що прибрати лапки може тільки уважний дослідник. «Ти йдеш по місту як по цитаті і читаєш його. Попереднього міста вже нема, але залишилися уривки речень, уламки слів, які увійшли в культурний побут, громадську свідомість».

Міський архів та літератори-архіваріуси

Читати місто як текст. Конспект лекції Уіллема Блекера

Ролан Барт вважав, що замість розмов про метафори потрібно відкрити дослівну, пряму мову міста. У такому випадку для отримання бажаного ефекту ми маємо звернутися до літературних текстів. Вони є ключовою частиною того, що називають міським архівом. Це зумовлено взаємодією не тільки внутрішньої та зовнішньої топографії, а й різних архівних прошарків, зокрема мережі літературних алюзій.

Архів ­­­­­— це місце, де минуле вибудовується і відтворюється. Кожен має свого архіваріуса, повістку дня, цілі – все це, звичайно, суб’єктивне та вибіркове. Міський архів — не постійний та не фіксований. Микола Бахтін писав, що кожного разу історичні тексти перечитуються і переосмислюються, вони набувають інший сенс, входячи у діалог з новими іншими текстами. Це стосується і міського тексту.

Тут важливо сказати про роль письменника у формуванні міської пам’яті – автори у цьому випадку є соціальними гравцями. Ми можемо описувати їх як активістів пам’яті. Вони використовують мультикультурне минуле, щоб створити сучасний культурний діалог.

Як формувалася пам’ять у повоєнній Європі

Під час війни держави Центрально-Східної Європи постраждали від фізичного знищення та вимушеної міграції населення. Ці фактори змінили характер міст, їхній ландшафт, соціальні зв’язки між різними прошарками населення, їхнє ставлення до міста. Такі деформації сильно помітні у деяких прикордонних містах, наприклад, Львові, Вроцлаві, Гданську, Калінінграді.

Один із найвпливовіших теоретиків сучасності та пам’яті Конрад Лоренца пише про те, як модернізація, урбанізація, масові переселення людей негативно впливали на колективну пам’ять в Європі в ХХ столітті. Після війни населення у деяких містах було відрізане від батьківщини. Багато нових мешканців польських Гданська чи Вроцлава були примусово переселені з західної України, Білорусі або Литви.  Часто їхня травма переселення не давала їм відчути зв’язок із новим місцем, прожити повністю досвід переміщення.

У випадку Польщі, з її досвідом німецької окупації, ми повинні усвідомити відверто агресивне ставлення до міст, що раніше належали Німеччині. Така позиція переселеного населення часто співпадала з офіційною політикою і пропагованими нею наративами. Нова влада прагнула легітимізації нового геополітичного устрою і бажала, щоб населення забуло про  зміни кордонів, вимушену міграцію і насильство, яке супроводжувало ці процеси.

У Польщі підкреслювався історичний зв’язок цих територій із Річчю Посполитою, щоб присутність німців і сформований ними характер були забуті на віки. Міста в Сілезії навіть влаштовували соціалістичні змагання серед мешканців, щоб побачити, хто зітре якнайбільше німецьких написів із фасадів будівель. Радянізувалися пам’ятники, назви вулиць, інших культурних об’єктів…

Євреї у повоєнній пам’яті міст

Читати місто як текст. Конспект лекції Уіллема Блекера

Пригнічення євреїв сильно вплинуло на пам’ять у Європі. Єврейські кладовища в Україні розбиралися на будівельні матеріали. Синагоги та інші релігійні будівлі використовувалися як спортмайданчики або склади чи взагалі знищувалися. Радянська влада намагалася видалити Бабин Яр у Києві, одне з головних місць Голокосту, з пам’яті міста. Вона вважали, що страждання євреїв під час війни було дрібнобуржуазним націоналізмом, що відволікав від страждань і тріумфу радянського населення. Бабин Яр також зберігав пам’ять колаборації місцевого населення з нацистами, і ганебну історію смерті радянських в’язнів і полонених у німецьких таборах, — усе це не співпадало з ідеєю радянського наративу про війну.

Міський текст піддався цензурі, жорсткому контролю і маніпуляціям. Утім, пам’ять і історія міста поступово повертаються. Спочатку це робилося повільно, але згодом набрало обертів. Це відбулося завдяки роботі місцевих істориків-ентузіастів, які працювали над збереженням історичної спадщини. Вони займалися очищенням єврейських кладовищ, знаходили сліди довоєнних мешканців, зокрема текстуальні, як то написи на надгробках.

Письменники зіграли дуже важливу соціальну роль. У 1970-1980-х польські літератори (Тадеуш Конвіцький, Ольга Токарчук, Чеслав Мілош) перші почали писати про забуті німецькі або єврейські міста. У польській літературі це отримало назву «література малих батьківщин» – своєрідний поворот від масштабного ідеологічно-національного дискурсу до місцевої ідентичності. В Україні Анатолій Гай Кузнецов зіграв велику роль у відновленні пам’яті про єврейське населення, створивши твір «Бабин Яр». У Радянському Союзі письменники, що відновлювали зруйновану пам’ять завдяки текстам та висловлюванням, постраждали від репресій.

Сьогодні міста, про які ми говоримо, відкрито просувають власну історію у якості їх нового посткомуністичного європейського іміджу. Єврейська культурна спадщина є важливою точкою для культурної активності — відбуваються сотні заходів, що нагадують про події тих часів. Часто це елемент місцевих туристичних програм.

Записала Ріана Абдулаєва