Модерністський твір описує один день із життя ірландця єврейського походження Леопольда Блума. Хаотична структура оповіді веде читача по його слідах вулицями Дубліна повз видавництво, кафе та паби, набережну й інші, менш привабливі місця. Спробуємо роздивитися у хитросплетіннях літературних стилів, аналогій та алюзій образ міста у романі та осмислити взаємодію із ним головного героя.  

Парадоксальність урбаністичних дистанцій

Вічно тлінні та мінливі у своїх межах, вони виростають у густому тумані та дріб’язковій пилюці тутешніх звичаїв, традицій, світових умовностей, через які впізнається кожна необроблена деталь будівничої величі. Вони – то міста, раптово забуті, витіснені з пам’яті та замінені напрочуд поглинальною миттю актуальності. Вони – то вулиці, які існують на папері дописаного, проте незбагненного скандально-постмодерного роману про життя та відновлену сексуальність.

Чудернацька урбаністика світу привидів у романі Джеймса Джойса «Улісс»Джеймс Джойс прагнув створити карту свого рідного міста – карту, накреслену концептуальним простором літературного героя та розтягнену в часі для свідомості читача. Джойс хотів деталізувати кожну вуличку Дубліна так, щоби нащадки мали змогу реконструювати тогочасну актуальність, недоступну їм у зв’язку із вічним рухом усього урбаністичного сущого.

Що хотів Джойс і чого він домігся, ми залишимо в позакадровому просторі людей, які не є автономними жителями Дубліну. Леопольда Блума, головного героя роману, це не стосується. Інколи він здається надто вигаданим та до неможливості чужим серед подібних йому жителів одного місця. Чому місця, а не міста? Тому що мережа ієрархізованих спільностей, які конструюють неподільну цілісність, розімкнулася в детальну нескінченність індивідуальних одиниць, кожній із яких доволі неочевидно належить окреме місце.

Проте Леопольд опинився якраз не в тому місці та не в той час: він мав народитися в героїчній епосі війн людей та богів замість того, щоб непомітно животіти в надто складній постмодерній атмосфері прозаїчних поворотів. Він мав проводити час у цікавій подорожі, де зустрічаються зрада та дружба, любов та ворожнеча, натомість він вештається весь день містом, щоби забути свою нездатність перешкодити запланованій дружиною зраді. Леопольд там, де не повинен бути, як і всі ми.

Проте життя продовжується, героїзм видається сміхотворним, а прозова простота повсякдення – то єдине, чому залишається радіти. Люди віддаляються, тому що місто примарне, міжлюдські зв’язки ілюзорні, а твердість буття та стабільність світобудови забезпечуються місцем із високою концентрацією індивідуальності та невідворотної самотності.

Що буде, коли розбавити концентрат самотності якоюсь тьмяною речовиною із залишками вибудованих химер? Буде подорож, яка розпочне життя паломника з нуля, а наприкінці нічого не залишить на згадку. Леопольд Блум народився в день подорожі, саме тоді, коли вийшов із натовпу та відчув себе неймовірно чужим холодному світу втрачених сподівань, і помер, розчинившись у всепрощенні прозової повсякденності. Він і не тікав. Кайдани умовностей все одно б не дали. Та й епоха не героїчна.

Чудернацька урбаністика світу привидів у романі Джеймса Джойса «Улісс»Стерті сенси на роздоріжжі новобудов

Вузькі вулички, які перетинаються та з’єднуються у точках невідворотності, які часом губляться у відгалуженнях та наново віднаходяться у світлі нових ілюзій, які ретельно плануються людським інтелектом та відмирають через нездатність бути вічно досконалими – це географія міста-привида, що от-от розвіється, неначе поборений раціоналізаторством кошмар.

Кожне дублінське кафе чи паб володіє декількома властивостями, які легко врізаються в пам’ять, героїзуються подіями, взятими з іншої, дуже архаїчної, епохи. Принаймні, саме такою видається урбаністична містика «Улісса». Реінкарновані смисли творять нову, раніше не знану, історію. Дублінський паб може неочікувано виявитися власністю гомерівських Лестриґонів (одна із глав «Улісса» так і називається), що описані в «Одіссеї» Гомера. Чи це ірландські п’яниці схожі на Лестриґонів, чи Лестриґони на ірландських п’яниць, а чи мистецтво диктує правила схожості, детермінуючи реальність? Невже назви глав – це стерті паралелі із гомерівською «Одіссеєю»?

Чудернацька урбаністика світу привидів у романі Джеймса Джойса «Улісс»Магія міста дозволяє віднайти ці паралелі попри просторово-часову невідповідність. Воно заворожує, поглинає, тихо притлумлюючи негаразди під тиском чудернацьких обставин, яких могло б і не бути. Проте вони є, і саме тому Леопольд Блум – це Леопольд Блум, а не Одіссей. Щось примушує його блукати в незнанні своєї місії, вирішальної для вигаданого світу героїчного епосу. Ні на що не схожі химери виринають із густого туману, яким покриті стерті смисли людських домівок, та сіють довкола себе алегорії та алюзії, не кожна з яких може бути дешифрованою.

Однак метою урбаністичних лабіринтів не є інтенсивний пошук нитки Аріадни: як міфологічний персонаж вона така ж мертва, як і формально пов’язаний із нею фразеологізм, що встиг зажити своїм життям та втекти від деспотичної влади літератури.

Місто як тіло буття

Тіло міста, на якому розмістилися ключові та другорядні пункти відправлення та прибуття, дихає, рухається, задовольняється людськими стражданнями та радостями. Можливо, якщо подивитися на всі точки з висоти концептуального польоту, то можна буде побачити єдиний задум, своєрідний божественний план, якому підпорядковуються абстрактні життя? Ні, фантазер, який спробує уявити план, не отримає нічого. Навіть розчарування.Чудернацька урбаністика світу привидів у романі Джеймса Джойса «Улісс»

Разом із Леопольдом Блумом рухається все – персонажі, ракурси, сюжети, проте вони такі ж минущі, як і сам герой, ніким не помічений. Місто байдуже. Блукаючи його тілом, Блум проходить стежками своєї наново відкритої сексуальності. В одній зі схем роману, що адресована другу Гільберту, Джойс приписує кожному розділу колір, символ, мистецтво, техніку і, врешті-решт, орган. Чи не означає це, що Джойс замислював свій твір як живу книгу в буквальному сенсі цього слова?

Кожен епізод «Улісса» – це часово-просторовий комплекс, виконаний певною технікою, підпорядкований тому чи іншому символу, що постає на фоні відповідного мистецтва та рандомного кольору, спрямовуючись на залучення певного органу. Ми маємо справу з організмом, щоправда, зламаним.

Текст: Олена Вербівська