«Є нормальні фонди, а ви – то труси купуєте, то космічні кораблі»

Ми зустрічаємося у Старобазарному сквері, біля будинку за адресою провулок Онілової, 16. Катерина дає коментар для телебачення, до неї черга. Після камер її одразу відводять «по справах». Киває мені та обіцяє скоро повернутися. Помічаю напис на шкіряній стилізованій куртці: «you can do it in your own way». Манікюр та туніка-сорочка попід курткою – теж чорні.

Я чекаю біля входу в приміщення, де накривають столи «Доброго обіду». Сьогодні тепло та сонячно, пенсіонери активно спілкуються в черзі в трапезну та на лавочках поруч. Вони різні – хтось у леопардових штанях, а хтось – на милицях. Під’їжджає низенький 70-річний дідусь на скутері. Виходить Катерина, запрошує всередину. Проходимо трапезну. Завалені коробками коридори ведуть в таку ж кімнату.

Так я потрапляю до кабінету директорки та засновниці БФ «Корпорація монстрів» Катерини Ножевнікової. Це приміщення лише на 30% схоже на офіс, решта в ньому – від складу. На полицях коробки та банки з ліками, дитячі картини та шоломи, «мартінси» і ще безліч такого, що не означиш на перший погляд. Обіцяю на розмову забрати не більше ніж годину…

Про «Добрий обід»

Щодня на цю точку приходять поїсти 140-170 людей, зареєстровано майже 300. Ми змушені обирати, кого годувати. Спочатку анонсували, що просто пенсіонерів, потім перенесли ценз на 60 років, потім – на 65, а тепер на цій точці харчуються лише старші 70-ти років.

Є винятки – наприклад, пенсіонер отримує 2,5, навіть 3 тисячі гривень, але це одинока людина з хворобами, що фізично не може готувати. Але 90% підопічних – це люди за 75 років із пенсією менше ніж 2 тисячі гривень, – описує Катерина те, що відбувається зараз у Старобазарному сквері.

З чого почалась ініціатива

Раніше ми опікувалися старшими людьми, які не можуть вийти з дому. Це тягнуло за собою великий ресурс – транспорт, час. Зазвичай, такі люди не можуть самі відчинити двері.

Ми обов’язково зв’язуємося із соціальними працівниками, щоби не викликати непорозумінь. Норма у соцпрацівника зараз – 15 людей, раніше було 9. Кадрів не вистачає. Тож ми повинні вибрати час, підлаштуватися одне під одного, занести продукти, мийні речовини, ліки. Це складно і ми не могли масштабуватися.

У якийсь момент ідею подав Київ: фонд «Життєлюб» відкрив точки видачі їжі. Вони працюють по-іншому: є невеликі будиночки, люди підходять туди за їжею та їдять просто на вулиці. У них нема обмежень, вхідний квиток – пенсійне посвідчення.

Ми пішли іншим шляхом: по-перше, на вулиці людині за 70 їсти важко. Абсолютно  випадково натрапили на це приміщення. Нас впустили ненадовго, а потім ми зрозуміли, що так все і повинно бути: прийти, нормально сісти, відчувати себе як вдома.

Проект розрісся і це вже не тільки про поїсти – це більше. Тут люди знайшли спільноту, якої були позбавлені. Вони приходять раніше, спілкуються, з’явилися свої тусовки, нові друзі, клас англійської мови, спортивний клас. Велика кількість театрів відгукнулася, музеїв. Виділяють час, коли ми можемо привести своїх підопічних і дати можливість відчути себе не такими забутими, не викинутими на узбіччя життя на старості. Кожен вклав сюди те, що може вкласти – ресторани безкоштовно годують, таксі – возять, волонтери приходять і роздають їжу, пекарні дають хліб, музеї – контрамарки.

Основні напрямки роботи «Корпорації монстрів»

Це один  з наших напрямків. Основних їх чотири. Перший – це швидка допомога дітям у біді в лікарнях міста й області. Діти зі складних сімей, зі складними історіями. Стали навіть потрапляти діти зі звичайних сімей, бо вартість лікування зашкалює.

Другий напрям – «Зміни лікарню». Ми намагаємося втілити мою мрію: я хочу, щоб в цьому місті, в цій країні, люди незалежно від свого матеріального стану отримували гідну медичну допомогу. Щоб коли вони заходять до лікарні, не відчували себе як у пеклі, адже більшість наших лікарень – це пекло. Ми намагаємося привести до ладу палати, робимо ремонти, хочемо зробити дитячі лікарні яскравими, веселими. Щоби в палаті стіна була не сіра з обваленим шматком стелі, а жовта, і на ній висів слоник. Почали з опікового відділення Обласного клінічного мед центру, зараз стали займатися іншими лікарнями.

Отже, медичні напрями – це «Швидка допомога» та «Зміни лікарню». Пов’язані зі старшими людьми – «Час жити» та «Добрі обіди». І є напрям «Я – мама», мабуть, найскладніший у нас, не в плані фінансів, а морально. Це робота з одинокими мамами, багатодітними. Переважно з області – у місті краще, є достатньо фондів, які працюють з такими категоріями, а от область абсолютно покинута. До нас приїжджають мами, бабусі, дідусі з сімей, де 7-11 дітей. Завдяки одеситам, які щодня приносять сюди велику кількість гуманітарної допомоги – речі, коляски, посуд, засоби гігієни, ми допомагаємо зекономити сімейний бюджет, щоб вони могли виховати дітей.

Перший досвід волонтерства

У волонтерство я попала 10 років тому. До цього з 18 років працювала у турфірмі, соціалка мене мало цікавила. Робота – на першому плані, тусовки, компанії, подорожі.

В 31 рік я народила. Тоді я прочитала на одеському форумі, що одній мамі потрібна допомога – у неї була складна історія, вона жила під сходами. У мене якраз були дитячі речі, які я могла віддати. Попросили відвезти їх, я посадила дитину в крісло та поїхала – няні у мене не було, я була така божевільна мама, скрізь брала дитину з собою.

І от з тих пір почала їздити, і досі не можу зупинитися. У мене перевернувся світ, я ніколи не думала про те, що старики можуть голодувати, я жила, як і багато інших, в ілюзорному світі. Ніколи не знала, що є так багато страшних хвороб. Коли попала в цей світ, цінності перевернулися кардинально.

По-іншому я вже не можу. Це в першу чергу допомагає мені жити на повні груди і відчувати, що важливо, а що ні. Я жива людина і трапляються проблеми, які потім виявляються дурницею. Я здорова – встала, пішла своїми ногами, і це вже велике велике щастя, бо я щойно вийшла від того, хто вже ніколи своїми ногами піти не зможе. Це дуже допомагає дивитися на все позитивно.

Робота в фонді

Всі ці 8 років я була волонтеркою завдяки своєму чоловіку. Він добре заробляє і дозволив мені цим займатися.

Коли людина цілодобово віддає на щось свій час, і при цьому треба якось жити – щось їсти, їздити на машині, одягатися – звичайно, виникає питання: а хто це все оплачує? Я могла дозволити собі цим займатися, бо мій чоловік зрозумів, що є жінки, в яких хобі – ходити по салонах, а у мене – таке хобі. Йому не дуже пощастило (сміється), спочатку він сильно із цим боровся. Потім зрозумів, тепер інколи сам допомагає. Зрозумів, що я не можу жити інакше, і прийняв це.

Вже понад рік я працюю офіційно, ми назвалися фондом. Знайшлося кілька бізнесменів, які стали опікунами, поручителями. Вони не впливають на діяльність – нам довіряють. Поклали на рахунок певну суму, відсоток з якої нам дав можливість платити зарплату бухгалтеру та юристу. Вони ж дали нам змогу дати ставку чотирьом працівникам фонду, тим, хто приходить сюди кожен день.

Цілителі міста: Дмитро Самофалов

В тому числі зарплату стала отримувати і я. Довго відмовлялася, але, скажу чесно, це дало мені можливість вернутися в той стан, коли я працювала – а я завжди працювала, хоч йшлося не про гроші. Чоловік давав можливість ні в чому собі не відмовляти. Але я згадала, що працювати і отримувала гроші за зроблене – це круто  і допомагає мені як директорці. Волонтерство без кінця неможливе. Тут у мене кожного дня 170 людей, я ніколи не знаю, прийдуть волонтери чи ні, я нікого не можу змусити. На щастя, вони приходять.

Я боялася цього проекту, бо 365 днів – це не разова акція, коли всі збіглися і розбіглися. Це кожного дня робота – 3 рази накрити столи, 3 рази протерти їх, вимити підлогу. І я дуже вдячна, що з’явилися донори. Ми зараз у січні розходимося з ними. Будемо шукати нових.  Планую зробити союз, альянс, залучити більше людей, щоб уникнути такого, як у нас в Одесі люблять казати, «хто платить, той з дівчиною танцює» —  ми в тому сенсі люди незалежні.

Я хочу покликати 100 людей, 100 монстрів, які поставлять по 1 тисячі гривень щомісячний платіж в наш фонд саме на організаційну роботу. Для того, щоб ми могли утримувати це приміщення, для нас це найголовніше. Весь наш фонд раніше – це була моя машина. Зараз це велика кількість серйозних документів. Втрата одного може потягнути за собою великі проблеми. Це жах, ті всі документи для мене, бо я польовий боєць. Мені краще кудись бігти, фарбувати, купувати, рятувати.

Але ми вчимося, я теж. Спочатку їздила з печаткою  на грудях, панічно боялася її загубити. За рік ми багато навчилися завдяки тому, що хтось нам дає можливість отримувати досвід і знання безкоштовно. При цьому я розумію, що треба  розширювати штат, шукати людей не-волонтерів, мати банк зарплат, шукати тих, хто готовий підтримувати фонд.

Я ніколи не ходила і не просила

Це складно. Коли до мене приходять і просять – а раптом, у мене зараз немає можливості допомогти, з різних причин – проблеми у бізнесі, особисті, чи просто поганий настрій? Коли я приходжу і прошу в людини, я ставлю її в незручне становище.

Тому колись давно я зрозуміла, що не буду ходити і просити – я буду надсилати запит у Всесвіт. Завдяки Цукербергу, так це і відбувалося. Пишу – нам треба холодильник, фарба чи ще щось. Наш юрист завжди рже з цього. Є ж, каже, нормальні фонди, взяли собі якийсь напрям і працюють, а ви – то труси купуєте, то космічні кораблі. Я просто пишу і чекаю, поки відгукнеться той, у кого на даний момент є цей умовний холодильник.

З ресторанами теж так було. Зібрали рестораторів Одеси і сказали, що є таке діло, ми його запускаємо, а ви хто хоче, то давайте з нами. І приєдналися – перші, другі, треті, потім почали писати і знімати, в тусовках всередині питали – «чи ви годуєте «монстрів», бо ми годуємо, а ви чому ні?».

Все працює дуже цікаво. Якось у неділю злетів один ресторан, я почала думати, що робити: у нас є на форс-мажор сосиски, заморозка, буду варити гречку, на 50 людей на другій точці за 2 години можна зварити, досвід є. Почала шукати мультиварку, не знайшла, зрозуміла, що її вже комусь віддали, як то у нас зазвичай відбувається. Написала пост, що потрібна мультиварка – знайшлася тут же. Крім неї, прийшло ще 5 ресторанів. Я не прошу – «погодуйте наших  старих». А раптом хтось не хоче. Комусь діти близькі, хтось собакам хоче допомагати. Я чекаю реально тих, хто хоче допомогти, кому не в напряг.

Про ставлення одеситів до волонтерства

Цілителі міста: Сергій Ровинський. Про Зелений театр, міфи та непримхливого туриста

Навколо мене збирається зовсім інша спільнота. За моїми відчуттями, у мене 90% людей готові допомагати і допомагають. Але я розумію, що зроблю 2 кроки вперед – і це вже не так. Я своїм прикладом в першу чергу показую, що благодійність – це не просто правильно, це круто. І ти отримуєш дивіденди. Не фінансові, а моральні.

Мене постійно на вулиці зупиняють, в магазинах. Найбільш зворушливий випадок, коли я привезла у лікарню чергового підопічного, і жінка, яка сиділа в черзі – як потім з’ясувалося, у неї стався розрив яєчників – вона примудрилася дати мені 10 доларів. Каже: «Привіт, Катя, візьміть, будь ласка». Ми ведемо таблицю надходжень, все це розписуємо, люди бачать, що враховується кожна гривня.

Рік тому я сама про фонди казала: «Та ніколи в житті, знаємо ми ці фонди, як вони всі працюють». Я цим перехворіла. Коли ми таки вирішили оформитися, хотіли показати, що фонди різні, що можна працювати правильно і чесно, і називати речі своїми іменами.

Кожен, хто прийшов у благодійність, має змінити ставлення до неї, щоби не казали – вкрали, продали, гроші поділили. Про нас рідко таке чую. Нас складно у чомусь звинуватити. От всі документи лежать – йдіть, перевіряйте. Жодна людина в цьому місті не може звинуватити нас у відкатах. При тому мені прямим текстом пропонували відкати за обладнання. Так багато хто робить, але репутація важливіша, за цим фондом стоять десятки тисяч людей, які нам повірили, і вони з нами весь час. Якщо я раптом зійду з розуму і зроблю щось подібне, я підведу їх всіх.

Як відмежовуватися від «важких» емоцій

Тут особливості характеру. Я дочка дуже цікавого чоловіка, який виховував мене словами:  «Якщо ти впала, тебе б’ють, ти повинна підніматися і йти вперед – скільки б це не повторювалося». Можливо, як жінці мені важко з такою позицією, але як директорці фонду це дуже допомагає.

Я отримую дуже багато позитиву тут. Звичайно, дофіга негативу теж. Мене більше збивають внутрішні проблеми, зовнішні вже мало впливають. Коли стається важка ситуація, я думаю тільки про те, як допомогти, що я можу зробити. Якщо я сяду разом з мамою і почну плакати, толку мало буде.

Коли я впадаю в стан «все пропало», наступного дня Всесвіт підкидає мені якусь історію, що я думаю – «про що ти вчора нила, як це все дріб’язково». У нас була історія – досі не можу відійти: абсолютно здорова дівчина зустріла хлопця, вони одружилися, дівчина завагітніла. А на 8 місяці відчула якесь нездужання, звернулася до лікарів, почалося обстеження. Медики поставили діагноз як у Стівена Гокінга [боковий аміотрофічний склероз, прим. ред..]. Він єдиний вижив з таким синдромом, інші люди з таким діагнозом живуть від 3 місяців до 5 років, і нема жодного способу побороти цю недугу. Які ще проблемі можна порівняти? Прийти і сказати цій дівчині – знаєш, у мене тут проблеми – після того, що з нею сталося?

Про сучасну Одесу

Найбільша проблема – не хочеться про політику, але без цього ніяк – міська влада дуже дистанціювалася від реальності міста. Благодійність – це не єдине, що в ньому є. Культура загальна, подивіться як брудно! Хіба можна порівняти нас і, наприклад, Львів?

Річ навіть не стільки в мерах, як у ставленні людей до свого міста. Я мільйон разів бачила, як людина кидає папірець повз смітник і йде далі – а у Львові я мільйон разів бачила, як людина піднімає сміття і кладе у корзину. Це мої багаторічні спостереження.

У нас в місті мало культурних подій, благодійних в тому числі. В Києві набагато більше, там взагалі на порядок вище все розвивається. Поїдьте у наші села в області. Це жах. В житті шматок дороги перед домом ніхто не замете – «це ж не моє». Я можу тут бути необ’єктивна, але зі сторони загальний рівень міської культури дуже низький.

Може бути цікаво: Наталія Ертнова. «Не можу слухати про те, що Одеса помирає» 

Одеські міфи і гумор мені не близькі, хоча я одеситка. Коли чую рекламу з цим «одеським акцентом», мені хочеться застрелитися, я взагалі не розумію, на кого це розраховано? Намагаються заюзати те, що вже давно померло, або працює за інерцією. Та й аудиторією, на яку це працює, я б не стала пишатися. Це як з Юмориною, коли її стали змінювати. Зі всіх сторін кричали, «що то за жах», «а де наші Мішки і клоуни». І ти розумієш, що суспільство хоче хліба й видовищ. Мішки [Япончики] можуть бути частиною екскурсії, але не іміджем міста. Моє середовище не таке. Люди з нього якщо й слухають радіо Шансон, цього не приховують і чесно кажуть, що люблять кілька пісень Круга. Це індивідуальності, яким все одно, що думають люди. Коли змінимо кола навколо себе, рано чи пізно ці площини змін перетнуться.

Одеса обтрушує ці міфи, але є певний прошарок, на кого це все націлено. Чим місто може привабити туристів? У нас що, є інфраструктура? Я 10 років працювала у туризмі. Я 10 років тому не могла логістично розділити 20-30 автобусів з екскурсіями, щоби вони не перетиналися на п’яти нещасних точках, які тут цікаві туристам. Їх всього 5!

Зараз я не уявляю, як розминутися в цій завантаженості машинами і забудовою центру, з тими ж 5 точками, які лишилися – Успенський собор, Художній музей, Оперний, катакомби і Шабо. Що тут показувати? Усе сиплеться. Я цього року вийшла на Дерибасівську. 2 роки туди не ходила, не було часу. Приїхав друг з Австралії. Ми просто пройшлися. Я схопилася за голову, це просто жах! Це шапіто низькопробне. Якісь жахливі конкурси, тут же продають джинси. Я в шоці від того, що тут відбувається! Чим це замінити? Це вже не до мене питання.

За всю годинну розмову Катерина ні разу не відволікалася на телефон, хоча він дзвонив не раз. «18 пропущених, біжу далі!».

Дізнатися про актуальні новини БФ «Корпорація монстрів» та реквізити для допомоги можна на сторінці Катерини в Facebook.

Розмовляла Христина Петрик