Світ зараз захоплюється згуртованістю італійських громад у боротьюі із коронавірусом. Що це – диво людяності чи результат розумного управління спільнотами? І чи можливі повторення такої суспільної впорядкованості в інших країнах?
|
Управління спільнотами (більш знайоме нам за англійською назвою community management) – це те, що в Україні називають самоврядуванням. Фактично, це розподіл ресурсів спільноти (часу, грошей, матеріальних надбань, території тощо) для задоволення її потреб.
|
Сьогодні ми говоримо про демократичну форму управління, в якій ті, хто генерують ресурси, самостійно вирішують, як розподілити їх між собою та обмінюватися ними із зовнішнім світом. Тому ми лишаємо за кадром об’єднання радянською «пропискою» чи китайським інститутом «hukou», де мешканці не були добровільними учасниками спільноти і не мали впливу на безпосередній її стан (а подекуди і мусили пильно стежити за проявами «неблагонадійної» поведінки інших). [1]
Інституції: навчання та стандартизація
На пострадянському просторі турбота про свою спільноту вважалася чимось лайливим (слова «міщанство», «хуторянство» несли виключно негативне забарвлення). Проте решту світу ця доля оминула, і здорова ідея турботи самих мешканців про місце, де вони живуть, була цілком природною для багатьох культур.
Ще Віктор Папанек, один із найвидатніших діячів критичного дизайну, притримувався ідеї про те, що знання мають адаптуватися до місцевих культур місцевими ж людьми. Він працював у таких мегаполісах як Чикаго, у скандинавських містах та в поселеннях корінних народів Океанії та Крайньої Півночі. Дизайнер не нав’язував своє бачення, а допомагав учням сформувати власне, засноване на їхніх потребах. Двадцять років практики такого підходу довели, що він є хоч і розтягнутим у часі, але найбільш ефективним, адже ніхто ані здалеку, ані «зверху» не зможе настільки ж повно усвідомити потреби та особливості спільноти, як її члени. [2]
Приблизно таким же чином працює і заснований у США Інститут асоціації спільнот (Community Associations Institute). [3] Ця міжнародна організація включає в себе господарства, розташовані у різних куточках світу, від США до Близького Сходу та Південної Африки. Це великий освітній ресурс, що надає інформацію та проводить курси і семінари для лідерів спільнот та ком’юніті-менеджерів із усього світу. Базовий курс складається з кількох модулів, що максимально охоплюють функції очільників спільнот незалежно від того, де вони знаходяться: робота із документами, ролі та відповідальність, управління фінансами, перемовини з надавачами комунальних послуг, комунікація зі спільнотою та вирішення конфліктів тощо.
Стандартизацією отриманого досвіду займається інша освітня організація – Community Association Managers International Certification Board [4]. Пройшовши її курси, студенти отримують сертифікати міжнародного зразка, що засвідчують достатній рівень їхніх навичок для управління спільнотами. Акредитовані в цій організації люди можуть будувати кар’єру на основі засвоєних знань. Далеко не в усіх країнах цей сертифікат буде прийнятий, але здобутий досвід все ж можна екстраполювати на будь-яке культурне підґрунтя.
Німеччина: зміни «знизу»
Утім, якими б універсальними не були загальні знання, пристосування їх до місцевих особливостей може бути складнішим, ніж запущена локально програма. Саме таким шляхом пішла Німеччина з її «Соціальним містом» (Soziale Stadt) [5]. Ця ініціатива спрямована на розвиток окремих мікрорайонів і через них – усього міста. Лідери будинків та мікрорайонів отримують компетенції та навички, потрібні для поліпшення стану саме їхніх місць проживання.
Такий підхід пов’язаний як із загальними особливостями країни (наприклад, у Німеччині, як і в більшості країн Західної Європи, дуже багато житла винаймається, а не купується, люди частіше переїжджають тощо), так і з особливостями конкретного міста, району та навіть будинку. Ініціатива іде знизу, від мешканців, їхня мотивація визначає курс розвитку, тож і престижні райони, і міські нетрі можуть іти до покращення у своєму темпі. Для кожного району детально визначаються основні фактори проблем та потенційного розвитку, як-от кількість населення, частка мешканців із мігрантським бекграундом, вікова структура, безробіття тощо. На цій основі створюються напрямки, яким саме в цій частині міста слід приділити найбільшу увагу, та розробляються проєкти, у яких може приймати участь уся спільнота. 
Держава підтримує цю програму не лише інформаційно, а й фінансово. На найкращі проєкти, що були належним чином сплановані та описані представниками громади, від моменту заснування програми у 1999 році вже було виділено кілька мільярдів євро державної підтримки. Ефект вражаючий: власна відповідальність за стан свого району є набагато кращим мотиватором до змін, аніж будь-яке втручання адміністрації, що позбавляє мешканців відчуття приналежності та можливості на щось впливати.
Бразилія: протистояння спільнот і політиків
Попередні приклади ілюстрували діаметрально протилежні підходи: з одного боку –комерційне узагальнене навчання для окремих спільнот, а з іншого – спеціалізоване, створене під законодавство і проблематику конкретної країни, фінансоване державою. А що робити, коли в країні одночасно існують дві схеми самоврядування? Одна вимагає знання законодавства та академічної освіти [6], а інша просто бере і будує інфраструктуру там, де вона потрібна, гадки не маючи, що для цього потрібно питати дозволу.
Така ситуація зазвичай можлива тільки у країнах на кшталт Бразилії, де державне регулювання ще не настільки потужне та всеохопне, як у Німеччині чи США, та й виконуються функції держави не всі й не всюди. Наприклад, якщо поселенням у джунглях потрібні дороги, то місцеве населення самоорганізовується, вкладаючи час, кошти та ресурси для того, щоб їх побудувати. При цьому політики, що борються за збереження дерев у цьому регіоні, не лише не дають дозволу на будівництво, але й активно (на законодавчому рівні) цьому перешкоджають.
Будівництво доріг є одним із найбільш дорогих і складних видів прокладки інфраструктури, особливо на такій непростій місцевості, як вологі тропічні ліси. Це показує, наскільки потужною може бути самоорганізація спільнот та їхня мотивація, що здається цілком легітимною та виправданою на місцевому рівні, але не узгоджується з інтересами як країни, так і планети.
Обидві моделі мають свої переваги та недоліки. Державна програма зі складнощами адаптується до специфіки місцевих спільнот та взаємодії з ними, намагаючись звести все до спільного знаменника. Локальне ж самоврядування завдяки ініціативі знизу має величезний потенціал, але не завжди зважає на загальнодержавні інтереси, піклуючись лише про свої комуни та вносячи у процес управління місцеві (і часто несправедливі) звичаї, упередження та конфлікти із сусідами. Гібридна модель самоврядування могла би поєднати стратегічне мислення державників і ентузіазм та знання ситуації місцевими, але, на жаль, вона поки лишається тільки в теоретичних дослідженнях. [7]
Україна: «маленькі держави» та клуби за цінностями
Мабуть, найбільш поширеним та вже звичним прикладом управління громадою в Україні є об’єднання співвласників багатоквартирних будинків. [8]. Це доволі новий для країни досвід самоврядування після радянської моделі ЖЕКів, що вирішували все централізовано, не лишаючи громадянам багато простору ані для відповідальності, ані для оскарження. І перед тими, хто активно долучається до управління ОСББ, постають виклики, які можна порівняти з управлінням невеличкою державою.
Влучно зауважив один із членів правління київського ОСББ, розповідаючи про свій досвід: «Якщо ви хочете зрозуміти, що таке справжня політика – організуйте ОСББ у своєму будинку або увійдіть до складу правління вже наявного об’єднання. Цей досвід проілюструє для вас усе те, чого жодна розумна книжка не пояснить про політичні процеси». [9]
Незважаючи на схвальне ставлення уряду до створення таких організацій, єдиної інформаційної державної підтримки або школи майбутніх голів не існує. Зазвичай ця функція, як і заохочення, віддана на відкуп обласним та районним органам самоврядування, що іноді влаштовують курси для охочих. Існує також достатньо незалежних програм, що можуть навчити базовим навичкам адміністрування: серед них курси від ВУМ Онлайн [10], Експертної міжгалузевої асоціації України [11] та багато інших.
Трохи інший тип зараз представляють так звані клубні квартали. Багатоквартирні будинки зазвичай намагаються зосередитися на практичних проблемах, не торкаючись світоглядних (бо зрозуміло, що люди заселилися в конкретний будинок тому, що перш за все їм були потрібні квартири, а не спільні цінності з сусідами). Клубні квартали, що будуються «з нуля», наразі намагаються об’єднувати людей за певними подібними рисами та прагненнями у житті. Прикладом таких кварталів може слугувати київський «Кримський квартал», де потенційні покупці проходять попередню співбесіду, а мешканців об’єднує патріотизм, повага до оточення та готовність прийти на допомогу. [12] Львівське котеджне містечко «Малина» робить акцент на «зелених» технологіях, збереженню довкілля та відданості Цілям Сталого Розвитку. [13]
У таких кварталах від моменту їхнього створення існує певна «конституція», якої мають дотримуватися лідери спільноти, навіть якщо їх переобирають. Вона виступає запобіжником, захищаючи цінності в основі спільноти, покладаючи на очільників турботу не лише про матеріальний аспект проживання, але і про відповідність стилю життя мешканців прийнятому світогляду. Це може видаватися авторитарним рівно до того моменту, коли ми згадаємо, що люди приймали усвідомлене рішення оселитися саме в цій, а не в іншій спільноті, об’єднаній за подібним принципом. На відміну від тієї ж китайської системи, тут завжди можна (хоч і складно та болісно) «проголосувати ногами» у разі радикальної зміни чи неспівпадіння життєвих цінностей.
Як управляти правильно?
Єдиного рецепту та алгоритму дій немає. Але, судячи зі світового досвіду, є дещо, що потрібно знати усім лідерам спільноти незалежно від країни проживання. Перше та найважливіше: ініціатива «зверху» ніколи не буде настільки ж потужною, як ініціатива «знизу». Другий пункт випливає з першого: не можна отримати потужну ініціативу та підтримку, не дослуховуючись до потреб спільноти. Третє: лідери спільнот, що займаються самоврядуванням, мають перекладати вимоги та потреби людей на мову документів, цифр та планів (хоча це дуже складно навіть для тих, хто має відповідну освіту) І четверте: існують певні базові вміння і навички, незамінні для будь-якої спільноти та культури, – фінансова грамотність, вміння вести діалог і вирішувати конфлікти, розуміння бюрократичної роботи тощо.
Текст: Дар’я Цепкова
Джерела:
[1] The Origins and Social Consequences of China’s Hukou System. Tiejun Cheng and Mark Selden
[2] Design for the Real World. Victor Papanek
[3] Community Association Institute
[4] Community Association Managers International Certification Board
[5] Soziale Stadt
[8] Закон України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку»
[9] Дамітріанство. Мій досвід у Правлінні ОСББ. Дмитро Прокопчук
[10] Ефективне управління спільною власністю через ОСББ
[11] Створення та функціонування ОСББ: від реєстрації до повноцінної діяльності
