«Лікарняні клоуни» — звучить доволі дивно. Коли люди вперше чують, часто сміються з такого словосполучення. Проте в Одеській обласній дитячій клінічній лікарні на вулиці Воробйова вони працюють вже 7 років. Раз на тиждень, щочетверга, вони приходять в палати до дітей, що прикуті до ліжка, перенесли операції або просто лежать зі зламаною ногою.

Засновником і керівником проекту «Лікарняні Клоуни України» в Одесі став бізнесмен та громадський діяч Сергій Рудюк. Волонтерський проект у місті стартував 2013 року. Клоунів небагато – всього шестеро, тому працюють вони лише в одному медзакладі – обласній лікарні.

Як це – бути лікарняною клоунесою, Про|странству розповіла акторка «Театру на Чайній» Мілена Компанієць.

Я наймолодший клоун. Працюю тільки 2 роки. В Одесі нас шестеро – це актори «Театру на Чайній» та Театру юного глядача. Від колег і дізналася про таку ініціативу. Зацікавилася, написала засновникові. Він якраз тоді запросив із Москви головного лікарняного клоуна Росії, Костянтина Сєдова. З ранку до вечора були тренінги, потім мене запросили до лікарні, водили по відділеннях. Два місяці випробувальний термін. Спочатку я спостерігала, як працюють інші, пробувала бути третьою, вставляла словечка. Зазвичай ми працюємо парами.

На арені завжди два клоуни – Рудий і Білий. Кожен має свої обов’язки: Рудий клоун всім заважає, він добрий наївний простачок, але може поставити підніжку, а Білий – лідер. Якщо з’являється третій, це вже занадто. Так влаштовано у цирковій клоунаді. У лікарняній зберігаються ті ж ролі, але треба розуміти, що це палата, а не арена. Вона буває маленькою – заходиш, і розвернутися ніде. Бувають ізолятори, де з дитиною працюєш через скло. Буває окрема кімната, і дитина там лежить сама. Якщо ти зайшов один – це жесть, потрібна підтримка – а її нема.


Якщо ти зайшов один  – це жесть, потрібна підтримка – а її нема.


У кожного клоуна є своє ім’я та характер. В мого персонажа дурненьке ім’я – Копчик (або Кобчик, як кому зручніше). Я не Білий клоун, тобто не лідер в парі – я такий тупуватий помічник, чіпляюся до лідера й намагаюсь допомогти. Мені не все вдається. Трішки боюся дітей, зазвичай на початку, але щиро хочу подружитися.

Мене люблять сором’язливі. Була одна дівчинка в гематології. За мною вибігла жінка, і каже: «А можна вас? Ці всі клоуни вже були». І шепнула, що всіх інших дитина дуже боїться. Я зрозуміла, що треба боятися її сильніше, ніж вона – всіх нас. Ми довго звикали одна до одної, тепер подружилися. Це як в житті – ми всі різні, дитина бачить в клоуні людину, яка їй імпонує і з якою можна погратися.

Те, як діти взаємодіють з клоунами, залежить від їхнього стану. Бувають діти з повністю поламаним тілом, бувають слабкі після хіміотерапії. Вони просто лежать і дивляться на тебе. Бувають на гормонах, і в них дивний настрій. А бувають і дуже активні, їм тільки дай побігати по відділенню та покидатись іграшками. Якщо в дитини щось зламано, але вона доросла і не має важкого діагнозу, можна запропонувати пограти у футбол, мовляв, ну чого ж ти лежиш, давай! Найгірше, що можна робити з такими дітьми – це жаліти їх.

Я сама була дуже хворобливою дитиною. Багато місяців провела у реанімації, і в мене як у пацієнтки дуже багато особистих історій. Про ставлення медсестер – від жахливого до чуйного; про лікарів – жорстоких чи людяних. Тому я легко ставлю себе на місце дітей. Я розумію їхній настрій, і навіть язик не повертається починати жаліти. У мене була одна медсестра, яка приходила й казала: «От ти нещасненька, а в сусідній палаті хлопчик твого віку помер». Я лежу, мені 16 – як на це реагувати?

Діти в лікарні варяться в тому всьому, і їм потрібен хтось, хто з ними на рівних, а ще краще – хтось нижчий. В лікарні по ієрархії дитина – найнижча. Вище – лікарі, медсестри, санітари, батьки. Вони, з погляду дитини, поводяться агресивно – втручаються у власний простір, завдають болю. В лікарні не стукають, коли заходять до палати. А клоуни – це громовідвід. Їх можуть навіть побити – нікого ж більше ти в мед закладі не поб’єш. Клоуна можуть обізвати – це викид енергії, який дитині дуже потрібен. Коли ти пацієнт – ти повністю без прав, особливо неповнолітній.


Коли ти пацієнт – ти повністю без прав, особливо неповнолітній.


Є правила взаємодії з лікарями. Якщо під час роботи заходять медики, клоун не заважає: він тут – додаткова декорація для настрою дитини, нічого більше. Є правило завжди стукати і питати, чи можна зайти – ще раз нагадаю: в палату крім нас ніхто не стукає, все просто вриваються. Важливо показати дитині, що вона вирішує, можна чи не можна. Якщо дитина проти – йти геть, не дратувати.

А ще важливо піднімати авторитет батьків, не казати, що мама робить щось не так. У мене на початку була груба помилка: ми почали грати в уколи, і мій персонаж злякався. Потім зі мною провели бесіду, пояснили, що коли дитині потрібні ін’єкції, це не має бути страшно, тобто я маю казати: «Ну добре, якщо треба – мабуть, я одужаю», а потім: «Ой, як мені добре! А було зовсім не боляче». З клоуна можуть брати приклад – він завжди має бути позитивним.

Приходимо ми стабільно раз на тиждень. Лікарі дають вказівки, куди можна і треба ходити. Намагаємося працювати в тих відділеннях, де діти лежать довго, особливо в онкології. Перед роботою завжди питаємо, куди не можна, де лежать важкі пацієнти.

Мій перший вихід? Попросили прийти в костюмі, до того я ходила тільки в халаті. І сказали, що я буду просто дивитися. Працювали два клоуни, я стояла за дверима. Тут тренер заштовхує мене в палату – знаєте, як-от дітей вчать плавати? Я заходжу і розумію, що не знаю, що робити, йшла гра, а я її перервала. Дитина дивиться на мене круглими очима, вона до цих двох клоунів довго звикала, а тут ще й третій. Я була таким нервовим та ошелешеним клоуном, що налякала дитину. Коли вийшла, по мені стікав піт. Але я знала, що продовжу.

Це завжди імпровізація. Є деякі правила, як, наприклад, синхрон: заходимо і намагаємося рухатися однаково. Рідко домовляємося наперед, вже в палаті бачимо вік, стать, стан дитини – і народжується гра. Фокусів не показуємо.

Найважче – спостерігати за батьками. Діти не завжди в курсі про смерть, якщо вона близько. А от батьки…

Лікарняній клоунаді в Одесі вже 7 років, але бувають старші жінки-санітарки, які ніби щойно прокинулися та починають нас виганяти. Проте я не бачила жодного лікаря, який був би проти.

Для мене найвеселіше – коли підліток, вищий за мене на три голови, починає говорити: «Так, клоуни, йдіть до дітей, я вже дорослий». І от коли він «вже дорослий», можна жартувати: «Хто тут такий хороший, хто тут такого хлопчика поклав?». Або: «Я так втомився від тих малих, давай в карти зіграємо». І він розуміє, що це не якийсь дитячий день народження, куди його помилково запросили. Неприйняття підлітків стає грою, в яку ви обоє починаєте грати.

Лікарняні клоуни не мають бути постійно веселими. Ми можемо заплакати. Є такий лайфхак: твій настрій завжди має бути на мінус нижчий за настрій дитини. Якщо дитина починає рюмсати – клоун зайде у сльозах, і вона зверне на нього увагу. Завжди треба трохи відставати. Якщо дитина обливається сльозами, то я до неї в палату буквально заповзаю, щоб показати, що вона тут головна.

Наша робота волонтерська, у нас немає психологів. Нам можна допомогти і подарувати вологі серветки, оксолінову мазь, антисептики, або навіть костюми. Нам це справді потрібно.

Усі, хто хочуть допомогти фінансово чи в інший спосіб долучитися до ініціативи, можуть писати на фейсбук-сторінку Больничные Клоуны Одессы або зателефонувати (048) 706 03 06

Розмовляла Христина Петрик