Музей образотворчого мистецтва імені Йосипа Буханчука був створений у Кмитові у 1985 році. Рік тому група митців та активістів «перевідкрила» його під назвою «Музей радянського мистецтва». Ця ініціатива стала приводом для дискусії у рамках проєкту «Минуле/Майбутнє/Мистецтво». Мова ішла про те, як розмовляти із радянським минулим, якщо ми не можемо його ані відпустити, ані забути.
До обговорення долучилися художник Нікіта Кадан, мистецтвознавиця, арт-менеджерка, учасниця ініціативи ДЕ НЕ ДЕ Євгенія Моляр, культурологиня, директорка Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору» Ольга Гончар. Модерувала розмову Оксана Довгополова – докторка філософських наук, професорка кафедри філософії Одеського національного університету імені Іллі Мечникова.
Оксана Довгополова: Як виникла ідея зробити Кмитівський музей майданчиком для пропрацювання минулого? Для чого цей проєкт?
Євгенія Моляр: Усе почалося з того, що ми з моїми колегами, учасниками самоорганізованої ініціативи ДЕ НЕ ДЕ, шукали нові методи роботи з радянською спадщиною та шляхи її осмислення. Саме тоді ми звернули увагу на музей у Кмитові, який був створений у 1985 році як музей радянського (тоді сучасного) мистецтва. Він знаходився у скрутному матеріальному становищі, були певні проблеми з його позиціюванням. Тоді нам спало на думку створити на базі музею діалог і залучити до нього сучасних митців. Не приховуючи, чесно сказати: «ось воно, радянське», і є місце, де воно може «бути собою».
У 2015 році виникло багато активістських ініціатив, рушієм до створення яких був зокрема процес декомунізації. Проте відчувався брак інституційної підтримки, яка би це все об’єднала і виробила би наукову методологію роботи з радянським. Ще в 2017 році у Нікіти виникла ідея створення відділу сучасного мистецтва в музеї. Спочатку планували робити це у Лисичанську, але потім це все співпало з початком співпраці з Кмитівським музеєм.
Нікіта Кадан: Перш за все, цей проєкт став можливим завдяки ДЕ НЕ ДЕ, які виробили типологічно нову мову для опису нової української реальності. Це, власне, спільнота людей різних занять, які досліджують руїни радянського модерну на периферії України. Практики ДЕ НЕ ДЕ багато в чому стали відповіддю на вандальний аспект політики декомунізації та діяльності Українського інституту національної пам’яті. Вони спробували поглянути на пласт радянського пропагандистського мистецтва як на щось варте уваги та дослідження, що зовсім не означає згоди з ним. Але лише таким чином можливе перегортання сторінок минулого, а значить і рух у майбутнє.
Для багатьох є лише «вічне сьогодні», втілене в гіпсокартонному євроремонті
Діяльність інституту пам’яті в плані декомунізації не просто була боротьбою з агітаційно-пропагандистськими радянськими творами, але й відкрила шлях до руйнування усіх можливих слідів радянського XX століття. Велика частина вандальних практик після 2014 року були мотивовані не ідеологічно, а комерційно. Або ж були мотивовані, скажімо, зміною смаків: замість холодного радянського неомодернізму сучасні українці сьогодні, можливо, потребують теплого та затишного картонного дизайну. Для багатьох є лише «вічне сьогодні», втілене в гіпсокартонному євроремонті.
ДЕ НЕ ДЕ відреагували на руйнування усього цього культурного пласту. Вони почали досліджувати руїни на периферії та знайшли маловідомий Кмитівський музей, незважаючи на його наддоступне місце розташування у невеликому селі на трасі Київ – Житомир.
За ініціативи Павла Гудімова та грантовою програмою Українського культурного фонду ми з групою ДЕ НЕ ДЕ були запрошені до музею для оновлення і подальшої роботи з ним. Цю програму я назвав «Жести ставлення», оскільки зрозуміло, що наше співіснування з радянським не може бути нейтральним, воно здійснюється через ангажованість, через висловлене ставлення. Ми не можемо просто бути поруч із радянським – нам досі доводиться так чи інакше оцінювати його. І через цей процес ми в певному сенсі політично самовизначаємося. Хоча це лише частина якихось більш широких комплексів поглядів. Інколи по ставленню до радянського одразу намагаються визначити весь комплекс поглядів людини, але часто помиляються.
Програма «Жести ставлення» мала би включати інтервенції сучасного мистецтва у експозиції з радянської колекції. Ми організували шість виставок, перша з яких називалася «Просвітництво та патерналізм» і була присвячена розвитку ідей проєкту просвітництва в радянському XX столітті. А також тому, як радянська культура за допомогою ідеології знову зачаровувала розчаклований просвітництвом світ.
Фото з виставки «Патерналізм та просвітництво»
Наступна виставка «Читаючи уламки» була присвячена життю на руїнах радянського та вмінню читати їх як текст. Третя – «Війна в музеї» опиралася на велику кількість творів про Другу світову війну, зібраних Йосипом Буханчуком і ленінградськими мистецтвознавцями.
Потім була виставка «Сьогодні ми будемо винаходити нації» про радянський інтернаціоналізм і його колоніальний імперський виворіт, а також про розквіт ксенофобного націоналізму на руїнах радянського проєкту. «Неслухняні тіла» – про тіло та тілесність, різницю їх сприйняття та презентації за радянських часів, у 1990-ті роки й сьогодні. Фінальна виставка була про самостійність, де мова йшла про те, наскільки факт мистецтва визначається свободою вибору автора, як і про що він говорить у своєму мистецтві.
Для кожної з цих виставок ми знаходили твори сучасного мистецтва, які певним чином коментують наші стосунки з XX століттям у світлі даної проблеми – просвітництва і патерналізму, інтернаціоналізму з колоніальним виворотом тощо, і показували їх серед експонатів Кмитівського музею. Причому більшу частину експонованих робіт ми дістали з фондів, де вони пробули два десятиліття. Та постійна експозиція, яку ми застали, приїхавши до Кмитова вперше, складалася з ідеологічно нейтральних робіт типу пейзажів-натюрмортів. А якщо там ще й була вишиванка, то ця робота вважалася показовою. На виставці «Сьогодні ми будемо винаходити нації» ми показали ці роботи як орієнталістські зображення, колоніальні по своїй природі.
Фото з виставки «Війна в музеї». Влада Ралко. Із серії «Укриття»
Була ще сьома експозиція – експериментальний постійний проєкт. Ми запропонували, як можна показувати роботи з колекції разом з творами сучасного мистецтва, які дозволяють побачити радянські зображення в іншому світлі.
Оксана Довгополова: Те, про що ви зараз говорили, задає певну дистанцію з цим безповоротно зниклим минулим, яке все ж є невід’ємною частиною нашого світу. В останніх текстах Світлани Алексієвич згадується, що радянська людина впізнає іншу радянську людину по спині. Наскільки ця частина минулого в нас є незнищенною в контексті вашого проєкту?
Євгенія Моляр: Ми дійсно намагалися витримувати цю дистанцію від радянського, щоб не впадати у крайнощі тотального несприйняття того мистецтва чи того періоду.
Нікіта Кадан: Я неодноразово конфліктував із людьми середнього віку, які демонстрували дуже антикомуністичну позицію крайнього правого спектру. У них часто була офіційна комсомольська юність і висока лояльність до тодішньої ідеології. Здається, цей рефлекс зберігся у типовій радянській людині до сьогоднішнього дня.
Справжню радянську людину я швидше впізнаю за тим, що вона прагне негайно розгромити будь-який радянський артефакт, якщо він потрапить у зону досяжності. Людей, які сформувалися в іншому форматі цінностей, я впізнаю по більш холодному, спокійному інтересу до радянської культури.
Аудиторією Кмитівського проєкту в більшості виявилися люди молодшого віку з Києва, Житомира, Одеси, Львова, також були місцеві з дуже різними підходами. До того, як музей став відомим, почали публікуватися матеріали про виставки, він був на межі анабіозу. Місцевим політикам було байдуже, та коли ми взялися за цей проєкт, вони не знайшли нічого кращого, як причепитися до того, що ми називаємо його Музеєм радянського мистецтва.
Фрагмент експозиції «Війна у музеї»
Оксана Довгополова: Коли ми говоримо про взаємини із радянським минулим, із цими комплексами цінностей, які визначають наші взаємовідносини зі світом, для мене виникає питання про фігуру засновника. Як на мене, він виступає додатковою точкою входу, що дозволяє нам перезавантажити взаємодію з минулим; дивитися не через великі цифри, а через конкретну людину – радянську і одночасно зовсім не радянську. Як на вашу думку, ця фігура може стати ключем до нового варіанту взаємовідносин з радянським минулим?
Довідка: Відомо, що Йосип Буханчук був військовим, а після демобілізації викладав цивільну оборону у Ленінградській академії мистецтв. Саме там він познайомився з багатьма художниками і загорівся бажанням створити колекцію радянського мистецтва, таким чином наблизивши його до селян. Тож Буханчук присвятив багато часу збирання колекції творів радянських художників від самих митців, а також із фондів державних установ. Для нового музею було побудоване спеціальне приміщення, через рік після відкриття він отримав статус державного, а Буханчук став його першим директором.
Євгенія Моляр Насправді нашою першою спробою у Кмитівському музеї був проєкт «Хто такий Буханчук?». Ідея полягала в тому, аби персоналізувати цю історію, повернути зв’язок із музеєм нащадкам тих, хто мав стосунок до його заснування. Створення постійної експозиції в музеї про його історію, про те, як діяв Буханчук, як будував музей і як збирав колекцію, допомогло би краще розкрити суть Кмитівського експерименту. Адже цей музей – унікальна інституція не лише для цього села, але і для всієї країни.
Виставка «Хто такий Буханчук». Автобіографія Йосипа Буханчука
Оксана Довгополова: Що заохочувало брати участь у цьому проєкті, який інтерес міг виникнути у людей, які долучалися до нього?
Ольга Гончар: Для мене найбільший інтерес представляла історія – що була людина, яка заснувала музей, побудувала будівлю під нього з нуля. Наш музей теж працює з радянською спадщиною, і всі теми, що були зачеплені, теж багато чому навчили мене і мою команду. На мою думку, кожен музейник має побувати у Кмитові, аби побачити, як це працює. До того ж це хороший нетворкінг.
Кмитівський музей цікавий також тим, що він міг би відродити саме село, особливо беручи до уваги його близьке розташування до Києва. Коли я спілкувалася з місцевими жителями, виявлялося, що кожен так чи інакше працював у музеї, до того ж був запит про створення умов задля зупинки там. Є світові прецеденти, як музеї перероджують маленькі міста. На Закарпатті є село Колочава, закручене навколо 10 музеїв. Кмитівський музей теж міг би стати поштовхом до розвитку.
Фото з виставки «Читаючи уламки»
Оксана Довгополова: Аби село стало перлиною туристичної України, треба навчитися доносити цей меседж, зробити його видимим.
Питання до всіх. Я переконана, що декомунізація має відбуватися в головах на рівні перезавантаження цінностей і пропрацювання самої картини світу, яка існує в тоталітарній парадигмі. Зараз з’являється таке поняття як «креативна декомунізація». Чи віднесли би те, що ви робите, до цього напрямку, або як ви можете визначити свою діяльність у Кмитові?
Нікіта Кадан: Наша діяльність не те що не стосується, вона ворожа тому, що можна назвати «креативна декомунізація». Мені відоме це явище. Вона проявляється в більш простих формах, зокрема коли знесений постамент прикрашає фігура янгола з якимись патріотичними плакатами, або коли його заклеюють плівкою з орнаментом вишиванки. Я бачу багато на тему того, що Україна нарешті прощається з Радянським Союзом, але що креативного можна запропонувати на противагу? Які нові скульптурні об’єкти в міському середовищі могли би зайняти місце цих осоружних радянських монументів?
Нещодавно був проєкт публічної скульптури у віртуальній реальності, до якого намагалися мене залучити (мова йде про Frontier — Ред.). Це все супроводжувала риторика про те, що тепер, коли вулиці вільні від радянських об’єктів, нам хочеться показати, чим могла би бути нова Україна. Я запропонував їм втілити у життя нереалізовані проєкти українського авангарду 1920-х років, як то конструктивістський проєкт Василя Єрмілова. Я думаю, ми займаємось осмисленням і того, чим було радянське, і того, чим є декомунізація.
Євгенія Моляр: Якщо не зачіпати радянські простори та монументи, то вони частіше за все самі по собі перетворюються на субкультурні спейси, бо вони зручні для представників вуличних субкультур. Із часом вони покриються шаром графіті та стануть невпізнаваними; тобто, саме життя та вулична культура декомунізує їх краще, ніж будь-яка креативність, спущена зверху Інститутом національної пам’яті.
Нікіта Кадан Коли мова йде про декомунізацію, я сприймаю це як розмову про комуністичну ідеологію. Радянський проєкт більшу частину свого існування був цілковито не комуністичним. Після сталінської зради Жовтневої революції це був просто російський імперіалізм під червоними стягами. Треба повернути в український культурний канон глибоко комуністичних художників українського авангарду, які були знищені сталінською машиною.
Ми ж прагнемо до того, аби розвивати музей як важливу інституцію, яка єдина в Україні на сьогодні предметно працює з радянським періодом.
Оксана Довгополова: Чи буде продовження у Кмитівського проєкту?
Євгенія Моляр: На жаль, невідомо, і поки що Кмитівський музей всупереч усім нашим проєктам і діям має хитке становище, і подальша співпраця під питанням. Ми ж прагнемо до того, аби і далі розвивати музей як важливу інституцію, яка єдина в Україні на сьогодні предметно працює з радянським періодом.
Нікіта Кадан. Ми вважаємо, що ми маємо право працювати з колекціями радянського мистецтва в музеї, де є тільки твори радянського мистецтва, називати його музеєм радянського мистецтва, незважаючи на офіційну назву, яка залишилася у документах і на фасаді. Логічно, що назва має відповідати тому, що всередині. Це технічна необхідність для того, аби бути зрозумілими навіть на базовому рівні. З боку місцевої влади був тиск, і колектив музею став втрачати ентузіазм і відчувати страх. Ще один важливий момент – у Кмитівському музеї немає ні однієї людини з профільною підготовкою, там працюють лише місцеві, які зранку доять корову, а ввечері розвішують картини Мойсеєнка, Зарицького, Яблонської тощо.
Зараз мова йде про те, що змінену інституцію треба було би повернути місцевій спільноті, при тому так, аби вона могла її прийняти у цьому зміненому стані. Першочергово це могло би розвиватись у двох напрямках – або повної трансформації музею, або дослідницького і художнього проєкту, який буде працювати саме з теперішньою формою музею, осмислюючи те, що таке пострадянський музей в пострадянській Україні. Для мене цікавішим є друге. І я думаю, що ми зробили немало для осмислення цього. Була розмова про те, аби роботи з музею разом із показаними там роботами сучасного мистецтва, були показані поза Кмитовом та поза Україною. Кмитівський феномен може стати всесвітньо відомим.
