11 червня під час презентації проекту «VR Forum та Art Festival» головна зала Центру сучасного мистецтва М17 вкотре стала лекційним простором. З хвилини на хвилину тут має з’явитися Маріанна Вагнер – кураторка сучасного мистецтва та «Скульптурного проекту Мюнстер 2017» з Німеччини.

Маріанна прилетіла до Києву вперше. В руках у неї – маленька валізка, фотоапарат, безліч листків з примітками та немовля.

— Де у вас можна погодувати дитину?

— І чоловіка. Запитай ще, де тут годують чоловіків, — високий хлопець притуляє Маріанну до себе. Вони не так давно одружилися, і більше задоволення отримують від поїздок з лекціями, ніж від традиційно-туристичних подорожей.

Крихітка засинає на руках Маріанни під шелест паперової механічної інсталяції, і вона передає її чоловікові. Сама – виходить у зал та розпочинає лекцію.

Про м’яч, який «виріс» і став об’єктом мистецтва

Хтось перетворює міста на промислові центри. Хтось – у бетонні скриньки з грішми.  З Мюнстером принципово інша історія, нетипова для німецьких міст. Майже шістдесят років тому його розпорядники вирішили використати місцевий простір як виставкову залу, і просто неба встановили першу скульптуру – величезний м’яч із бронзи на березі річки. Ефект це мало, який треба – мешканці міста, яке розташовувалось на протилежному березі, почали все частіше переходити місток, щоб відпочити на пляжі  Мюнстера.

Claes Oldenburg.Giant Pool Balls. 1977. Installation view 2017. Ph: Hubertus Huvermann

Про епатаж та торгівельні ятки

ХХІ століття ще навіть не виднілось на горизонті, але місцевий скульптор вже вирішив, що потрібно випередити свій час і встановити скульптуру у найнеочікуванішій для цього локації – місцевому ринку. Він зробив статую Божої Матері, зодягнену у сучасний одяг і встановив її між палатками з овочами та рибою.  Реакція городян розділилась: одні почали залишати біля статуї квіти, інші – звинуватили митця у вандалізмі.

Про простір та об’єкти, які зникають у віртуальному просторі

Мюнстер став містом-виставкою у 1977 році. І з тих пір експозиція змінюється раз на 10 років. Виставка тривалістю 10 років – уявляєте, наскільки масштабне таке кураторство? От і я не уявляла, допоки мене не обрали куратором «Скульптурного проекту Мюнстера» у 2017 році. Темою цього року стало питання простору і об’єктів, які зникають з простору реального і переходять у віртуальний.  

Виставки ці тимчасові, і більшість скульптур по завершенні демонтуються, але часом якісь об’єкти настільки приживаються, що стають в прямому сенсі вписаними у місто й залишаються, навіть коли час одній виставці замінити іншу.

Justin Matherly. Nietzsche’s Rock. 2017. Installation view 2017. Ph: Henning Rogge

Мюнстер – невеличке місто, якщо рахувати за кількістю людей. Триста тисяч населення – це не дуже багато. Зате у плані концентрації культурних закладів випереджає чимало європейських міст і побільше. На кожні 7 квадратних кілометрів приходиться щонайменше один музей або театр.

Мені подобається, як музеї трансформуються, щоб відповідати вимогам часу. Так, Вестфальський державний музей став справжнім арт-центром, де збираються не тільки щоб стати ближчими до мистецтва, а й щоб презентувати свій проект, чи втілити ідею – мешканці міста самі можуть голосувати за інсталяції, які хочуть бачити у дворику музею, при вході. Адже й сам музей знаходиться на в’їзді в місто і являється практично обличчям Мюнстера. Чому б не дозволити городянам самим визначати, яким бачитимуть місто ті, хто в’їжджають до нього вперше?  

Про неочікувані форми скульптурного проекту

На цей раз одна з інсталяцій, яка надійшла до нас у заявці, викликала здивування кожного з команди. Цей проект надійшов з місцевого театру, і у якості експозиції вони запропонували… розіграну виставу. «Чи зацікавитеся ви рухливими скульптурами, які ще й розмовляють?» — писала акторська команда. Що й казати, ми зацікавилися. Актори щонеділі розігрують в музеї міні-перформанс, інтерпретуючи в рухах пункти з… Вестфальського мирного договору. За кілька тижнів від початку до мене надійшла вчителька середньої школи і запитала, чи не планують інші історичні події відтворювати таким чином? Її учні чудово все запам’ятали і зрозуміли.

Про здібність ходити водою

Умовно Мюнстер поділений на дві частини, що проходять по різні сторони каналу: Промисловий і Креативний. На одній стороні – бізнес-центри, офіси, завод. На іншій – безліч кав’ярень, театри, музеї. Одна з інсталяцій Скульпутрного проекту – про з’єднання цих частин. Це місток, який проходить на 10 сантиметрів нижче рівня води і тягнеться він від Промислового Мюнстера до Мюнстера Креативного. І люди почали переходити з однієї сторони на іншу частіше, ніж робили це до появи містка, і – що ще суттєвіше – пересікатися одні з одними посередині ріки. Спілкуватися й жартувати. Жодна кав’ярня не мала би такого об’єднувального ефекту.

Ayşe Erkmen. On Water. 2017. Ph: Henning Rogge

Ще один з проектів цього десятиріччя – Будиночок садівника. 35 садівників протягом року живуть у будинку на території саду. Вони доглядають за ним, саджають дерева, обробляють землю. Причому мають повну свободу реалізувати всі свої садівничі фантазії, фінансується це з міського бюджету. Тому можуть замовляти хоч найекзотичніші квіти й саджанці. Єдина умова, якій вони мають слідувати щодня – це вести щоденник, записувати увесь день в деталях – і про сніданки, і про роботу в саду. Ці щоденники теж стають повноцінним арт-об’єктами, і на нові сторінки всі мешканці чекають, як на випуски серіалів.

Hervé Youmbi. Les masques célèstes [Celestial Masks]. 2017. Ph: Henning Rogge

Записала Оксана Грушанська