Розпочинаємо нову серію, «Урбан-лікнеп»: в ній ми розкажемо про основні документи та стратегії, які визначатимуть розвиток міст в наступні десятиліття. Про них варто знати кожному, хто цікавиться урбаністикою та містобудуванням – проте в україномовному просторі цієї інформації не так багато, отже, виправляємо цю прикру ситуацію.

В першому випуску – один з найбільш вагомих документів, які взагалі створено на тему розвитку міст – Цілі Сталого Розвитку ООН для України.

Що це таке?

Що таке взагалі сталий розвиток, і чому ООН визначає для нас якісь цілі?

Сталий розвиток, або sustainable development – це концепція балансу між поточними потребами людства та збереженням ресурсів для прийдешніх поколінь.

Іноді цю модель називають ідеалом третього тисячоліття. Найбільш віддані прихильники пророчать їй поступове витіснення всіх інших (особливо моделі екстенсивного розвитку, що виступає за максимально можливий за даних умов приріст економіки).

На відміну від звичного для пересічних українців тлумачення слів «сталий розвиток», sustainable development не обов’язково включає постійне покращення умов. Більш точним перекладом міг би стати «розвиток, що самопідтримується», або «всебічно збалансований розвиток». Проте українська мова має такий переклад, який має, тож доведеться звикати, що сталий розвиток і «покращення життя вже сьогодні» це різні, а іноді й протилежні концепції.

Цілі Сталого Розвитку (ЦСР) визначаються Комісією ООН зі сталого розвитку для кожної країни окремо. Саме Комісія вибудовує глобальну стратегію сталого розвитку та аналізує можливості та ресурси різних держав, щоби визначити, якого рівня задачі вони можуть виконати. Безглуздо розповідати про «зелене» виробництво людям, які щодня борються за своє життя будь-якими засобами. Так само неефективно встановлювати однакові стандарти для країн-промислових гігантів та тих, що лише розвивають свою економіку. Саме тому Комісія окремо співпрацює з кожною державою, що вирішила підтримати парадигму сталого розвитку. Її доповідь для України можна почитати тут [1].

Концепція сталого розвитку заснована на п’яти базових принципах, що діють для будь-якої держави:

  1. Людство може зробити свій розвиток сталим (тобто – не щезнути з планети), якщо буде дотримуватися балансу між потребами поточних поколінь і прийдешніх;

  2. Обмеження, накладені на експлуатацію природних ресурсів є відносними. Вони залежать від здатності планети до самовідновлення та безпечності видобутку цих ресурсів;

  3. Сталий розвиток неможливий без задоволення базових потреб усіх людей без виключення, адже злидні є однією з найголовніших причин екологічних катастроф;

  4. Спосіб життя тих, хто користується надмірними грошовими і матеріальними ресурсами, має бути у злагоді з екологічними можливостями планети;

  5. Кількість людей та темп приросту людства має бути у злагоді з потенціалом екосистеми Землі.

До чого тут урбаністика?

15 вересня 2015 року Комісія затвердила ЦСР для України. 17 глобальних цілей розподіляються на 86 окремих завдань розвитку:

Ціль 1. Подолання бідності;

Ціль 2. Подолання голоду, розвиток сільського господарства;

Ціль 3. Міцне здоров’я і благополуччя;

Ціль 4. Якісна освіта;

Ціль 5. Гендерна рівність;

Ціль 6. Чиста вода та належні санітарні умови;

Ціль 7. Доступна та чиста енергія;

Ціль 8. Гідна праця та економічне зростання;

Ціль 9. Промисловість, інновації та інфраструктура;

Ціль 10. Скорочення нерівності;

Ціль 11. Сталий розвиток міст і громад;

Ціль 12. Відповідальне споживання та виробництво;

Ціль 13. Пом’якшення наслідків зміни клімату;

Ціль 14. Збереження морських ресурсів;

Ціль 15. Захист та відновлення екосистем суші;

Ціль 16. Мир, справедливість та сильні інститути;

Ціль 17. Партнерство заради сталого розвитку.

Безпосередньо стосується урбаністики №11 – «Сталий розвиток міст і громад». Проте інші цілі також мають багато цінних вказівок щодо того, куди варто прямувати нашим містам.

Отже, ціль №11 складається з таких задач:

  1. Забезпечення доступності житла. Оцінюється за співвідношенням загального доходу людини до суми, яку він чи вона платить за іпотеку;
  2. Забезпечити розвиток поселень і територій виключно на засадах комплексного планування та управління за участю громадськості. Оцінюється за кількістю проектов, запропонованих громадою та доведених до впровадження;
  3. Забезпечити збереження культурної і природної спадщини із залученням приватного сектору. Оцінюється за кількістю зареєстрованих пам’яток та площею заповідників;
  4. Забезпечити своєчасне оповіщення населення про надзвичайні ситуації з використанням інноваційних технологій. Оцінюється за рівнем реконструкції системи централізованого оповіщення населення;
  5. Зменшити негативний вплив забруднюючих речовин, у т. ч. на довкілля міст, шляхом використання інноваційних технологій. Оцінюється за обсягом викидів забруднюючих речовин;
  6. Забезпечити розробку і реалізацію стратегій місцевого розвитку, спрямованих на економічне зростання, створення робочих місць, розвиток туризму, рекреації, місцевої культури і виробництво місцевої продукції. Оцінюється за кількістю робочих місць у сфері туризму.

З цими задачами перетинаються і пункти з інших цілей – «Якісна освіта» (4.7), «Чиста вода та належні санітарні умови» (6.1, 6.2, 6.3), «Доступна та чиста енергія» (7.1, 7.3), «Гідна праця та економічне зростання» (8.6), «Промисловість, інновації та інфраструктура» (9.1, 9.2, 9.3), «Скорочення нерівності» (10.3), «Відповідальне споживання та виробництво» (12.4) та «Пом’якшення наслідків зміни клімату» (13.1).

Як це стосується українських міст?

Проаналізувавши задачі вище, можна згрупувати їх за такими основними напрямами:

  1. Відновлення інфраструктури (11.4, 4.7, 6.1, 6.2, 6.3, 7.1, 9.1, 9.2, 9.3);
  2. «Зелена» енергія і зменшення забруднення (11.5, 6.3, 7.3, 9.1, 9.2, 12.4, 13.1);
  3. Доступність послуг та задоволення базових потреб (11.1, 4.7, 6.1, 10.3);
  4. Технологічний розвиток (11.4, 4.7, 6.1, 6.2, 7.1, 9.1, 9.3);
  5. Залучення громади до управління (11.3, 11.6, 8.6);
  6. Збереження культурної спадщини (11.3).

Відновлення інфраструктури включає в себе розвиток водної, енергетичної, транспортної та інформаційної інфраструктури. Ці питання знайомі й болючі для будь-якого міста: чого вартують лише постійні відключення води, стара проводка-«лапша», що ледь витримує натиск сучасної електроніки, смердючі затори на вулицях, що тріщать по швах.

І, хоча, здавалося б, з інформаційною інфраструктурою в Україні все гаразд – якщо придивитися, то гаразд лише з комерційною. Телебачення зараз дивиться не так багато містян, а система оповіщення на випадок НС мало де перевірялась не «для годиться». В той час, коли інші країни отримують СМС на телефони про небезпеку, а Фейсбук сам перевіряє, чи не знаходитесь ви в зоні стихійного лиха, Україна все ще покладається на «матюгальники».

«Зелена енергія» потребує більш системного запровадження – проте якщо на рівні держави це значить перерахунок усього навантаження на мережу, то локально, в межах окремих установ, ОСББ чи домогосподарств це уже вітається. І хоч поки що вийшов закон про заборону наземних сонячних електростанцій [2] (обговорення його неоднозначності ведеться й досі), Україна повільно, але впевнено крокує до «озеленення» енергетичного сектору. В степах достатня інсоляція для ефективної роботи сонячних ЕС, а інформаційна робота з ОСББ та окремими мешканцями дозволяє хоча би частково перекласти побутові витрати енергії на відновлювані джерела.

Зі зменшенням забруднення ситуація дещо сумніша. Ідея сортування сміття на побутовому рівні досі приживається погано – ЗМІ постійно показують якісь «зразкові» двори чи райони, але більшість все одно скидає все до одного пакету. З електромобілями справи трохи кращі (хоча б через економічну вигоду цього транспорту), але велика стартова ціна також уповільнює їх наступ на українські дороги. Фільтрація відходів та водоочищення на побутовому рівні – це взагалі «темний ліс». Більшість вважає, що це взагалі не їх проблема. Лише економічні обґрунтування використання «сірої води» трохи допомагають просунути цей пункт.

Доступність послуг та задоволення базових потреб – цей пункт мав би стояти найпершим. «Продай душу – купи квартиру в іпотеку» — цей сумний жарт не застаріває, мабуть, весь час існування держави Україна. І хоча соціальні програми доступного житла [3] працюють, вони не можуть забезпечити житлом усіх, хто їх потребує. Ця проблема є комплексною і в той самий час унікальною для кожного міста – але існує вона всюди.

Проблема якісної питної води найгостріше стоїть у промислових центрах, таких як Дніпро та Кривий ріг. Воду з-під крану там пити можна, але не варто, а до бювету зазвичай іти далеченько. Хоча Україні пощастило більше, ніж Індії чи африканським державам, рівень очистки води «пити можна» в очах пересічного містянина дуже сильно відрізняється від рівня «пити можна» на думку МОЗ.

Доступність послуг соціальної сфери можна витрактувати двома способами: фізична її наявність та доступність для людей з інвалідністю. Якщо в містах здебільшого можна отримати будь-яку соціальну послугу (хай і проїхавши кілька зупинок і вистоявши чергу) – або й вирішити половину питань через Інтернет, з доступністю для людей з інвалідністю справи кепські. Більшість пандусів та підйомників зроблені «для галочки» і непридатні для використання, а деінде навіть не бажають морочиться заради кількох відвідувачів. Гарним кейсом відновлення соціальних закладів стали школи Дніпропетровської області, перебудовані із сучасними пандусами, підйомниками та інклюзивними класами. [4]

Проблема технологічного розвитку очевидна. Нажаль, тут складаються кілька факторів: від необхідності залучення коштів на модернізацію, до «нафталіновості» деяких уповноважених осіб. Проте на рівні будинків, кварталів чи навіть районів цю проблему можна вирішити і без участі держави, і навіть подати їй хороший приклад. Ліхтарі на сонячних панелях, датчики руху, «дворові» чати з оповіщеннями, навіть служби доставки на електрокарах – все це чудово масштабується на більший рівень. Шкода, що ініціативних груп, готових пояснювати користь від таких нововведень не вистачає на всіх.

Залучення громади до управління також багато де гальмується. Чудові проекти часто розбиваються об брак коштів та спротив адмінресурсу. На щастя, в деяких містах вже передбачені державні ініціативи по наданню частки бюджету громадським проектам (наприклад Громадський бюджет Києва) [5], школи бізнесу та лідерства, які дозволяють підготувати як майбутній кадровий резерв управлінців, так і просто привчити громадян до думки, що їх проекти важливі та їх можна і треба реалізовувати.

Збереження культурної спадщини питання також неоднозначне. Добре, що Комісія ООН дає чіткі рекомендації щодо того, що є і не є пам’ятками. Поки активісти ламають списи щодо збереження назв вулиць, районів і навіть цілих областей, десь на задвірках (а то і в центрі) міст тихо руйнуються історичні будівлі. Варварська «реконструкція» з пластиковими вікнами і вагонкою, щоби зробити у колишньому палаці черговий офіс центр – ми всі це бачили, і неодноразово. І ООН закликає нас боротися з цим.

Далі буде: Урбан-лікнеп: інтегрований розвиток міст в Україні

Текст: Дар’я Цепкова

Джерела

[1] Цілі Сталого Розвитку: Україна

[2] Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення конкурентних умов виробництва електричної енергії з альтернативних джерел енергії» №8449-д

[3] Програма “Доступне житло”

[4] Валентин Резниченко

[5] Громадський бюджет KyivSmartCity