Здається, у великому місті можна почути розмови про все на світі. Проте деякі теми залишаються практично недоторканими: їх рідко обговорюють за коктейлями та на сімейних обідах. Ми поспілкувалися на Українському урбаністичному форумі із активістами та активістками, громадськими діячами, дизайнерами та урбаністами про транспорт, міграцію, зміни клімату та публічний простір.

Транспорт

Питання транспорту – це питання мобільності. Автостради вже давно отримали неоголошений статус міських кровоносних артерій. Дорожня карта – як відбиток ліній на долонях: може розповісти про характер міста, чим воно живе і наскільки лояльне до своїх мешканців. Одна з умов справедливого міста – рівний доступ до громадського транспорту. І у комфорті (підйоми на зручній висоті), і у фінансовій спроможності.

Але якщо у тандемі водії-пасажири або водії-пішоходи все більш-менш врегульовано, то  самі люди не завжди можуть поділити між собою пішохідну зону. Мами з візочками, роллери, скейтбордисти, люди на гіроскутерах. Пішоходи з колесами: ще не водії, вже не пішоходи. І часто вони бачать загрозу один від одного, що підвищує рівень ворожості. У такому випадку поділити на смуги пішохідну зону – жест не розділення, а швидше об’єднання, кроку до взаєморозуміння.

Публічний простір

Публічний простір – це точка перетину містян із самим містом. У Греції чоловіки збиралися на агорі, щоб прийняти новий закон чи обговорити, що нового вони придумали. У Франції в 60-х роках всі, хто вважали себе причетними до культурно-мистецького життя, були постійними відвідувачами Café de Flore. Зараз все більше кав’ярень так продумують свій дизайн та архітектуру, щоб відвідувачі мали змогу не лиши пити каву, а й обговорювати свої ідеї та проекти. Cам напій стає умовністю, маркером-запрошенням для відвідування публічного простору. Навіть більше – такий публічний простір автоматично створюється навколо «людини з кавою», якщо тільки вона п’є її не в себе вдома.

На це звернув увагу і шведський дослідник мегаполісів Пауль Алакорн, він вказує на тенденцію, яка виявляється в тому, що люди виходять з інтернету, аби зайти в публічний простір:

«Сьогодні економіка орієнтована на знання. А інновації народжуються тільки там, де люди обмінюються ідеями, спілкуються, зустрічаються особисто. Інтернет цим не забезпечує. Люди прагнуть відчувати свою близькість один до одного. А де ми зустрічаємо людей сьогодні? Уже далеко не в себе вдома і навіть не в гостях. Наші квартири стають все менші й менші, тому зустрічатися потрібно в якомусь іншому місці – наприклад, за чашкою кави».

Однією з проблем є комерціалізація публічного простору, її тісний зв’язок із донорами. Так, лекторії чи майданчики для зустрічей та майстер-класів починають існування під логотипом того чи іншого закладу. І хоча власники зазвичай притримуються політики невтручання (щодо тем лекторіїв), відвідування подібних заходів стає платним, а це ніяк не сприяє доступності.

Справедливий публічний простір доступний для різних груп: і фінансово, і просторово зручний.

Міграція

Почати життя у новому місті. Хтось відчує задоволення від думки про це, хтось – паніку або дискомфорт. Але більшість все ж визнає, що зміна місця проживання – великий стрес. Проте колір «червоний» це питання отримує, лише коли торкається нас особисто. А зараз у мігрантів статус сірий, чи то пак – невидимий. Кожен по-різному інтегрується в нове місто, нову країну, але – і це спільно для всіх незалежно від віку, статі, національності – як правило, робить це самостійно. Опиняється сам на сам зі своїми слабкими та сильними сторонами, думками, ідеями, проблемами, переживаннями, із самим собою. І не завжди люди сприймають нову культуру, в якій опиняються, із зацікавленням та допитливістю, частіше відбувається неприйняття, виникає відчуття загрози.

Інша частина мігрантів – це люди, які приїжджають з маленьких міст до великих: навчатися, працювати, займатися тим, що подобається – причин стільки ж, скільки самих людей. Але тут є ризик потрапити до урбаністичного кокону, і вихід з зони комфорту буде умовним: перші кілька тижнів. А коли вже визначені нові улюблені місця та маршрути, все завмирає, розвиток припиняється.

Місто не сприймає мігрантів. Воно просто їх не помічає, не сприяє інтеграції, не керується ніякими інструментами прийняття. Але це можуть робити люди.

Шведський урбаніст Пауль Алакорн робить ставку на мігрантів як на носіїв нових талантів: «Потрібно зробити так, щоб люди могли легко поселитися в новому місті, розпочати там бізнес, або просто влаштуватися на роботу. Для цього вартувало б переглянути умови, які забезпечують відкритість для нових, а головне – різних людей – національних меншин, ЛГБТ-спільнот, тощо».

Зміна клімату

Зміни клімату – це не лише танучі льодовики та проблеми білих ведмедів. Це – про звичні речі, з якими мешканці великих та малих міст зіштовхуються мало не щодня:

«В мене з холодного крану влітку тече гаряча вода. Лише вночі можна набрати собі холодну воду чи стати під льодяний душ»;

«Сину три роки, а він навіть на санчатах жодного разу ще не катався. Сніг випадає, а наступного дня вже тане»;

«Я мушу лід тримати біля себе, аби влітку від дому до роботи дійти. Виходжу на спеку, і думаю лише, що якщо втрачу свідомість – напевно, ніхто й не підійде».

Вирішувати ці питання пропонують комплексно. Тобто підписувати петиції, ініціювати перевірку заводських викидів, загалом слідкувати за дотриманням права людини на комфортні і безпечні умови для життя. Але паралельно з цим можна робити речі, які б допомагали справлятися не лише з причиною, а й з наслідками: створювати більше сонцезахисних тентів на вулицях; на дитячих майданчиках чи біля лавок ставити фонтанчики з водою, взимку встановлювати центри обігріву.

Адаптовуватись до змін клімату мають не лише люди, а й – у першу чергу – міста. Урбаністичному простору необхідно ставати чутливішим до кліматичних умов.

Текст: Оксана Грушанська