Ось-ось завершиться 2019-й – останній рік із цифрами 2, 0 та 1 на початку. І хоча фейсбучні знавці вже всім пояснили, що «двадцяті» почнуться лише за рік, а 2020-й – це завершення «десятих», – від підбиття підсумків десятиліття це нікого не утримує, і нам теж схотілось не лишатися осторонь та поміркувати, що змінилось впродовж цих «десятих» в українських соціумі та культурі.

Але як саме підбивати ці підсумки, чи може людина одним поглядом охопити ціле десятиліття? Ми спробували поекспериментувати, відійти від традиційного прагнення цілковитої нейтральності та об’єктивності, і зібрали сім вельми особистих роздумів-рефлексій від наших авторів із різних міст та з дуже різноманітним життєвим досвідом. Увага, лонгрідовий лонгрід! Але, сподіваємось, вартий того.

Євгенія Селезньова, головна редакторка «Про|странства» (Одеса)

Підсумки десятиліття для України за версією «Про|странства»

Зміни в українському суспільстві мене найбільше цікавлять у двох аспектах: стигми, стигматизації та самоусвідомлення, пошуку ідентичності. Для мене вони є нерозривно пов’язаними, адже насправді практично будь-яка ідентичність має в собі сліди тієї чи іншої стигми – того, за що нас намагалися знищити, і досвіду, як нам вдалося – чи не вдалося – цей тиск подолати.

Десять років тому я, як і зараз, жила в Одесі: вчилася на другому курсі та мріяла стати лікарем-психіатром, тому вечорами ходила до обласної психлікарні на зміни і підпрацьовувала санітаркою. Також десять років тому я востаннє їздила до Москви, до подруги: вартість квитка у плацкарті туди-назад запам’яталася несподіваною «айтішністю» —  він коштував 1024 гривні.

Саме цей, хоч і доволі поверхневий, досвід зіткнення з психіатрією дозволяє мені помітити зміни, що відбулися за десять років у ставленні до «традиційно» стигматизованих груп, як-от пацієнти психіатричного профілю – принаймні, в інформаційному полі, медіасфері. Нам ще далеко до остаточного подолання будь-яких забобонів та стереотипів, але все ж таки їх стало в рази менше: сьогодні ми набагато більше та відкритіше говоримо про різноманітні ментальні проблеми, про те, що може їх спричиняти і як із цим жити. У 2009-му нічого подібного не було, зате натомість існувала купа міфів та непотрібної романтизації, які тільки створювали навколо ментальних розладів шкідливу «загадковість». Сьогодні вже з’являється культура самоусвідомлення та самозбереження, не в останню чергу завдяки розгалуженому ринку психотерапевтичних послуг.

За останні роки ми навчилися вибудовувати власні особисті кордони та поважати чужі.

Те ж саме, за моїми спостереженнями, відбувається і з іншими «вразливими групами» — в лапках, бо не люблю саме слово «вразливість», хоча й розумію, що це наслідок заборони на неї у колишньому тоталітарному суспільстві. За останні роки ми навчилися вибудовувати власні особисті кордони та поважати чужі. «Вразливі групи» стають якщо не менш дискримінованими, то, принаймні, більш видимими. І саме ця видимість, visibility, є першим кроком до того, щоб у людині замість набору штампів побачити саме людину, живу та неповторну людську істоту, і взаємодіяти з нею відповідно по-людськи. У порівнянні з 2009 у повітрі набагато менше токсичного сорому щодо себе та оточуючих – зусиллями сотень людей, які упродовж цього часу відверто розповідали про себе та свої різноманітні досвіди.

Окремо маю відзначити зміни для української ЛГБТІ-спільноти, яка за різними оцінками становить приблизно 5-10% населення країни, а отже є найчисленнішою з усіх, кого в Україні досі дискримінують (якщо не занурюватися у проблему гендерної нерівності та не враховувати взагалі всіх жінок як дискриміновану групу). Нам ще далеко до толерантного суспільства за скандинавським зразком, яким полюбляють «лякати» супротивники євроінтеграційного напрямку – втім, порівняно з 2009 роком пройдено величезний шлях. Упродовж останніх років у столиці та кількох обласних центрах відбуваються Марші Рівності, щороку їхня мапа доповнюється новими містами; помітно змінився й медійний дискурс. Більше видимості – менше стереотипів; менше стереотипів – менше необґрунтованого страху та ненависті.

Революція Гідності стала моментом ініціації, різким поштовхом до самоусвідомлення себе як відокремлених суб’єктів.

Хоча практично про будь-яку проблему в українському суспільстві можна починати говорити з фрази «нам ще далеко», ми вже повертаємо собі мову (в усіх сенсах), вчимося давати назви явищам і, маючи життєздатний словник, краще даємо собі з ними раду. Гадаю, що не останню роль в цьому зіграла Революція Гідності, яка, як на мене, в принципі була моментом масової ініціації українського суспільства. Ми почали виокремлюватися – на всіх рівнях.

Власне, революція. Коли ми (вже не «ми-суспільство», а «ми-редакція») задумували цей матеріал, було цілком очікувано, що революція та війна стануть ключовими моментами у більшості рефлексій, вони поділили десятиліття і самий час на «до» та «після». Питання в тому, з якого ракурсу на них дивитись, бо обидва явища такі великі, що і можливих точок зору – безліч. Їх дуже складно оцінювати, адже ми досі знаходимося всередині подій, у нас немає необхідних часу та відстані, аби подивитися на постреволюційну Україну неупередженим поглядом.

Підсумки десятиліття для України за версією «Про|странства»Повторюся, для мене Революція Гідності стала моментом ініціації, дуже різким поштовхом до самоусвідомлення себе як відокремлених суб’єктів. Знову пригадую свою останню поїздку до Москви наприкінці 2009 року: відтоді пострадянське культурне поле в моєму баченні розкололося та розійшлося на окремі материки. Усе ще в одному кліматичному поясі, ще досі де-не-де поєднані льодовиковими ланцюжками – але окремі.

Десять років тому ми, формально майже двадцять років як незалежні, насправді лишалися колонією зі «смішною мовою», яку в Одесі тоді практично не було чути, та «каларітним фальклором». Чомусь найяскравішим уособленням тієї колоніальності для мене зараз є новорічні мюзикли, що показували на каналі «1+1» в середині 2000-х — «Попелюшка», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» та інші. Там українські та російські зірки маскульту змішувалися у таку однорідну, невирізнювану масу – годі було повірити, що це знімали дві окремі країни.

2010-2013 роки в пам’яті зараз здаються нескінченно довгими, наче насправді це була половина десятиліття, а не третина: час без часу. А потім усе змінилося і почало рухатись дуже швидко. Для Одеси переламним моментом, звісно, стала трагедія 2 травня, на якій досі чимало спекуляцій – але, мабуть, саме після неї стало зрозумілим, що місто є і залишиться українським. На жаль, такі важливі усвідомлення рідко приходять в моменти урочисті та затишні, набагато частіше – в моменти загрози та втрат.

Одним із найважливіших зрушень вважаю появу волонтерського руху. Слідом за ним з’явилися численні ініціативи неформальної освіти, за ними підтягнулися культурні – і це був показник того, що суспільство прокинулося, почало формувати саме себе, які б політичні колізії не відбувалися довкола. Неймовірна кількість важливих проєктів, що існують зараз, з’явилися саме після 2014-2015 року, на волонтерських або напівволонтерських засадах – я не пригадую нічого подібного в 2009-2010 роках.

Сам по собі плин часу ще не гарантія розвитку.

…Цієї осені мені довелося побувати у Боснії та Герцеговині, одній із країн колишньої Югославії. Тридцять років тому там теж сталась війна: про неї досі нагадують таблички «Обережно, міни!» уздовж траси на під’їзді до столиці, Сараєва. Це був дивний досвід: уперше мені довелося побувати в Європі, яка не виглядає як «Україна через 5-10-15 років», а навпаки – застрягла у минулому і нагадує наш початок 2000-х. І був інсайт: сам по собі плин часу ще не гарантія розвитку. Рух уперед створюють люди, і якщо ніхто не візьметься свідомо стати рушієм, не намагатиметься спрямувати його до конкретної точки призначення – є ризик, що все залишиться на тому ж місці, або взагалі відкотиться назад.

У нове десятиліття ми входимо у стані великої розхитаності та втоми. Наша масова ініціація не отримала якогось логічного завершення і плавно повернулася до стадії пошуків себе, які часто межують із поневіряннями. Нашу постколоніальну парадигму не вдалось остаточно розбити та набути суб’єктності – у цьому бракує по-справжньому зацікавлених. Багато хто почувається виснаженим, зневіреним – і це нормально за існуючих умов.

Але варто пам’ятати, що ми пройшли дійсно великий шлях. Чимало з того, що ми маємо зараз, десять років тому було настільки неможливим, що навіть не з’являлося у мріях. Воно здійснилося завдяки тому, що сотні та тисячі людей рухали себе та навколишній світ у потрібному напрямку. Тож на наступне десятиліття варто зробити одну річ: визначитися, що саме ви воліли б змінити в своєму власному світі, яким би хотіли бачити його у 2030-му. І не зупинятись.

Дар’я Трапезнікова, журналістка, редакторка «Про|странства» (Горлівка-Київ)

Підсумки десятиліття для України за версією «Про|странства»«Десяті» я зустрічала не надто товариським підлітком-bookworm’ом на околиці великого промислового міста на сході України. Наковтавшися радянських книжок із бібліотеки бабусі та дідуся, я хотіла пожити у буремні та романтичні часи революцій та перебудови суспільного ладу. Отримала навіть більше, ніж обіцяли дитячі фантазії… Захоплення та рішучість швидко змінилися болем і відчаєм, розгубленістю і найстрашніше — відчуттям безсилля. Революція та війна зрозуміло пояснили мені, що треба мріяти ну дууууже обережно і виважено, усвідомлювати наслідки і нести за усе це відповідальність. Поняття героїзму доповнилося поняттям повсякденної користі — захисники нічого не варті без будівничих, і навпаки.

У 2011-му моє життя перевернув один із проєктів для розвитку лідерських навичок та компетенцій, який помістив мене у середовище талановитих, амбітних та натхненних ровесників. Я мало бачила таких у себе на районі та навіть у місті — можливо тому, що вони просто не мали можливостей розкритися? Вдячність за цей шанс нагадує про себе, коли я бачу інформацію про подібні проєкти для теперішніх юних жителів забутих Богом і владою містечок. Байдуже, про що вони — екологія, театр, лідерство, спорт. Головне — насичене та по-хорошому вимогливе середовище, яке хоча б частина учасників потім не проміняє на звичне раніше животіння.

Закордонне мистецтво стає доступнішим, вітчизняне мистецтво — професійнішим і потужнішим.

Друга річ, яка справила на мене сильне враження, — мистецтво. Я поки що не надто розуміюся на теорії, для мене важливіший вплив на емоції та думки. Музика завжди була моєю найміцнішою опорою, і саме концерти витягли мене досліджувати світ поза межами України. Кінофестивальні марафони щоразу дарують пачку інсайтів. Я щаслива, що ми поволі реінтегруємося у світовий культурний контекст: закордонне мистецтво стає доступнішим, вітчизняне мистецтво — професійнішим і потужнішим.

Українські та закордонні подорожі — третя річ. Чимало українців не виїжджали за межі своєї області (!). «Прорив» до Європи, дуже спрощений безвізом, може стати для них шоковою терапією — вони нарешті побачать, які сірі, нудні та незручні наші населені пункти. І хочеться вірити, що візьмуться щось змінювати по-справжньому, а не ЖЕК-артом та варварськими реконструкціями пам’яток історії та архітектури.

Меметичне «зганяти на вихідні на каву до Відня» в цілому не таке дешеве, як спершу здається. Але часто квиток із Києва до сусідніх європейських столиць коштує стільки ж (а то і менше), як до Львова чи Одеси. Це добре для розширення кордонів у голові, але погано для знайомства із самими собою. Адже щоб відвідати усі мальовничі куточки України, мабуть, і цілого життя мало. Тому критично важливі хороші дороги, доступний в усіх відношеннях транспорт і міжрегіональні зв’язки на особистому та інституційному рівнях. Є, звичайно, і культурні проєкти, і нетривалі програми обмінів, але їм не вистачає масштабу, щоби справді міцно зшити усю країну.

Підсумки десятиліття для України за версією «Про|странства»І тут доречно згадати про найбільший ризик, який я бачу у 2020-х, — фрагментація суспільства по «бульбашках». Як на мене, це зачепить усі сфери життя — починаючи з національної безпеки та міжнародних відносин і закінчуючи побутовою взаємодією чи побудовою відносин із новими знайомими. Раніше, коли кількість джерел інформації була обмеженою, ми мали певні спільні культурні коди, спогади та «артефакти» з минулого. Вони дозволяли нам знайти початкові точки дотику чи підібрати ключик до характерів інших людей, знаючи про речі, які вплинули на них.

Зараз свобода інтернету та численні соцмережі якомога дрібніше сегментують нас за найрізноманітнішими рисами та зацікавленнями. І, що найгірше, ми відсікаємо «непотрібну» нам інформацію та людей, чиї погляди не співпадають із нашими. Варимося у окремих казанках «за інтересами», а потім із подивом виявляємо, що за їхніми стінками — зовсім інакший світ. Люди, з якими ти щодня вітаєшся, живеш чи працюєш через стінку, не могли підтримати «оте» чи зненавидіти «отих»? Могли, вони ж бо з іншої бульбашки.

Найбільший ризик, який я бачу у 2020-х — фрагментація суспільства по «бульбашках».

Четверта найвпливовіша річ декади, курс соціальної журналістики в університеті, переконала: треба більше спілкуватися, особливо із людьми інших поглядів та соціального рівня. Ми ж бо в одній країні живемо і мусимо формувати загальноприйнятні правила для співжиття. Треба чути іншу думку і переконуватися щоразу, що тебе чують. Але, напевно, від тих, хто налаштований лише на знищення тобі подібних, треба рішуче захищатися.

Сьогодні я не маю відповіді на те, де пролягають тонкі межі між діалогом та битвою, як ефективно доносити свою думку та аргументи крізь брехню та інформаційний шум. Я сумніваюся у стандартах та обов’язках журналіста, я завжди боюся збрехати ненавмисно. Сподіваюся, що «двадцяті» дозволять знайти чіткіші відповіді та орієнтири у професії та житті. І повернути втрачене посеред десятих відчуття дому. Виплекати його у собі самій — невід’ємне жодною армією, незалежне від житлових умов, географії, політичного режиму та інших обставин.

Оксана Семеник, культурная журналистка, арт-критик (Киев)

Підсумки десятиліття для України за версією «Про|странства»Сложно писать об итогах десятилетия в культуре, когда для тебя «сознательность» происходящего вокруг началась немного позже десяти лет. Когда редакция «Про|странства» предложила мне написать свои итоги десятилетия, мы подумали, что это будет интересно: моё взросление началось вместе с важным моментом, которое разделило историю независимости Украины на две части, а именно Майданом 2013-2014 года. Многие события, примерно до 2012 года, я знаю по рассказам других, каталогам или книгам, которые пытаются осмыслить историю украинского современного искусства.

Про искусство мне писать всё же проще, потому что слишком субъективными будут мои итоги кино, театра или музыки. Но еще важно описать те ощущения, с которыми наше общество живет эти десять лет. Так, например, я могла бы описать эти ощущения работой Лии Достлевой «Канарейки». Раньше канареек держали в шахтах, чтобы определять наличие опасного газа. Если канарейки переставали петь, значит, они умирали, и нужно срочно покинуть шахту. В работе Достлевой канарейки поют, но они искусственные и тоже могут перестать петь в любой момент. В таком ощущении живем и мы: канарейки поют, значит, всё хорошо и можно быть спокойными – но спокойствие это ненастоящее.

Не знаю, есть ли смысл проговаривать важные события, которые изменили всех нас, и не много ли это – за одно-то десятилетие. Вспоминать имена, фильмы, книги и события — субъективная вещь. Поэтому в короткий обзор удалось вместить три феномена, которые многие могут попросту не упомянуть.

Підсумки десятиліття для України за версією «Про|странства»Создание Украинского института и Украинского культурного фонда. Прошло 27 лет независимости перед тем, как наконец-то появился Украинский институт, который популяризирует и показывает за границей современную украинскую культуру, организовывает резиденции и занимается вопросами культурной дипломатии. На год раньше заработал Украинский культурный фонд, который помог появиться многим проектам и стал альтернативой иностранным грантодателям вроде USAID. В этом году фонд профинансировал 432 проекта, среди которых Вторая биеннале молодого искусства в Харькове, издание книги «Перманентная революция» Алисы Ложкиной про историю украинского искусства от модернизма до сегодняшнего дня, ряд инклюзивных проектов.

Культурная децентрализация. Поездка в другой город на фестиваль или выставку стала нормой несколько лет назад, а такие важные события как биеннале современного искусства происходят не только в Киеве. Но отдельного внимания заслуживают культурные проекты в Донецкой и Луганской областях. В основном они осуществлялись при поддержке иностранных грантов, но такие проекты как Платформа ТЮ в Мариуполе стали независимыми. В небольших городах появились креативные хабы, где можно смотреть кино, проводить лекции и просто находить альтернативу происходящему вокруг. А в ходе проекта «Музей відкрито на ремонт» местные краеведческие музеи оживились и начали осовремениваться. Благодаря этим инициативам, как мне кажется, многие осознали важность культуры. Наглядный пример: музей в Станице-Луганской, который местные почти сразу же отстроили после попадания снаряда, а современные украинские художники приезжали работать с экспозицией. Для станиччан этот музей — некое место силы, без которого город был бы погружен только в серость и войну.

Осмысление советского наследия только начинается.

Декоммунизация. Не нужно рассказывать, что это такое и напоминать, как иногда нелогично она происходила, хоть это и был важный шаг. Декоммунизация «породила» независимое движение ДЕ НЕ ДЕ, представители которого сначала ездили по небольшим городам и исследовали, как проходит декоммунизация. Наследие Союза — это ведь не только памятники вождям, но и дома культуры, советские мозаики и краеведческие музеи. После исследований ДЕ НЕ ДЕ работали с музеями в Донецкой и Луганской области, проводили резиденцию «Над Богом» в Виннице и делали выставки, посвященные осмыслению искусства советского периода. Так, в Кмытовском музее имени Буханчука открылся отдел современного искусства под руководством Евгении Моляр и Никиты Кадана. А одна из учасниц инициативы, Ольга Гончар, возглавила новосозданный музей «Территория террора» во Львове.

Осмысление советского наследия, которое повлияло на всех нас, даже тех, кто не застал Советский Союз (привет, постпамять), только начинается. И без него мы не сможем двигаться дальше, так же как и без культурной политики и осознания важности культуры как таковой.

P.S. Когда начинаешь подводить итоги, кажется, что вскрываешь ящик Пандоры — вспоминаешь небольшие события, масштабные фестивали, чувство неопределенности и вдохновения. Но чаще всего вспоминаешь людей, которых тебе повезло повстречать или просто знать о существовании тех, кто «лупає сю скалу» за десятерых.

Наталія Марків-Буковська, публіцистка, юристка (Тернопіль)

Підсумки десятиліття для України за версією «Про|странства»Мені трохи смішно від отих масових підбивань підсумків за рік, десятиліття (якщо, звісно, ви не казначейство чи управління статистики), адже календарні відрізки часу дуже умовно співпадають з епохами чи значущими періодами для конкретної людини. Та попри певний скептицизм, думаю, намагатися осмислити, чим було це десятиліття для мене, буде корисно і для людини внутрішньої, і для мене як громадянки та частини соціуму.

Моя особиста подія №1 цього десятиліття – у свої 35 я вперше стала мамою, моїй доньці Ані вже майже 4 роки. Знаєте, часто зустрічається пафосна (як мені раніше здавалося) фраза, що народження дитини – це ніби в тебе вирвали серце, і воно стало жити і ходити саме по собі. Це не гіпербола, приблизно так воно і є. Тепер тобі треба не збожеволіти від тривоги, намагатися виховати здорову, сильну і самостійну особистість, і при цьому лишитися особистістю самій. Це наклало додаткову відповідальність — бути кориснішою для суспільства та громади, бо принцип «після нас – хоч потоп» потонув… Дуже чітко й осяжно в голові крутиться думка: а який же світ отримає моя дитина?

Я згадую, коли вперше задумалася, що ж чекає на мене. Це було 30 років тому, 9 листопада 1989 року, коли впав Берлінський мур. Мені було 8, і я була досить заполітизованою дитиною – зрештою, й не могла бути інакшою в сім’ї, яку роками переслідувала радянська влада. Я дуже чітко пам’ятаю своє відчуття ейфорії – здавалося, що на мене чекає значно кращий і різнобарвніший світ, аніж той, що дістався моїм батькам, бабусям-дідусям. Я була впевнена, що не зіткнуся вже з війною і тоталітаризмом, а людство на великій швидкості помчить у майбутнє загального благополуччя, миру і наукових відкриттів, що допоможуть перемогти рак і колонізувати Марс. Одним словом, це було відчуття безпечності. Цю безпечність в глобальному масштабі зруйнували 11 вересня 2001 року терористи-смертники, але у своїй країні я себе відчувала, в принципі, у безпеці і з сякою-такою впевненістю у завтрашньому дні. Ні, я прекрасно розуміла, що Україні далеко до ідеалу, зокрема і у дотриманні прав людини, але юридична освіта та хороша посада забезпечували мені належний рівень свободи, безпеки, розвитку.

У десятилітті, що минає, все зруйнувала куля, яка вбила Сергія Нігояна.

У десятилітті, що минає, все зруйнувала куля, яка вбила Сергія Нігояна. 22 січня 2014 року  моє  відчуття безпеки та впевненості у завтрашньому дні було вбито разом із ним. Усе, що опісля я робила в житті, було намаганням навчитися жити в нових реаліях тотальної невпевненості у прийдешньому. Спочатку це нагадувало Мільтонівські описи віднайдення втраченого раю, опісля прийшло розуміння, що такий підвішений стан маріонетки насправді дає можливість вправному гімнасту робити доленосні стрибки.

Це десятиліття для мене було цікавим ще і як тло для повтору епохи релігійних війн, причому на швидкісній прокрутці. ІДІЛ, війна в Сирії, новий Папа (маю на увазі Франциска, а не нашумілу роль Джуда Лоу) при живому попереднику, війна ліберального та консервативного світоглядів у християнстві та ісламі; буддисти теж виявилися не без гріха.

Підсумки десятиліття для України за версією «Про|странства»Десятиліття, у якому «главнейшим из искусств» став серіал. Настільки, що люди втрачають відчуття реальності, а серіальні герої стають їм ближчими за сім’ю та друзів.

Десятиліття, що зробило соціальні мережі засобом впливу, контролю за людьми, зрештою, вчергове в історії звело людину до матеріалу. Але таким регуляторам завжди треба пам’ятати слова Чеслава Мілоша про те, що «людський матеріал, схоже, має особливу властивість: він не любить, коли його вважають лише людським матеріалом». Так і тут: соцмережі є водночас й інструментарієм самоорганізації громадянського суспільства, блискавичної реакції на несправедливість.

Війна продовжила перелік тих безперервних травм, через які пройшов наш народ.

Це десятиліття,  в якому до України прийшла війна. Прийшла нібито від «братнього» народу (а  велика частина українців вважала росіян братами без усяких лапок). І я не готова і не хочу публічно про це рефлексувати. Але війна продовжила перелік тих безперервних травм, через які пройшов наш народ. Жодна з них не була до кінця пролікована та належно осмислена, тож формування постпам’яті відбувається хаотично і несистемно. Попри вже заїжджену фразу про те, що українську історію не можна читати без брому, в нас досі не відбулося належного суспільного діалогу щодо особливо болісних моментів нашого минулого. І це при тому, що в суспільстві  парадоксальним чином панує одержимість минулим, але, на жаль, ще і донині чужа історія, правдива чи вигадана, затуляє власну. У багатьох випадках це роблять  симулякри історії: оті китайські вишиванки і хустини з канадських посилок до «старого краю» пропагуються як відродження істинно українських звичаїв та традицій, «українського ДНК». Нам нарешті треба розірвати це поточне коло нескінченних похоронів минулого, бо без цього я навіть не уявляю налагодження діалогу з нашими громадянами у Криму та Донбасі. Та й діалогу всередині країни теж.

Павел Майборода, историк, преподаватель (Одесса)

Підсумки десятиліття для України за версією «Про|странства»В университете я веду курс по истории Украины. Рассказываю студентам и о современности. Заходит речь и о «наших днях»: периоде с 2009 по 2019 года. В политической жизни произошли огромные перемены: сменилось четыре президента, Украина несколько раз меняла форму правления. Геополитический вектор колебался как барометр во время бури, обваливался курс доллара… Произошло несколько громких убийств — как и в случае с Гонгадзе, заказчики не найдены. А ещё распространились и стали популярными соцсети, а потом, в том числе под влиянием блокирования наиболее популярной из них «Вконтакте», началось не менее быстрое распространение мессенджеров.

Я рассказываю и понимаю, что многое оставляю за скобками. Значительно изменилась и моя жизнь: я окончил университет, начал преподавать, организовал несколько кружков, время от времени читаю публичные лекции. Моя жизнь проходит в Одессе, и мне кажется, что город за эти десять лет изменился к лучшему; а быть может, это я стал лучше ориентироваться в нём? У меня всегда есть на примете уютная кафешка, где можно посидеть с друзьями или поработать, есть несколько пространств, где каждую неделю происходят интересные события — публичные лекции, презентации, дискуссии. Одесские музеи стали гораздо ближе «к народу», и я часто посещаю их с дочкой, проходя квест на звание «музейного знатока». Безликие серые стены украсились муралами, а моя подруга разукрашивает фасады кафешек, — всё это порождает чувство, что Одесса столетней давности, о которой мы читаем у Куприна и Бунина, не умерла, несмотря на все воздыхания «любителей старины».

Учебник по истории современной Украины почти не замечает Одессу.

Учебник по истории современной Украины почти не замечает Одессу. И в целом это не особенно меня расстраивает; в конце концов, как выяснилось за последние годы, не так уж плохо быть на обочине истории. В учебники попадают глобальные события, а они, как правило, трагичны. Именно поэтому столь несправедливым кажется их молчание о событиях 2 мая 2014 года. Они словно «вычеркнуты» из современной истории, где есть рассказ и о «Революции Достоинства», и об аннексии Крыма, и об антитеррористической операции. В цепи этих событий одесские занимают своё трагическое место, и раз уж они произошли, то разве их игнорирование — это не очередная фальсификация истории?

Декабрь уходящего десятилетия кроме предпраздничных ожиданий запомнился ещё одним пожаром, благодаря которому Одесса «засветилась» не только в украинских, но и в международных новостях. Руины дома Асвадурова подводят некий итог, какой Одесса есть и какой может быть. Только хочется верить, что итог этот совсем не окончательный.

Артур Сумароков, публицист, драматург, кинокритик (Херсон)

Підсумки десятиліття для України за версією «Про|странства»Начну с очевидной, но все же необходимой банальности: 2010-е годы для современной Украины прошли в состоянии перманентной и крайне травмирующей социально-политической турбулентности. Впрочем, именно эта турбулентность открыла второе дыхание для всей культурной среды Украины, и в тяжелейший период 2014-2015 годов украинские театр, кинематограф, музыкальная индустрия и совриск стали по горячим следам осмыслять Революцию Достоинства, аннексию Крыма и начало войны с Россией.

Самым сильным впечатлением тех лет лично для меня стали «Дневники Майдана» — документальный спектакль режиссёра Андрея Мая и драматургини Натальи Ворожбит, до сих пор ничуть не утративший ни своей актуальности, ни того мощного заряда внутренней революционной энергии.

Современная, жёсткая, неприглаженная и концептуальная драматургия вышла из подполья.

Вообще, десятые года в современном украинском театре у меня ассоциируются с фестивалем современной украинской драматургии «Тиждень актуальної п’єси», в этом году отметившим десятилетие плодотворного существования на культурной карте Украины. Именно «Тиждень актуальної п’єси» открыл не только для Украины, но и для Европы в целом имена таких драматургов и драматургинь, как Евгений Марковский, Наталья Блок, Татьяна Киценко, Вера Маковий, Андрей Бондаренко, Виталий Ченский… К сегодняшнему дню список драматургов перевалил за сотню, и даже автор этого текста два раза — в 2018 и 2019 годах — попадал в шорт-лист конкурса. Собственно, современная, жёсткая, неприглаженная и концептуальная драматургия благодаря этому фестивалю вышла из подполья, а тексты украинских драматургов начали ставить на сцене. Пускай и не в достаточном количестве, но все же способствуя тому, чтобы украинский театр говорил со зрителем о важном, не опускаясь до трюизмов или эвфемизмов (чаще всего одновременно).Підсумки десятиліття для України за версією «Про|странства»

Украинский кинематограф тоже вот уже шесть лет кряду переживает свой Ренессанс. Он так или иначе стал интересен и украинскому зрителю, и западной аудитории, ведь за последние десять лет фильмы украинских режиссеров успели побывать чуть ли не на всех фестивалях класса А: от Канн до Венеции и Сандэнса с Роттердамом. «Украинская новая волна» в лице Романа Бондарчука, Валентина Васяновича, Марыси Никитюк, Марины Степанской, Павла Острикова и других — факт свершившийся. Главное, впрочем, чтобы эти бесспорные достижения не обнулились на каком-то новом витке истории, которая для Украины по-особенному издевательски циклична.

Марина Препотенская, писательница, журналистка, философ (Киев)

Підсумки десятиліття для України за версією «Про|странства»«Нам рано жить воспоминаньями», – пелось в одной старой доброй песне. И я не слишком люблю смотреть в прошлое. Но все же. 2009 – 2019. 10 лет.

2009 – самое страшное в мае: уход мамы. Молчание горя. Экзистенциальные тупики сознания. В августе начинаю вести на радио «Майдан» авторскую программу «Контроверза» о противоречиях бытия: «Жизнь и смерть», «Любовь и ненависть», «Село и город», «Мужчина и Женщина» и др. Сотни эфиров и потрясающих знакомств. Вторая профессия растягивается на 5 лет.

2010 – разрабатываю новые учебные курсы для аспирантов и студентов: «Практическая риторика», «Антропология города». Пишу для глянцевых журналов и «Фактов». Беру свое самое удивительное интервью у 94-летней основательницы Киевского Института красоты Нины Павленко. Оказывается, в Киеве есть даже «Сообщество столетних»! Становлюсь членом Союза журналистов Украины.

2011 – начинаю писать докторскую о человеке города. Тексты-тексты-статьи, стихи и песни. Принимают в Международную Ассоциацию украинских писателей, много урбо-поэзии. Философия города в поэзии и прозе… Почему у нас так мало людей объединяют эти понятия — философию и город?  А ведь Homo Urbanus  – во многом новый тип человека, новый способ адаптации и мироощущения. Не пора ли сказать об этом?

2012 – Эврика! А не поехать ли в Париж? Еду! Назло обстоятельствам! Собор святого Павла в квартале Маре. Поднимаю голову вверх – на куполе изнутри огромными буквами надпись: МА-МА. Отныне буду приезжать сюда каждый год.

Маленький автобус для простых людей катится по кругу, словно скарабей. Мимо проплывают лики Мопассана, бутики, витрины, кофе с круассаном. И в незримом круге катится планета. Кажется, что в центре мира город этот. От истоков Сены он все выше, ближе. Кажется, что все мы – просто сон в Париже.

2013 – Майдан. Ужас и гнев. Онлайн-Майдан – полное ощущение, что ты тоже там. Защищаясь от потрясений, обдумываю будущие дефиниции: «приватная публичность» и «публичная приватность» в эпоху стрима. Сложности постоянного стресса. Научное творчество помогает быть на плаву!

Це – вітер Майдану, і гніву, і болю, це вітер історії випав на долю, змітає минуле, і не зупинити цей вітер…

Много путешествую, изучаю города. Дух города, душа города. Город как «человек». Задумываю книгу о философских кафе. Вдохновляющая переписка с французским философом-урбанистом Тьерри Пако – ныне экс-директором Института урбанистики в Сорбонне. Пако пишет подробный отзыв на мои исследования, приятно же.

2014 – готова докторская и монография: «Homo Urbanus   – человек мегаполиса». Из-за трагических событий в стране иногда наступает дереализация — отчуждение от реальности… В Париже в Культурно-информационном центре при украинской амбассаде в составе делегации КПИ пою гимн Украины рядом с солистом парижской оперы и волонтером Василием Слипаком. Не думала, что вижу его последний раз, что стояла рядом с Героем. Крым. Донбасс. Как будто страшный сон.Підсумки десятиліття для України за версією «Про|странства»

  1. Защищаю докторскую. Легализую философию города в Украине!

Открываю для себя солнечную Болгарию – теплую дружелюбную страну. Обнаруживаю кафе-фило в Великотырновском университете Святых Кирилла и Мефодия. Идеи витают в воздухе и воплощаются в материальном мире!

  1. В Украине продолжается социальная турбулентность.

И выпал первый снег. Опять пришла зима. Был год как целый век. Мы не сошли с ума, а в эти две зимы почувствовали вдруг, что значит слово МЫ, что значит слово ДРУГ. Политы кровью тропы, но, плача и любя, искали мы Европу, ну а нашли – себя!

В Париже на площади Бастилии в Кафе маяков попадаю на заседание Le café philosophique. Тема разговора: «Ложь и ее виды». Когда до меня доходит  очередь, спрашиваю: «А как жить, когда врут все, и очень убедительно?» Дискуссия растягивается надолго…

2017. Как это дико сочетается: война и мир. Где новый Толстой? Если бы нам в детстве, когда мы продирались сквозь дебри знаменитого романа, сказали, что будем сами жить в этой «двойной» реальности, не поверили бы. Впрочем, как не поверили бы в айфон или Интернет.

2018. Пишу эссе. Выпускаю в свет новые книги со стихами и пеcнями: «Контрапункт», «Камертон міста», «Mosaik». Последнее – просто в точку о моем состоянии. Паззлы-паззлы-паззлы… Пишу для европейских и американских журналов научные статьи о городе. Тема – просто космос. Открываются все новые и новые грани.

2019. Год на исходе. Много разного. Европейские стажировки, прекрасные плодотворные встречи и знакомства. Новая власть. Новые надежды. Принимают в Союз писателей Украины, Болгарии и Хорватии, во всемирную федерацию поэтов «Poetas del Mundo». Перформансы. Отдача и счастье понимания.

Первая в Украине грандиозная конференция по философии города. Счастлива найти единомышленников! «Про|странство» – интеллектуальная онлайн-платформа, свобода творчества и часть жизни! Очень современно и по-молодежному. Втайне радуюсь такому окружению!

А еще – бывают очень светлые минуты, когда думаешь о любви…

Любов усе-таки є, вона крила дає, вона світлом стає у відчаї. Вмикає струми життя, вертає із небуття. Любов усе-таки є. Засвідчую!

2020 – Мира, творчества, любви!


На цьому завершуємо нашу колективну рефлексію і приєднуємося до найтепліших побажань для всіх наших читачів (а особливо тих, хто дочитує до кінця наші лонгріди – жарт. ред.). До зустрічі в 2020-му – попри всі турбулентності, із цікавістю чекаємо на те, яким буде далі шлях, і сподіваємося йти ним разом із вами!

З любов’ю, ваша редакція.