Підсумки року варто підбивати для того, аби побачити цілісну картину, усвідомити, куди ми рухаємося, і перечитати їх через рік, аби зрозуміти, чи маємо ми хоч якийсь прогрес. Особливо, якщо це стосується культури.

Турбулентність — характерне відчуття для української культури та суспільства в цілому. Безсистемність, внутрішні суперечки та віддаленність поколінь заважають рухатись вперед ще більш впевненими кроками. До цього додайте триваючий стан війни та зміну влади, які вибивають землю з-під ніг і змушують задаватись питанням, яким буде 2020 рік.   

Як правильно робити підсумки року в цій сфері? Розподіляти по спеціалізації, місяцях або змішувати все одне? Ми не шукаємо нових форм, не роздаємо номінацій, а просто пояснюємо, що важливого сталось і чим запам’ятався цей рік.

Мистецтво: концептуальний дрейф і харківський сад

Здійснення «Мрії» Відкритої групи всі чекали, ледь не рахуючи дні до відкриття Венеційської бієнале. Усе почалося ще у 2018 році, коли проєкт Відкритої групи виграв конкурс на реалізацію кураторського проекту на згаданому заході. За ідеєю, літак «Мрія» з іменами та інформацією про усіх нині живих українських художників мав відкинути тінь на сади Джардіні під час відкриття бієнале. Літак не пролетів, а імена всіх художників (які самі себе вписали) лишилися в каталозі проєкту.

Вам буде цікаво: Український павільйон на Венеційській бієнале

Можна сказати, що через скандал довкола оголошення результатів та подальших дій прихильників проекту Арсена Савадова (його проєкт за результатами голосування комісії був другим) розрив між поколіннями став ще більш помітним і розділив спільноту. У своїй книзі «Перманентна революція» Аліса Ложкіна називає це «концептуальним дрейфом», адже у підсумку літак не полетів, а в національному павільйоні були представлені всі-всі документи, які стосувались проєкту Відкритої групи, зачитувані перформерами. У когось після цього лишилося велике розчарування, інші ж вирішили для себе помічати тільки концептуальну ідею, хай якою вийшла її реалізація.

В Україні цього року також відбувалися бієнале. Так, Друга бієнале молодого мистецтва проводилася в Харкові і була присвячена темі саду — ідеального та гармонійного світу, який ми самі будуємо. Бієнале не була присвячена утопії, як здається на перший погляд. Створення цього саду, особливо в Україні, постійно стикається з купою проблем: екологія, байдужість, самотність та найбільше — війна. Тривожності додавали і основні виставки, одна з яких проводилася в закинутому готелі в центрі міста.

Можна сказати, що роботою, яка передає весь контекст та відчуття в якому ми живемо, є «Я люблю, коли співають канарки» Лії Достлєвої. Раніше в шахтах тримали канарок, які у випадку витоку отруйного газу переставали співати, тобто помирали. Відсутність співу канарок означала, що слід негайно тікати з шахти. Лія Достлєва робить «зелений куточок» на бієнале, де теж співають канарки, але штучні. Канарки в Україні, в Харкові, на бієнале ніби співають, тому все добре. Але ж вони штучні, як і наш спокій у країні, де йде війна.

Вам буде цікаво: Інтерв'ю Бориса Філоненка, одного з кураторів Бієнале молодого мистецтва

Менш помітно пройшла Третя Київська бієнале, яка цьогоріч була присвячена темам штучного інтелекту, технологіям, великими даним, кібервійні та Чорнобильській катастрофі, яка виглядала не дуже органічно серед інших тем. Проте, це й не дивно, адже після шаленої популярності серіалу «Чорнобиль» від HBO збільшився не тільки потік туристів в Зону відчуження, але й кількість виставкових проектів, присвячених цій темі. На Київській бієнале була потужна лекційна програма, але тільки одна виставка, яка складалась з 13 робіт.

Мистецький Арсенал продовжує проводити великі виставки, присвячені українським митцям, які більше схожі на епітафії. Цей рік був оголошений роком Олега Голосія. Він почався з невеликої виставки у київській галереї The Naked Room, а потім продовжився масштабною виставкою в Мистецькому Арсеналі. Третя виставка, за ідеєю організаторок (Ліза Герман та Марія Ланько), які створили «artist estate» (маєток художника — Ред.), мала відбутися в Національному художньому музеї, проте так і не відбулась. Робота над «artist estate» поки що непомітна, кураторки зараз більше працюють з архівами художника. Подібні проєкти вкотре змушують задуматись, чому в Україні митець стає помітним вже після своєї смерті, можливо, вже навіть із розпорошеним і наполовину знищеним архівом та роботами.

Коло великих персональних виставок, які присвячені вже померлим митцям, розірвала «Заборонене зображення» Бориса Михайлова в Pinchuk Art Centre. Вона представляє його найвідоміші серії («Історія хвороби», «Вчорашній бутерброд», «Червона серія» та інші), а також нові роботи («Я був тут»). Ця виставка мала відбутись вже давно, адже Михайлов визнаний і відомий український художник.

Більше запитань викликає друга частина цього проєкту, виставка «Перетинаючи межу», про Харківську школу фотографії та сучасних художників, умовних «спадкоємців» школи. Її малозрозумілий підхід до вибору художників, який скидався більше не на дослідження, а на експонування дуже знайомих імен, розпочав дискусію про кураторство виставок. На жаль, як це часто буває, далі дискусій у фейсбуці та декількох критичних текстів про «кураторство як дослідження» не пішло.

Цього року відбулось і декілька закордонних виставок: «Проєкт руїни» Микити Кадана в MUMOK; групова виставка «Між вогнем та вогнем» у Відні під кураторством Аліси Ложкіної та Костянтина Акінша; «На лінії фронту» у Мехіко, кураторка Світлана Бєдарєва; виставка сучасної української фотографії «Love, Lust & Fury» в Клайпеді (співкураторка Галина Глеба). Назви говорять самі за себе, тому не складно здогадатись, якою Україну та її мистецтво бачать закордоном: революційна, суперечлива, з реаліями війни та розквітом культури рейвів.

Музеї: Кмитівський феномен і абсурд

Головним відкриттям цього року став Кмитівський музей образотворчого мистецтва імені Буханчука, який вже отримав назву «кмитівський феномен». Музей у селі в Житомирській області створив у 1970-х роках колишній військовий Йосип Буханчук, зібравши велику колекцію радянського мистецтва з усього СРСР. Через декомунізацію з його назви забрали слово «радянський», проте колекція, з якою можна і треба працювати, лишилася. Саме тому дослідниця Євгенія Моляр та художник Нікіта Кадан почали працювати над створенням відділу сучасного мистецтва у Кмитові.

За підтримки Українського культурного фонду у музеї відбулися виставки, які осмислюють теми війни, тілесності, просвітництва та руїни, інтегруючи сучасних митців або неофіційне мистецтво радянського періоду в експозицію. За цей час на Кмитівський музей писали скарги депутати облради, погрожували та застосовували пресинг до директора музею та співробітників. Попри це, останній епізод-епілог «Експериментальна експозиція» відбувся. А ситуація довкола музею ще раз виявила неготовність до сприйняття сучасного мистецтва та присутність «радянських» методів роботи у влади. Кмитівський музей має шанс стати чи не єдиною інституцією, яка переосмислює радянське мистецтво і радянську пропаганду в культурі.

Радянське монументальне мистецтво як приклад пропаганди та абсурдності системи осмислює і новостворений музей Територія терору у Львові. Під керівництвом молодої директорки Ольги Гончар (яка була учасницею ДЕ НЕ ДЕ) музей відкрив оновлену експозицію, яка через історії людей, переживших концтабори, заслання та тюрми, розповідає про нацистський та радянський терор. Окремим напрямком музею є робота з радянською спадщиною, яка теж є мовчазним свідком терору. Музей має сучасний наратив: він далекий від пропаганди, натомість зосереджується на людських долях.

Ще однією абсурдною справою стало звільнення Олександра Ройтбурда з посади директора Одеського художнього музею. Після перемоги Ройтбурда у конкурсі на посаду, депутати від «Опозиційного блоку» звинувачували його у тому, що він нібито прийшов на посаду розкрадати колекцію, а ще пише картини лайном, і не хотіли затверджувати його кандидатуру. За час його директорства прибуток музею зріс до майже двох мільйонів гривень. З’явилися благодійники, які допомагають із реставрацією картин, ремонтом у музеї та поповненням колекції (що вже є великим досягненням для українських музеїв). У вересні Ройтбурда звільнили, а у підтримку директора музею на акцію протесту вийшли тисячі одеситів. Своє звільнення художник продовжує оскаржувати в суді, а тим часом у музеї відбулися виставки Констянтина Сомова та Бориса Лур’є, низка інших подій.

Вам буде цікаво: Олександр Ройтбурд про дикуватий ринок мистецтва й Одесу як стартап

Кінематограф: «Додому» та Держкіно

Головним фільмом 2019 року можна вважати повнометражний дебют Нарімана Алієва «Додому». Роуд-муві розповідає про батька, який разом з молодшим сином їде ховати старшого у Крим. Стрічка дебютувала на 72-му Каннському міжнародному кінофестивалі, де вона брала участь в конкурсній програмі «Особливий погляд». На Одеському міжнародному кінофестивалі «Додому» отримав гран-прі, а згодом був номінований на «Оскар» від України, увійшов до лонг-листа «Золотого глобусу» та отримав ще низку нагород як найкращий іноземний фільм. «Додому» — це зрозуміла всім історія про важку втрату, яка відбувається на тлі анексії Криму. Окрім чудового сценарію (Наріман Алієв та Марися Нікітюк), варто відмітити бездоганну гру головних героїв — Ахтема Сеїтаблаєва та Ремзі Білялова, для якого це перша роль в кіно.

«Мої думки тихі» — фільм, який ще не вийшов у прокат, але вже дістав багато схвальних відгуків від критиків та кіноспільноти. Стрічка Антоніо Лукіча розповідає про фрілансера-музиканта (Андрій Лідаговський), який відправляється записувати звуки тварин на Закарпаття. Разом із ним подорожує його мама (Ірма Вітовська), через яку транслюється конфлікт між поколіннями.

Вам буде цікаво: Враження від перегляду двох українських кінохітів на Київському тижні критики

З документалістики варто відзначити фільм Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», «Історію зимового саду» Семена Мозгового, «Тато мамин брат» Вадима Ількова. Здається, що українським режисерам поки що краще вдається документальне кіно, ніж ігрове. Особливо, коли в прокат виходять такі провальні фільми, як «Заборонений» або «Чорний ворон».

На день звільнення Олега Сенцова з полону припала й інша радісна подія для українського кіно: головна нагорода в секції «Горизонти» Венеційського кінофестивалю для фільму «Атлантида» Валентина Васяновича. Фільм показує Україну в недалекому майбутньому, у 2025 році, а дивитись «Атлантиду» на великих екранах ми будемо вже наступного року.

Ще одна перемога культури цього року: перший Музей кіно в Національному центрі Довженка. Поки що в музеї відбулась одна виставка: ВУФКУ Lost&Found, яка розповідала про кіноіндустрію 1920-х в Україні.

«Зрад» цього року було декілька: закриття київського кінотеатру «Київ», де здебільшого показували фестивальне кіно; сумнівні результати 11-го пітчингу Держкіно та ситуація довкола (не)призначення нового голови Держкіно. Юлію Сінькевич, генеральну продюсерку Одеського кінофестивалю, яка єдиною дійшла до фіналу конкурсу, виключили. Аргументувала наглядова рада це тим, що, мовляв, Юлія погано пояснила, як вона буде мотивувати працівників працювати в державній установі. Сінькевич отримала підтримку культурної спільноти, проте повідомила, що не братиме участь у конкурсі повторно.

Культурна політика: #запідтримкиукф та нове міністерство

Цього року окремо варто виділити все, що відбувалося в культурній дипломатії та на політичній арені. Український культурний фонд підтримав 432 проєкти, більшість із яких були досить видимими в культурному полі. Приміром, вищезгаданий Кмитівський музей, масштабна виставка «Ангели» кураторства Павла Гудімова у Львові або низка важливих книг (як от перекладні серії про фотографію видавництва «Родовід»). Один із важливих напрямів УКФ — це інклюзія (серед підтриманих — комікс для незрячих «Blindman», інклюзивний сайт Музею Ханенків, тощо), про яку досі не думають в контексті культури на загальнодержавному рівні.

Звісно, досі залишаються питання до УКФ від культурних менеджерів та грантоотримувачів. Наприклад, те, що більшу частину фінансування отримують у кінці проекту, після здачі звіту. А це значить, що з підрядниками доведеться домовлятися про роботу «у борг», а команда проєкту не отримуватиме зарплатню якийсь час. Хороші новини у тому, що культурне поле пожвавлюється. Інша справа — якими за якістю проєктами.

Український інститут, який був заснований у 2018 році і фактично почав діяти цьогоріч, зосередився на двосторонньому проекті «Культурний рік Австрії-України». Так, у Австрії відбулась ретроспектива Кіри Муратової, виставка сучасного українського мистецтва «Між вогнем та вогнем» Аліси Ложкіної та Костянтина Акінши, концерти ДахиБрахи, Onuka та DZ’OB, а в Україні — низка програм, що стосувалися перекладу австрійської літератури, музики та кіно. Ця програма може стати прикладом для того, як показувати українську культуру за кордоном без шароварів, сала та ансамбля Вірського чи хору Верьовки. Не те щоби це не мало право на життя, але українська культура різноманітна і давно може існувати без шароварщини.. Хоча іноді здається, що це розуміє тільки Український інститут.

Однією з нечисленних перемог року у культурній політиці стало призначення Антона Дробовича на посаду голови Українського інституту національного пам’яті. Дробович довгий час викладав у Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова, був лектором у багатьох проєктах та керівником освітніх програм Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Він заявив, що хоче зробити українську політику пам’яті більш виваженою та ліберальною, чимало представників інтелектуальної спільноти підтримали його призначення, хоча були і противники. До речі, з «Бабиного Яру» пішла більша частина команди, а художнім керівником став Ілля Хржановський, режисер, відомий своїм скандальним проектом «Дау».

Новостворене Міністерство культури, молоді та спорту відтепер опікується всім і одразу. Міністром став Володимир Бородянський, який очолював StarLightMedia, медіахолдинг у власності Віктора Пінчука. Про ефективність або конкретні досягнення говорити поки рано. Проте, наприклад, «на папері» уже з’явився Музей сучасного мистецтва, який намагаються створити або хоча би написати концепцію вже не один рік. Активне обговорення цього питання почалося з того, що Адміністрація Президента України вирішила переїхати в Український дім і стати «офісом президента», а приміщення на Банковій віддати під новостворений музей. Звучить це утопічно і не дуже логічно, адже нинішнє приміщення адміністрації ніяк не пристосоване для експонування, фондів та роботи музею. Згодом, цю пропозицію відхилили. А на створення Музею сучасного мистецтва в бюджеті на 2020 рік заклали 40 мільйонів гривень.

Вам буде цікаво: Креативний кластер, а не офіс чи мавзолей: перезавантаження Українського Дому

Література та книговидання: мистецтво і ще раз мистецтво

Цього року книжкові полиці поповнилися важливими книгами про мистецтво: «Чому в українському мистецтві є сучасні художниці» (Катерина Яковленко, Pinchuk Art Centre), «Перманентна революція» (Аліса Ложкіна, ArtHuss), «ЗНАК. Українські знаки 1960-80х» (Колектив У,Н,А, IST Publishing), «Вогонь бажання: зародження фотографії» (Джеффрі Бетчен.) «Тягар репрезентації. Есеї про множинність фотографій та історії» (Джон Теґґ. Серія перекладів видавництва «Родовід»). Майже усі вони вийшли за підтримки УКФ.

Кожна з цих книг, окрім останньої, є прикладом, коли дослідження українського мистецтва та видання книги ніби легітимізує певні процеси та виявляє прогалини. Наприклад, книга «Чому в українському мистецтві є сучасні художниці» — це одна з перших спроб розповісти історію українського мистецтва через гендерну оптику. Книга розповідає про творчість добре відомих художниць, чию біографію ми не завжди знаємо (Марія Примаченко, Алла Горська), сучасних (Жанна Кадирова, Анна Звягінцева) та маловідомих мисткинь, які активно працювали в 1970-1990-х.

«Перманентна революція» Аліси Ложкіної — це перша спроба зібрати історію українського мистецтва за умовних сто років в одній книзі. Починаючи з модернізму, Ложкіна розповідає про процеси та явища, які вплинули на сучасне українське мистецтво, яким ми бачимо його зараз.

Популярність досі тримає перекладний нон-фікшн, це ми бачимо у трендах продажів різних видавництв. Проте перекладів сучасної літератури стає все більше, а на Франкфуртському книжковому ярмарку можна побачити дуже різний вибір української літератури (за що дякуємо Українському інституту книги).

Замість прогнозів

У стані вищезгаданої турбулентності важко чітко дати прогнози не те що на рік, а навіть на пів року. Або хоча б окреслити загальні тенденції. Культурні менеджери у розмовах про подання на гранти від УКФ часто додають «сподіваємось, що він ще існуватиме». Багатьох насторожила ситуація, коли через замороження платежів фонд не зміг вчасно виплатити грантові кошти, хоча вони були в бюджеті. Дуже хочеться вірити і в те, що Міністерство культури, молоді та спорту здасть екзамен на адекватність та не вставлятиме палки в колеса ні інституціям, ні проєктам.

Особисто мені хочеться також сподіватись на те, що Кмитівський музей ім. Буханчука продовжить співпрацю з Євгенією Моляр та Микитою Каданом. Тому що це дійсно знаковий проект для українського культурного середовища, яке досі не може переосмислити та навіть подекуди «витравити» радянське.

Якщо вже роздавати поради мистецьким інституціям, то хотілось би побачити більше великих персональних виставок на кшталт Бориса Михайлова в Пінчук арт центрі. Можливо, саме такі виставки дадуть поштовх до створення artist estate(-ів) та архівації не тільки сучасних художників, але й митців початку ХХ століття. Адже без архівів, досліджень та історизації ми будемо щоразу починати з нуля і лишатись на тій самій точці, не маючи на що опиратися.

Ці «прогнози» скоріше звучать, як бажання, які загадуєш на Новий рік під бій курантів. Навіть якщо й так – то ми тільки виграємо з тих бажань, що збудуться.

Текст: Оксана Семенік