Останнім часом нікого вже не дивують численні проекти з ревіталізації та реновації від архітекторів та девелоперів – наприклад, ті, що обговорюють на архітектурних фестивалях.

Але що як повернути життя закинутим або напівзакинутим просторам спробує ініціативна молодь, та ще й філософи? Нещодавно київська платформа неформальної освіти «Лікей» спробувала дослідити кілька районів Києва на предмет потенціалу ревіталізації закинутих будівель та перетворення їх на культурні заклади – та поділилася своїм досвідом, вдалим і не дуже, з «Про|странством». Ключові слова: надія, розчарування, фестиваль – і все це досягає максимальної концентрації у поняттях «люди» та «спільнота». 

«Лікей» – платформа неформальної освіти, де проходять лекції та дискусії, обговорюються серйозні та не дуже теми. Та перш за все – це спільнота: живі люди, студенти та викладачі, які є дуже різними, але мають спільні цінності та бачення того, якою має бути філософська освіта в Україні. 

Спочатку ми читали тексти, і ще більше – обговорювали їх. Та цього літа нам захотілось інтерактиву: як ми можемо взаємодіяти із знанням інакше? Так виникли три практичні тижні зі своїми темами та завданнями. 

Усе почалося з дослідження міського простору та переживань міста його жителями. Зацікавлені сформували п’ять робочих груп і впродовж тижня досліджували вузлові точки своїх районів, специфічність переживання простору, часу, вплив пам’яті та особистого досвіду на розкриття місцевості. Ми досліджували свій власний простір досвіду і почуттів, розробляли категорії розкриття себе у просторі. 

Другий тиждень — три робочі групки розробляли проєкт експозиції у музеї історії України. Це було не про суб’єктивні переживання, а про спробу зрозуміти процеси формування колективної пам’яті, про можливості альтернативних історій і про феномен значущості подій, персоналій. Питання формування історичного та музейного наративу, відмінності підручника від музею та культури вражень — ці питання осмислювались через практичну роботу над проєктами. 

Результатом роботи першого тижня виявилось відкриття значущих маршрутів, а також проєкти по втіленню таких «прогулянок усвідомлення» у майбутньому. Другий тиждень результував у трьох експозиціях до трьох періодів історії незалежної України. До більш конкретної роботи над ними у межах робочих груп було вирішено повернутися восени.

Під час третього робочого тижня команда Лікею вирішила поєднати досвід двох попередніх і зайнятись ревіталізацією будинку культури. Ми вирішили проаналізувати певний район або його частину, зробити культурне мапування та розробити проєкт культурного простору, якого там не вистачає. Головною ж метою даного робочого тижня (який тривав три фактичні тижні) було проаналізувати реальну можливість надати нове життя місцю, яке втратило свою функціональність, і концептуально пропрацювати проєкт цього відновлення. У разі позитивних оцінок імовірності ревіталізації, у подальшому, після завершення робочого тижня, усі зацікавлені мають змогу продовжувати та втілювати проєкти із залученням інших.

Отож, після першої зустрічі учасників було сформовано чотири групи по районах міста: Святошино, Солом’янка, Троєщина та Печерськ. Кожна з груп зробила культурне мапування, визначила: яких культурних ініціатив та методів проведення дозвілля не вистачає в їхньому районі, які соціальні групи ніяк не включені у культурне життя району та які в них потреби. Потім були визначені чи то занедбані будинки культури, чи то кінотеатри, чи просто потенційно відповідні будівлі й стартував аналіз юридичної, фінансової та інших можливостей втілення проєктів. Паралельно ми розробляли сітку подій та культурних ініціатив, які можна було б залучити до функціонування просторів.

Не всі групи мали позитивні висновки після проробленої роботи. Зокрема, робоча група Святошинського району визнала: для відновлення кінотеатру «Екран» потрібні серйозні капіталовкладення, а питання власності й доцільності цих капіталовкладень досить проблемне. Інші райони презентували свої звіти.

Печерськ. Сповідь ревіталізатора: амфітеатр вежі №4

Розповідає Ксенія Тюріна

Профайл вежі №4:

Культурна пам’ятка національного значення як частина історичного комплексу «Київська фортеця». Розуміємо, назва — довга і тухла. Є хороша новина — люди звуть її Вежа №4 (а з сарказмом — «залишки Вежі №4»: це якби фінал «Гри престолів» з Дрогоном на даху знімали у нас). Вкласти б в неї кошти, та й відбити їх потім шляхом здачі в оренду для тих же HBO з «Чорнобилем»… І споруда «фінансово незалежна», і в ЗМІ за кордоном посвітились. Суцільний профіт.

Заждіть, геть забули представити: Вежа №4, Печерський район, частина ансамблю «Київська фортеця», і просто аварійна будівля у формі амфітеатру. В минулому такому ж далекому, як телефони з ІК-портами, тут були казарми, пізніше — в’язниця та госпіталь. Нині вежа стала «а rolling stone», бо тут нічого немає, крім «Договору № 21-03/17-2 про розроблення проєкту землеустрою». 

Ліричний відступ: впритул до «пам’ятки національного значення» будують новий ЖК, який, вочевидь, не знає, що залицятись до пам’ятки національного значення «заборонено».

В 2017 році Національний історико-архітектурний музей «Київська фортеця» отримав дозвіл на те щоб відвести цю земельну ділянку в постійне користування та реставрувати її, і замовив проєкт землеустрою на суму 23460 грн – та процес його розробки триває донині. 

Навколо – Печерськ, жителі якого «мігрують» за культурною програмою в інші райони, переважно молодь. Якщо ти дитина — ось тобі «Київський палац дітей та юнацтва». Якщо ти літня людина — ось тобі центр йоги та «Дім офіцерів». А от людям у віці 17-35 років тут просто нудно. Тому цільова аудиторія ревіталізованого простору: молодь 17-35 років, київські студенти, професійні представники креативних індустрій a.k.a. «хіпстери», «богема», продуктивні субкультури (що дає змогу об’єднати як середній клас, так і незабезпечене студентство, яке прагне до якісного проведення дозвілля).

Що зараз у вежі, крім цегли, бур’янів і юридичних актів щодо відновлення? 

Нічого, крім людей, які шиють сітки та щось виробляють для фронту, та людей, які там живуть (вони навіть пластикові вікна поставили). Вежа зараз жива, тільки її технічний стан – як легені курця із 40-річним стажем: аварійні. Сходи — це палиця й дві дощечки з парою іржавих цвяхів по краях — йди, якщо не боїшся, а якщо впав – не вий. Все одно ніхто не почує. 

Що тут може бути?

Гроші на реставрацію потрібно знайти. Це факт. Але спочатку треба зробити територію вежі потрібною, щоб тут постійно щось відбувалося – бо зараз важко буде комусь довести, чому Вежа № 4 потрібна Печерську і варта відновлення. А влаштувати щось на території – дешевше та простіше. 

Історичний фестиваль—реконструкція — те, що має відбутись на цьому місці перш за все. Дводенне дійство з екскурсіями, майстер-класами, наметовим містечком довкола фортеці, театральними виставами та реконструкціями не потребує значних капіталовкладень та ремонту будівлі. Також можна проводити мистецькі резиденції з опцією продажу картини художників, щоб частину коштів брати на реставрацію фортеці. Проведення вечірок під відкритим небом є ще одним способом комерціалізації території.

Сітка заходів: допоки немає реставрації і будівля в аварійному стані — по максимуму використовувати амфітеатр всередині. Там у літній час чудово проводити театральні вистави, кінопокази, лекції, обговорення (щось на кшталт інсценування грецької агори), виставки. Вежа не буде нехтувати open-колами на проведення тут певних активностей. Суть— залучення містян та креативної молоді до суспільного життя, до створення культурного продукту; надати можливості для реалізації власних ідей у межах міста.

Заходи мають бути об’єднані конкретною концепцією. Чудово, якщо вежа знайде собі одного-двох професійних кураторів, які зможуть це все зорганізувати належним чином.

То де ж іще шукати гроші?

Гранти. Частину необхідної для реконструкції суму можуть дати програми на кшталт «Креативна Європа» та «Horyzont2020», однак це можна зробити лише у партнерстві з організаціями з інших європейських країн. Цей спосіб хороший тим, що дозволяє брати кошти “під івент”. 

Гроші спонсорів та бізнесу. Кейс РічПорту доводить, що це хороший спосіб закласти цеглинки відновлення простору. Арт-простір у Річковому вокзалі створено як частину проекту «Бухта Food Station». Облаштування фудкорту ініціював засновник фестивалю Ulichnaya Eda Роман Тугашев у партнерстві з сервісами «MEGOGO» та «Pari Match». Відкрите питання: чи виправдовує мета засоби, бо культурну політику спонсор вестиме на власний смак.  

Державні кошти. Наприклад, «Форум видавців» двічі одержував кошти з державного бюджету і регулярно отримує їх з місцевого – міського й обласного. Це доволі реально під великий проект, особливо пов’язаний з місцевою історичною спадщиною, як у випадку Вежі №4. У зв’язку з децентралізацією фінансування місцевих бюджетів має більший об’єм коштів.

Самозабезпечення Вежі №4 шляхом комерційних проєктів. Звісно, ми не пропонуємо будувати там «Велику Кишеню». Натомість у Вежі можна було б проводити, приміром, фестивалі вина, або комерціалізовані екскурсії. Використовувати особливості приміщення, наприклад, для влаштування світлових шоу.

Краундфандинг. Якусь велику суму навряд можна зібрати, але на разовий івент, наприклад, фест – цілком можливо. Бо на реконструкцію такого занедбаного об’єкту потрібна кругленька сума.

Тож, що ми зробили…

Ми зробили культурну мапу Печерську та проаналізували його жителів – дивним чином потреби нашої ЦА співпали з нашими власними; намітили список можливих партнерів та ревіталізаторів; склали пілотну сітку культурних подій. 

Навесні в Izone була виставка «Озброєні та небезпечні». Приблизно так виглядали і ми, коли прийшли на перше побачення з Вежею – оперезані номерами кадастру та кейсами відновлення занедбаних будівель. 

Якщо шок – це враження, то так – ми опинилися під враженням. Вежа – аварійна. Вежа – небезпечна. За краплю уваги та розповіді про ревіталізацію, чоловічок на підпитку зголосився бути нашим провідником та охоронцем під час подорожі Вежею, адже він – місцевий. 

…і що ми зробимо з вежею?

Як сказав той же чоловічок наприкінці нашої екскурсії Вежею: «Ви що, не вірите, що ми їй повернемо життя?». Ось уявіть його очі, подивіться в них, уявіть як він до цього півдня пилкою знищував чагарники довкола вежі, і скажіть чесно: «Ви що, вірю звичайно. Навіть більше, зараз же Вам напишу і допоможу організувати історичний фестиваль навесні». 

Власне, не факт, що ми зможемо зробити щось з самою Вежею – надто багато залежить від забудовників ЖК по сусідству. Але фестиваль на її території – як мінімум, спробуємо провести.

Солом’янка. Непроста спроба ревіталізації: палац культури ім. С. П. Корольова

Розповідає Вероніка Пугач

Три тижні робочі групи дискусійного клубу «Лікей» працювали над проєктами ревіталізації культурних просторів. Спочатку ми міркували про будинки культури, їхній стан та особливості, а потім поступово звужували тему, поділившись спершу на райони Києва для опрацювання, а потім на групи, прив’язані до конкретних закладів.

Наша група почала роботу з мапування Солом’янського району. Ми позначали культурні простори, зазначали їхній стан та авдиторію, а потім презентували зібрану інформацію. З мапою ви можете ознайомитися за посиланням.

Для ревіталізації ми обрали Палац культури ім. С. П. Корольова, оскільки за фотографіями та іншою інформацією, яку ми знайшли онлайн, стан будівлі здавався задовільним, а от заходів там відбувалось дуже мало. Ще до безпосереднього відвідування закладу ми зробили таблицю зацікавлених сторін, де перелічили спільноти та організації поблизу будівлі, їхню діяльність, проблеми та перспективи залучення до роботи палацу.

Наступного тижня ми зустрілися біля самої будівлі, яка одразу розчарувала. Замість вікон нас зустріли дощечки. Не встигли ми пройтися по коридору біля входу, як нас зупинив охоронець – мовляв, нікуди заходити не можна, і хто ми взагалі такі, і сидить він тут якраз аби нікого зайвого не пускати. Ми спробували пояснити, що хочемо наповнити цей заклад заходами, та спершу хочемо оглянути приміщення. Як виявилося, це можливо зробити лише з дозволу директорки. 

Та коли ми зателефонували директорці, вона також не зацікавилася тим, аби якісь ініціативні студенти щось робили у величній, та занедбаній будівлі, де зараз проходять хіба що поодинокі вистави та курси англійської, і сказала, що ми без неї взагалі нікуди ходити не будемо. Сам палац функціонує у закритому режимі: як виявилось, охоронець знає в обличчя кожну людину, що приходить сюди на заняття, а хтось новий може сюди потрапити лише після процедури знайомства з ним за участі когось із «старожилів».

Коротше кажучи, ми побачили типову картину: державний заклад, який ледь дихає за бюджетні кошти, але якщо ви прийдете до нього з ідеями покращення, то вам не лише не допоможуть, а зроблять все можливе для того, щоб ви звідти пішли і не заважали їм жити у своєму тихому пострадянському світі.

Після такого неприємного візиту ми вирішили пішки пройтися до метро. Особливість Солом’янського району в тому, що там дуже багато будинків культури. Тому суто випадково ми вийшли до іншого закладу: будинку культури «Росток». Вона була у значно кращому стані, на охороні з нами розмовляли дуже привітно і зацікавлено. 

Утім, у цього закладу є своя особливість: він приватний та орієнтований на прибутки, їхній принцип – раді всім, хто вчасно платитиме оренду. Ми дізналися про це ще коли робили мапу, а розмова зі співробітниками БК це підтвердила. Так, розмаїття заходів тут у всіх сенсах присутнє. У будівлі проводять ярмарки, там працюють нотаріуси, колись був гей-клуб, а наразі – християнські меси щонеділі, скоро там з’явиться рок-клуб. Цікавий підхід, однак це теж складно назвати культурним простором, адже далеко не всі заходи мають стосунок до культури.

Ось така в нас різниця між приватним та державним культурним простором. В державному будівля майже повністю пуста, стан занедбаний, адміністрація проти змін. В приватному – ремонт, більш-менш активне використання простору, привітна адміністрація, та зв’язок із культурою стає розмитим.

Відповідно, для того, аби на Солом’янці з’явився культурний поліфункціональний простір, окрім тих, які вже існують як проєкти ініціативних студентів КПІ, у самому районі мають відбутись суттєві зміни – або ж це буде клопітка затратна робота, істотного попиту на яку, у той же час, виявлено не було.

Троєщина. Повсякденний досвід простору

Розповідають Володимир Бурковець та Катерина Ганусенко

Дослідження дискусійного клубу «Лікей» почалося з вивчення простору повсякденності, чи ще краще – повсякденності простору. Ми скоріше відштовхувалися від поняття «повсякденність простору», бо вивчали емпіричним методом простір, який одночасно був повсякденним для одних та новим для інших членів робочих груп. 

Наша команда займалась такою особливою місцевістю Києва як Троєщина. Цей величезний та густонаселений район міста знаходиться в 10 хвилинах від Оболоні та 20 хвилинах від Подолу, але через недороблену, застарілу та хаотичну транспортну інфраструктуру шлях займає майже годину.

Троєщина – незавершений проєкт кінця СРСР і водночас — місце, де використовували найпрогресивніші на той час архітекторські та дизайнерські методи, наприклад, суперграфіку або каскадність забудови панельних будинків. Троєщина вважається Києвом, але шлях через Московський міст створює просторову ілюзію в’їзду/виїзду в нове гетеротопічне оточення, де правила функціонування міста не працюють і існує своя конфігурація часопростору. Троєщина починається з 5 недобудов-хмарочосів, за якими майорять уже звиклі панельки. Далі парки, вулиці, озера, канали, кінотеатр — все це як мікросвіт, відрізаний від міста саме через відсутність метро поряд.

З середини літа команда Лікею працювала над проєктами ревіталізації  будинків культури. Наша робоча група продовжила роботу над Троєщиною. Ми міркували про простори, їхній стан та особливості, обирали найкращий та найоптимальніший. В один момент ми зрозуміли що ця територія цілісна, й одного будинку культури буде замало.

Вже більш ніж півроку ми з ініціативною групою та друзями міркували про фест, який повинен об’єднати різні активності: кіно, лекторії, дискусії, музикальну та мистецьку програми. Найголовніше, що було визначено у процесі культурного мапування – на Троєщині є всі необхідні інструменти для створення подібних заходів.

Тож ця натхненна ідея стала частиною роботи над ревіталізацією будинків культури, але в нашому випадку це стало ревіталізацією або конверсією ідеологічного змісту всього району. Тим паче, що ми виявили певні локації, які вже існують та не використовують свій потенціал на повну. Це і останній радянський кінотеатр «Флоренція», і муніципальна галерея, численні закинуті та недобудовані споруди, парки, стадіони і найголовніше – вулиці, дуже атмосферні для прогулянок наскрізь. Загалом, після аналізу цільової аудиторії подібних заходів та розробки проєкту фестивалю, виникла єдина барвиста картина організації цілісного та різноманітного водночас культурного життя у межах району. Першим кроком до нього і буде наш фестиваль, робота над яким зараз триває.

Ми сподіваємось, що такий фестиваль стане традиційним та зможе привернути увагу до стану культури на Троєщині, розвантажити центр і нарешті дати змогу киянам і гостям міста проводити культурне дозвілля у нових місцях, а також реалізовувати свої ініціативи на Троєщині.

Простір навколо мене показує «ким я є», а не «ким декларую бути». Занедбані будинки культури – не просто наша (інколи радянська) спадщина. Це наш свідомий вибір: не помічати того, що руйнується навколо. Воно – не частина нашого світу, отже, не вартує уваги.

Виходить так, що немаркований юридичною власністю культурний простір – не вартий нічиєї уваги… Позаяк, він потрібен: тоталітарні режими знали, навіщо вкладати кошти в такі помпезні, абсолютно збиткові структури як «будинок чи палац культури». Це гарний спосіб зібрати людей разом з певною метою, коли їм вже набридають рейви – якщо вже переходити в контекст ХХІ століття. 

Над матеріалом працювали Ксенія Тюріна, Вероніка Пугач, Володимир Бурковець, Катерина Моцарт та Катерина Ганусенко. Фото надані авторами. Журнал «Про|странство» стежитиме за подальшим розвитком проєктів.