Чому так багато людей люблять спостерігати за Олімпійськими іграми? Чому футболісти стали новими іконами, а перегляд матчу можна прирівняти до перегляду опери чи відвідин музею? І чому спортивні події так приємно переглядати в компанії або й юрбі? На всі ці питання намагається дати відповідь Ганс Ульрих Ґумбрехт, теоретик літератури, культуролог і філософ, професор Стенфордського університету. Він вважає, що ми здатні переживати інтенсивні естетичні досвіди у повсякденних світах. 

Публікуємо уривок з книги «Розладнаний час», яка вийшла у видавництві IST Publishing (пер. з анг. та нім. Іван Іващенко)

«Розладнаний час» Ганса Ульриха Ґумбрехта: уривок з книги

Атлетично-естетичні виміри у зміні

Відколи знання про власне тіло стало виглядати менш ексцентрично, ми вже не відчуваємо порушення демократичних принципів, коли, наприклад, переможець Олімпіади використовує свій авторитет, щоби домагатися політичної посади. Перехід від кар’єри у професійному спорті до нормального життя теж не видається таким обтяжливим і складним, як раніше. Не конче треба покладати всю відповідальність лише на електронні технології, але тут вони також відіграють важливу роль, позаяк акцентують та підсилюють певні аспекти в межах цього процесу. Щоправда, ці нові технології різко підштовхнули довгостроковий розвиток до однобічного, подібного на свідомість уявлення про людське життя, зробивши поєднання мислення й софту панівною робочою формою в багатьох сучасних професіях (якщо не в більшості). Але ця тенденція породжує ще сильнішу потребу активності, яка залучає наше тіло й так сприяє привабливості спорту. Кількісний стрибок обчислювальної здатності вкупі з новим відкриттям фізичного виміру життя потужно змінили наш стосунок до матеріального та природного довкілля. Так, приміром, можливості передбачати погоду, а то й узагалі до певної міри впливати на неї зараз незрівнянно більші, ніж іще кілька десятиліть тому. Хоча світ у своїй медійній трансформації може видаватися чужим, ми набагато краще з ним ознайомилися, відколи стали розуміти себе як складову довкілля, а не лише як зовнішніх спостерігачів.

Ми перейшли від стану «наявності» фізичного та біологічного довкілля до модусу «підручності» 

Щоби запровадити центральне для філософії Мартина Гайдеґера розрізнення, можна сказати, що ми перейшли від стану «наявності» (Vorhandenheit) фізичного та біологічного довкілля, який був чинним для природознавчої картини світу, до модусу «підручності» (Zuhandenheit), характерного для прагматичних професій на зразок інженерів, хірургів, садівників чи якраз спортсменів. Утілене існування діяльностей, якими займаються поблизу чи в спорідненості з іншими тілами й матеріальним світом, сьогодні менш надзвичайне, ніж раніше, а якщо розглядати його в перспективі поєднання свідомості та софту — ще й набагато ексцентричніше та бажаніше. Цей комплексний дуалізм (одночасно ставати дедалі одухотворенішим і пов’язанішим із тілом), либонь, пояснює, чому зараз більше захоплюються спортсменами і вважають їх моделлю останнього рівня conditio humana. У межах цього історичного зламу змінюється наше розуміння людської продуктивності й узагалі креативності. За умов наявності ми як «ґеніями» захоплювалися ближніми, які вміли дивовижно тлумачити світ і через це сприяти пізнанню, що живило надію на докорінну зміну в майбутньому. Найвідомішим прикладом є Альберт Айнштайн та «відносність». 

На відміну від цього Стив Джобс, людина, яка в останні десятиліття, ймовірно, найінтенсивніше та найтриваліше впливала на наше глобальне повсякдення, не пасує до моделі наявності. Джобс не витворив знання, яке можна позначити як «істинне», й не винайшов справді безприкладних продуктів чи форм поведінки. Постійна варіація за умов підручності об’єктного світу становила ту формулу, за допомогою якої він ґрунтовно й розмаїто трансформував настанову цілого покоління щодо свого довкілля. Ця настанова довго (якщо не завжди) була ще й настановою видатних атлетів: Пааво Нурмі та Джесі Овенс, Джек Демпсі та Мугамед Алі, Джон МакІнрой та Роджер Федерер, Джузеппе Меацца та Ліонель Мессі змінили спорт, накопичивши протягом років невеликі позбавлені драми варіації, чиє практичне значення та тривалий вплив прояснилися лише згодом. 

Отож питання в тому, чи можемо ми поза автономним світом спорту засвоїти щось для власних «етичних» життєвих форм із поводження спортсмена з простором і тілами інших спортсменів у просторі. Чи можемо взяти з краси їхніх рухів якийсь урок? Деякі нові погляди та виклади, які аналізують атлетичні досягнення, на це вказують: сьогодні ми пишемо про ігри Ліґи чемпіонів на рівні, якого чверть століття тому ніхто не міг уявити, а спорт як перспективне практичне поле споглядання відкривають для себе не лише воєнні стратеги. Мабуть, це і є підставою дедалі потужнішого (та через це завжди безрезультатного) протесту проти різних можливостей підвищення результативності у спорті, — визнання, що осердям Кубертенового руху була мета зберегти тіло атлета в стані ідеальної чистоти (отже, ґротескній протилежності до сучасного життєсвіту). Та чи справді годі уявити радикальний поворот, після якого дослідження й методи підвищення результативності спортсменів підуть рука об руку з турботою про їхнє здоров’я, а спортивні змагання в довгостроковій перспективі зможуть «етично» впливати на світ поза спортом? Хай навіть як неймовірно (та, отже, провокативно) це може звучати, я не розумію, чому таке бачення майбутнього треба відкидати як цілковито нереалістичне. 

Що ж до глядачів, то про розвиток останніх десятиліть свідчать іще заповненіші стадіони (хоча телебачення одночасно пропонує більше можливостей стежити за спортом і розуміти його). Розпродані місця віддзеркалюють усеохопну сучасну потребу брати участь у зборах, яка скупчує багато тисяч тіл в одному місці й стає підґрунтям так званих заходів публічного перегляду, служб божих Папи Римського просто неба чи рок-концертів на пляжі. Тому можна спиратися на те, що стадіонна публіка є симптомом уже зауваженого нового колективного жадання ритуалів — соціальних рамок, за які можна триматися. Якщо згадати найдавніший самоопис християнства як «містичного тіла Христа», субстанцію таких ритуалів можна описати як секулярне «містичне тіло». Такий опис має наголосити, що ці людські юрбища, на відміну від традиційних модерних концептів соціального, які роблять ставку винятково на спільні інтереси чи умови життя (на кшталт суспільства, класу чи клубу), й уявлень про індивідуальні існування, які перебувають під постійним тиском вільних рішень, визнають і підкреслюють тілесний вимір людського існування. Так вони викликають почуття предметності та значливості і, як наслідок, — більше усвідомлення можливості за щось «триматися». 

Подібно до спорту в його ранній історії, такі містичні тіла у формі позначень «юрба» чи «маса» мають дуже погану репутацію в академічних колах. Рефлекторна асоціація з фашизмом — одна з найм’якших стандартних реакцій на їхню згадку (надто коли цю згадку не супроводжують у деяких колах рятівним прикметником «пролетарський»). Диференційованіший опис «містичних тіл» лишається теоретичним випробуванням, яке починають ставити перед собою деякі сучасні філософи (серед них Джудит Батлер, чий підхід цілком інший, аніж мій), та я переконаний, що естетична теорія людської юрби, яка збивається під час спортивного заходу на стадіоні, могла би бути першим кроком у цьому напрямі. 

Подібно до інших органічних феноменів містичне тіло на стадіоні може набувати різних форм у макроструктурній площині. Воно може утворюватися, коли глядачі (а не дієвці) перешкоджають перебігу спортивної події (як у випадку «стадіонної хвилі», що як колективно витворена форма є симптомом вишуканої нудьги). Воно може поділитися на два протилежні тіла, коли гравці однієї команди вкупі з її вболівальниками протистоять гравцям іншої команди та її вболівальникам (із чим, очевидно, пов’язана найвища небезпека насильства). Урешті, в нечасті піднесені миті всі спортсмени та глядачі перетворюються на одне-єдине тіло — тіло, чиї обриси вписуються в архітектурну структуру стадіону. 

Завжди можливо (радше для традиційних уболівальників із нижчим прибутком, ніж для New Age-клієнтури VIP-лож), що ритм колективного руху, а також спільні скандування й пісні надають юрбі додаткових внутрішніх структур і контурів містичного тіла. Буття частиною колективно втіленого ритму знижує в тих, хто стоїть у юрбі, індивідуальне «напруження свідомості» (вдаймося до поняття Альфреда Шюца) та індинеможливість зберігати повний контроль над тілом у такому скупченні). Авжеж, «низьке напруження свідомості» та «редукована аґентність» — головні причини поганої репутації, якої зажили маси (чи містичні тіла) серед науковців та інших спадкоємців Просвітництва. 

Як противагу цьому знеціненню я хотів би виокремити унікальну інтенсивність переживання й досвідчення, які можуть супроводжувати участь у масі. На підставі багатьох нещасних випадків не лише з історії спорту відомо, що цій інтенсивності завжди притаманний ризик насильства. З іншого боку, людські юрби також у стані виявляти радісні, зворушливі та в цьому сенсі «етичні» ефекти. Так наприкінці сезону Бундесліґи 2015/16 сумнозвісно галаслива «стіна» стоячих місць мого улюбленого клубу «Борусія Дортмунд» під час усього другого тайму домашньої гри зберігала тишу, а за десять хвилин перед кінцівкою гри за рахунку 2:0 на користь власної команди заспівала гімн You’ll Never Walk Alone* на майже тридцять тисяч горлянок, щоби вшанувати вболівальника, який помер від інфаркту під час тайм-ауту. У цього колективного акту не було ані дириґента, ані тим паче комітету, і саме тому він щонайменше на кілька тижнів змінив коментаторський спосіб висвітлення феномена маси. 

При цьому частина специфічної інтенсивності, яку ми подеколи відчуваємо перед початком спортивних подій, може бути пов’язана із зазвичай непомітною (хоча повторюваною) структурою контрасту: характерно, що в минулі два чи три десятиліття стадіони повернулися з периферії до центральніших частин міста, де ціни на нерухомість особливо високі, — і це попри те, що їх щотижня використовують у дуже обмежені періоди. Середмістя підкреслюють подвійний контраст між поспіхом повсякдення і порожнім стадіоном, з одного боку, й між здебільшого порожнім стадіоном і кількома годинами заповненості надзвичайно інтенсивною подією та містичним тілом юрби — з іншого. Той самий мотив утворює контраст між ігровим полем як сценою для гри та порожнім полем перед розруханкою гравців і після неї, під час тайму та після гри. 

Коли я міркую про зачарування стадіоном, свою невгамовну потребу в цьому місці та унікальне задоволення, яке ця мережа контрастів мені напевно пропонує, часто спадає на думку ще один контраст, що продукує інтенсивність, — із іншого екзистенційного виміру. Я маю на увазі питання, що, за Гайдеґером, історично й систематично стоїть на початку будь-якої філософії як екзистенційної практики: чому взагалі є щось, а не ніщо? З огляду на постійне повернення контрасту між порожнечею й повнотою, який позначається на стадіонному ритуалі, ми беремо участь саме в цьому питанні й філософському стані, втілюючи його та будучи ним, але через це його не зображуємо та не відтворюємо алегорично. Ми аж ніяк не усвідомлюємо цих взаємозв’язків, коли беремо участь в атлетичних подіях, — і чому ми мали б це робити? Адже не проживання, а саме лише відтворення онтологічного контрасту між буттям і ніщо, безперечно, скрадало би специфічну інтенсивність, яку він спроможний у нас породити. 

Реконструкція історичного розвитку естетичних досвідів допомагає, отже, зрозуміти, що означає бути на стадіоні. У цій перспективі йдеться про ще один випадок коливання, яке формує будь-який естетичний досвід, — коливання між нашим сприйняттям як фізичною складовою світу та його інтерпретативним проникненням, між буттям і розумінням як обидвома елементарними способами нашого існування. Але про що йдеться в цьому перетворенні та що здобувають, коли описують досвід стадіону як випадок естетичного досвіду? Як я зазначав, я не дотримуюся думки, що ми робимо переживання спорту кращим, інтенсивнішим чи суспільно прийнятнішим, коли позначаємо його як «естетичне». Але це пояснює, чому багато з нас вважають зачарування спортом фактично невідпорним. Перебування на стадіоні і для спортсменів, і для глядачів — повертаючи їх до фізичного виміру існування — може стати ситуацією, в якій їхнє існування дістає конкретне місце й відчутний фундамент. І навіть якщо відвідувачі стадіону переживають цей ефект несвідомо, саме він іноді може витворити атмосферу веселої незворушності в людській юрбі, ефект, в якому починають сходитися виміри зачарування та етики. 

Водночас у ширшому контексті можна припустити: те, що в європейській культурі з XVII століття позначають як «естетичне», починає ставати дедалі менш надзвичайним і автономним — якщо нас не обманює враження, що ми знову сильніше осягаємо власне тіло як частину нашого саморозуміння. До того ж існує ціла низка інших естетичних досвідів, які (без усякої «автономії») просякають наше повсякдення, — від технологічно підтримуваної повсюдності музики, дизайну, моди й амбітних кулінарій аж до світу спорту. Ринок і пропозиція естетичних досвідів узагалі та спорту зокрема зараз більші, ніж будь-коли раніше. Як наслідок, і активний, і пасивний спорт у нашому житті та його соціальному оточенні вже не відіграють суто марґінальну роль. Зовсім навпаки: нині спорт майже скрізь посідає чільне місце, стаючи дедалі тісніше та розмаїтіше пов’язаним із політикою, економікою та наукою. Замість описувати ці взаємозв’язки як симптом кризи та знову витісняти спорт до його колишньої марґінальності, ми маємо спробувати визнати й зрозуміти нову ситуацію та розвинути відповідні реакції на неї. Подеколи може скластися моторошне враження, що на підставі своєї значущості, повсюдності та, можливо, надлишкової пропозиції спорт може втратити колишню інтенсивність. Протистояти цій тенденції можна, по-новому та виразніше почавши розмежовувати зачарування спортом і його етику. Якщо нереалістично припустити, що політика, економіка й наука в близькому майбутньому відмовляться від використання зачарувальної сили спорту для своїх цілей, лишається наполягати на відмінності між ними й повернутися до розуміння та вшанування спортивних подій як перерви від повсякдення і його етики. У цьому контексті я вважаю натхненною думку Джона Зілкоскі про те, що активне заняття етикою спорту як полем аналізу, розрізнень та прозорості урешті могло би підсилити зачарування спортом: переживаючи у спорті п’янку, діонісійну та екзистенційно виповнювальну дію, ми відкриваємося для свого тіла як основи нашого існування.

«Розладнаний час» Ганса Ульриха Ґумбрехта: уривок з книги