Буває й так: йдеш вулицями Лондона, без метушні і поспіху. П’єш каву, фотографуєш красивих людей і цікаві будинки, повертаєш з Бевіс Маркс на Бері Стріт, аж раптом бачиш – на рівні твоїх очей у повітрі застигла хмара. Поки оговтаєшся і дійдеш, приміром, до хмарочосу на Дьюкс Плейс – на подвір’ї зустрінеш сімейство рудих динозаврів. Динозавр-батько притуляється до динозавра-мами, а їхній динозавр-син дивиться в небо.

Це не репортаж з-за кордону сновидінь. Це – Лондонський проект Sculpture in the City. Його співдиректорка Стелла Іоннау вперше приїхала до України, аби виступити на Скульптурному форумі «Реформуючи простір», який проходив в Центрі сучасного мистецтва М17. Привезла з собою лондонський туман, історії та фотографії скульптур. Останні – наче ілюстрації до фантасмагоричних книжок.

Sculpture in the city – проект, завдяки якому вулиці Лондона наблизилися до виставкових залів. Три велетенських чоловіки, які рухаються; жінки з трикутними головами; морські химери; літаючі книги під дахами; куб з прозорих велосипедів – та ще 94 мистецькі роботи з’явилися посеред capital of Great Britain.

Але Стелла Іоннау переконує: цей проект – не лише про скульптури. Ще про…

… взаємодію з простором

Sky Mirror. Anish Kapoor. LOCATION:St Helen’s Square.

Моя щоденна робота – сучасне мистецтво у відкритому до сприйняття урбаністичному середовищі. Ми, тобто команда проекту Sculpture in the City, розміщуємо твори митців просто посеред будівель, на вулиці. Це своєрідний виклик, певна гра – підібрати роботу для встановлення, обрати серед сотень заявок від скульпторів таку, яка пасуватиме місту, цінностям його жителям та гостям. Та спершу обрати сам простір, де буде розміщена скульптура.

Це було так незвично: виходити на вулицю, на шумний тротуар, ходити кругами довкола паркувальних місць бізнес-центрів, залазити на дахи будівель, годинами стояти й спостерігати: якими доріжками парку найчастіше ходять перехожі; які маршрути користуються популярністю, які – ні, що це за місця; де найчастіше зустрічаються колеги, друзі, закохані.

Це була необхідна робота, й вона триває досі. Все для того, щоб краще зрозуміти взаємовідносини людини і міста. Визначити їх спільні точки доторку й вже з цією інформацію – влаштувати побачення. Людини і мистецтва. Так, просто посеред лондонської вулиці.

Звісно, без певних правил не обійшлося. До прикладу, скульптура, яку ми вмонтовуємо в простір, не повинна важити більше 20 тонн, це одна з умов архітектурної спілки міста.

… розмову з митцем

A Worldwide Web of Somewheres. Amanda Lwin. LOCATION:Leadenhall Market EC3V 1LR. Photo:Nick Turpin

Проект ініціює розмову з митцем, яка інакше могла б і не відбутися.

Вулиці перетворюються на виставкові майданчики, і хоч як би сильно це не дивувало самих мешканців, для митця це здивування куди більше. Пам’ятаю, як Томас Дж. Прайс, британський скульптор, виставляв свою роботу в дворі одного бізнес-центру. Він приїхав з самого ранку, ще до того, як приїхали монтажери зі скульптурою, і був присутній весь час, поки роботу встановлювали. Потім Томас зізнався, що до останнього був певен, що це розіграш від друзів.

Ми завжди пояснюємо митцям, що їхню роботу побачить не просто більше людей. А що її побачать ті люди, які б у своєму буденному житті цього не зробили ніколи – відвідування галерей не входить у їхні плани. І це дає цікаві результати. Наші найулюбленіші відгуки – це відгуки на кшталт «сучасне мистецтво не таке дивакувате, як я собі вважав», або «вперше доторкнувся до мистецтва. У прямому сенсі цього слова». Ми розуміємо й відповідальність – перед виглядом міста, перед туристами й так само – перед його мешканцями.

… медитацію

Tree. Marina Abramović. LOCATION:99 Bishopsgate EC2M 3XD. Sound environment © Marina Abramovic; Courtesy Lisson Photographer;Ken Adlard

Вулиця – це рефлексивний простір. Особливо якщо йти нею без смартфона у руці. Сам вуличний простір налаштовує на роздуми, особливо у поєднанні з рухом. Неважливо – поспішаєш на роботу, біжиш марафон, повільно прогулюєшся чи йдеш у передчутті важливої зустрічі. У будь-який момент ти можеш бути зненацька захоплений мистецтвом. Уявіть, як це впливає на ваш подальший день, якщо дорогою на роботу ви зупиняєтесь на кілька хвилин, щоб розглянути Металеве дерево Марини Абрамович, чи Дівчинку з лялькою Дем’єна Герста.

Вуличні скульптури – це можливість зупинитися, поспостерігати й стати долучним до мистецтва. Прислухатися до самого себе – які емоції виникають? Що це для мене означає? Кілька хвилин рефлексії, і думки вже з’являться зовсім інші.

Цікаво, що самі скульптури стають своєрідними семіотичними образами міста – біля них назначають зустрічі, або використовують для пояснення, як кудись пройти. Такі собі маркери простору, і чим швидше вживлюються в простір – тим це кращий показник, що місце і об’єкт вибрані правильно.

… статусність для міста

Bridging Home, London. Do Ho Suh. LOCATION:footway bridge over Wormwood Street. Photography Gautier Deblonde

Нам пощастило, тому що влада сама зацікавлена в промоції культури. Також йде величезна підтримка від підприємств, особливо активні у цьому плані страхові компанії і компанії нерухомості. Вони починають виступати ініціаторами, домовлятися, щоб біля їхньої будівлі з’явилася якась скульптура. Це про впізнаваність та певну статусність. Ну і звісно, привід частіше потрапляти в об’єктиви фотокамер.

… взаємодію людей і мистецтва

The Adventurer. Gabriel Lester. LOCATION: Bury Court EC3A 8EX. Photo: Nick Turpin

Найскладнішим питанням у вуличних скульптурах виявилося питання… доторків. Кожен з команди, з кураторів на початку запуску проекту розумів, що без цього не обійдеться – фігур торкатимуться, штовхатимуть, намагатимуться залізти, перевірити на міцність, постукати, пошкрябати, обійняти, врешті решт.

Ми це розуміли, але, як я зараз розумію, не хотіли це визнавати. Щось старалися придумати – встановлювали довкола відеокамери, таблички з застережливими написами. Але потім… Це була вже, здається, 10 наша скульптура – встановлювали металевого коня. Тільки вмонтували, відійшли, щоб викинути загороджувальну стрічку, повертаємося – і бачимо, що на коні сидять двоє маленьких дівчаток, а батько їх фотографує. Це став якийсь переломний момент, точка примирення.  Ми почали під іншим кутом дивитись на цей проект, який зміг нам відкрити більше й про саме місто і про людей. Між собою жартуємо – займаємося вуличним мистецтвом».

Opening the Air. Jyll Bradley. Photo: Nick Turpin

Записала Оксана Грушанська