У рамках Київської бієнале «Чорна хмара» австрійський історик та політолог Філіпп Тер прочитав лекцію про рух від неолібералізму до нелібералізму та великі трансформації після 1989 року. Науковець розповів про етапи розвитку неоліберальної теорії, про її інтелектуальну історію, політичні практики, вплив на суспільство і про те, як це призвело до світової економічної кризи 2008 року.

Як усе починалося

1989 рік став початком великих змін у світі. Це і падіння Берлінського муру і водночас момент кодифікації «Вашингтонського консенсусу», який зумовлювався жорсткою економією, дерегуляцією і приватизацією. Трохи згодом відбувся розпад соціалістичного табору і почалося домінування капіталізму, що розвивався за неоліберальною моделлю. Цікаво, що новий режим не був спущений згори або введений насильницьким шляхом. Трансформація відбулася через непридатність існуючої моделі. Світ зазнав глибокої кризи авторитаризму. Американський філософ Френсіс Фукуяма у 1990-х роках написав відоме есе «Кінець історії», в якому зазначив, що лібералізм охоплює все більше країн, у той час як критики не в змозі запропонувати послідовну альтернативу. Нова панівна концепція перевершила і знекровила всіх серйозних політичних супротивників, давши гарантії, що є кульмінацією в історії людства.

Тер поставив за мету визначити, як суспільство прийшло від неоліберальної моделі до антиліберальної, який насправді зв’язок існує між цими поняттями. Він зазначив: мова не про трагедію, що добігає сумного кінця, – адже треба визнати, що неолібералізм дав багато можливостей державам, у яких він реалізувався. Ми маємо розуміти, що наслідки цих змін доволі неоднозначні – соціальна нерівність, нові війни, але також і зростання економіки, активне реформування тощо. Особливо сильно неоліберальна система вдарила по світу за часів кризи 2008 року, наслідки якої людство відчуває і дотепер.

Шлях змін: від неолібералізму до нелібералізму. Конспект лекції Філіппа Тера

Насправді трансформація почалася після 1970-х років, коли людство зрозуміло, що звичні системи та методи управління більше неефективні. Треба було шукати новий вектор руху. Можна сказати, що той період став інтелектуальним підґрунтям для формування неолібералізму. Саме явище сприймалося тоді позитивно, включало в себе антимонопольні елементи та деякою мірою жорсткий державний нагляд у ключових сферах економіки. Але ці елементи були втрачені через саморадикалізацію.  особливо у 1970 роки, коли у Західній Європі і США закінчився післявоєнний бум.

Кейнсіанська економіка більше не працювала, зростали податки та інфляція, а прибутки компаній зменшувалися. Це отримало назву стагфляція (високий рівень інфляції з уповільненим зростом). Як результат — перемога консервативних політиків, які мали на порядку денному неоліберальну політику. Яскравий приклад – Маргарет Тетчер і Рональд Рейган.

Динамічно та демократично

У 1980-х роках лібералізм спочатку було імплементовано у США та Великобританії.  Утім, країни так званого другого світу, чи, як їх назвали неоліберали, «ринки, що постають», також намагалися упровадити цю модель.  Чудовий приклад – Чилі. За часів правління Піночета у 1973 році стався путч, після чого радники Чиказької школи були запрошені реалізувати неоліберальний порядок денний. Це призвело до приватизації майже всього, окрім мідних шахт: транспорту, водоканалу, комунальних підприємств.

Уже наприкінці 1970-х років у Латинській Америці почалася боргова криза, і всі неоліберальні заходи було вжито знову, цього разу більш радикально. Близько 40% населення опинилося у злиднях. Це запізнілий результат неоліберальної політики. Населення постраждало, але темпи зростання збільшилися, криза була подолана, інфляція зменшилася. Тож наприкінці 1980-х років Чилі вважали успішним кейсом.

Якщо зараз подивитися архів Світового банку, можна знайти цікаву інформацію про Чилі того періоду, коли простежується перехід на більш християнське демократичне соціальне навчання. У 1989 році у Чилі диктатор Піночет провів плебісцит стосовно продовження свого правління. Він був впевнений, що люди його підтримають і легітимізують, утім, він програв. Тому вважається, що неолібералізм із його складовими — економічними реформами, приватизацією, дерегуляцією і введенням ринкових інвестицій призвів не тільки до високого рівня зростання, а також до демократизації суспільства.

Шлях змін: від неолібералізму до нелібералізму. Конспект лекції Філіппа Тера

У 1989-му році Радянський Союз був майже банкрутом, маючи високий рівень боргів та інфляції. На заході у той же час зникла конкуренція між країнами соціального добробуту, такими як Німеччина та Франція, і моделлю Великобританії та США. Ліберальна економіка здавалася більш динамічною, вона пришвидшувала зростання та знижувала безробіття у той час, як у Франції та Німеччині боротися із цими проблемами було складніше. Зі зникненням конкуренції зникли і фактори, які могли б корегувати неоліберальний капіталізм.

Склалося так, що Югославія стала яскравим прикладом так званого третього шляху, тож між східним радянським соціалізмом та західним капіталізмом з’явився автономний соціалізм. Югославія також збанкрутіла і страждала від гіперінфляції. Це пояснює чому у 1989 році неолібералізм став носити глобальний характер і, задавалося, люди відчули покращення.

У світовому консенсусі важливим елементом є угода, яку уклали МВФ та Світовий банк, щодо питань високої інфляції і країн із високим рівнем боргів – Латинської Америки, а також Польщі. Вашингтонський консенсус слугував стандартним рецептом. На прикладі України ми можемо спостерігати реалізацію цього консенсусу у останні роки після кризи 2009 року — перша макроекономічна стабілізація, що де-факто означає економію бюджету, лібералізацію, дерегулювання та іноземні прямі інвестиції. Багато хто вважає, що Україні треба йти саме цим шляхом після революції 2014 року, він і досі має значну підтримку від консерваторів. Якщо згадати Польщу, ми бачимо що громада підтримує ліберальні дії, бо сподівається отримати винагороду у майбутньому за свої страждання зараз, утім, ця парадигма не до кінця себе виправдала, адже польська економіка показала негативні результати.

Можна зазначити, що перший пік неолібералізму відбувся у 1989 році, другий на стику тисячоліть. Утім, проблема для істориків у тому, що для них існують роздрібнені елементи ідеології у різних державах зі власними особливостями.

Шокова терапія та критика

У 1989 -1990 роках керівник Чиказької школи Мілтон Фрідман створив серіал, що був показаний на національному телебаченні. У ньому містилася ідеологія вільного ринку, а також сюжети , що прямим текстом розповідали про провальність соціалізму. Фрідман просував новий економічний і соціальний порядок у посткомуністичній Європі. Кожен ефір було представлено та прокоментовано відомими американськими суспільними та політичними діячами – він користувався великою популярністю. Філіп Тер вважає цей метод популяризації важливим елементом неолібералізму.

Наприкінці XX століття неолібералізм призвів до більшої дерегуляції міжнародної банківської сфери та пришвидшення темпів приватизації. Після кризи 2008 року ті, хто підтримували неолібералізм, стали менш впевнені, і критика залунала гучніше.

Неоліберали ідеалізували ринок. Хибне порівняння зі звичайним базаром слугувало для них метафорою світового ринку, що базується на справедливому обміні між продавцями і покупцями, де є чіткий зрозумілий потік інформації, можливість поєднувати ціни. Державне регулювання вважалося гіршим за ринкове. Це ніби панацея, останній та найкращий спосіб приймати рішення. Ця ідея була нав’язана Східній Європі, де існувала велика коаліція прихильників радикальних реформ, які врешті поступово зазнали поразки.

Шлях змін: від неолібералізму до нелібералізму. Конспект лекції Філіппа Тера

Наприкінці 1980-х років у Польщі запропонували план Бальцеровича, який також носить назву «Варшавський консенсус». Він користувався великою підтримкою у консерваторів і у католицькій церкві. План передбачав сувору економію, лібералізацію, приватизацію, дерегуляцію і заклик отримувати взаємні інвестиції у Польщі. Зараз треба затягнути паски, а потім буде винагорода. Це було трохи схоже на сталінську модернізацію, і тому люди вірили, що добрі часи таки настануть.

Ця модель привела до зменшення інфляції, але водночас і до спаду економіки— до 30% зріс рівень безробіття і зник попит на товари. Невеликий підйом відбувся у 1993 році. Польща досі вважає, що шокова терапія – це шлях до подальшого економічного успіху. Але є думка, що варто конструювати цю історію успіху, зважаючи на інші фактори.

Лібералізація у регіонах Польщі була дуже нерівномірною. Існував значний розрив між великими містами і селами. ВВП у Варшаві був у 6 разів вищий, ніж у східній Польщі. Відбувалося покращення у деяких регіонах, але для сільської місцевості ця ситуація була критичною. Унаслідок цього мільйони поляків поїхали з країни. І ті, хто втратили, не голосували за жорсткі реформи. Згодом на фоні боротьби зі зневірою постала інша партія – «Право і справедливість». Вона обіцяла, щось інше – не тільки зменшення соціальних витрат, а також повернення польських національних цінностей.

Перехід до антилібералізму

Від ліберального порядку виграли деякі люди – приблизно 20% населення у посткомуністичних суспільствах. Ми бачимо прогалину між соціальними групами, регіонами та поколіннями. Із часом це створило велику кількість незадоволених. До 2009 року казали, що немає альтернативи радикальній приватизації. Але спалахнула криза, і прямі іноземні інвестиції, на які Східна Європа робила ставки, виявилися мильною бульбашкою.

Деякі типи інвестицій призводять до будівництва інфраструктури та виробничих потужностей, створення нових робочих місць. Але також є спекулятивні інвестиції – наприклад, західні країни багато інвестували у фінансові центри і у нерухомість, у надмірні очікування та переоцінені національні валюти. Під час кризи система впала, тому що вона базувалася на постійному потоці інвестицій, що припинилися через кризу.

Шлях змін: від неолібералізму до нелібералізму. Конспект лекції Філіппа Тера

Унаслідок жорсткої економії збільшилася міграція – багато, хто поїхав до Великобританії. Після кризи ця міграція стала небажаною для країн, у які мігрували – це гарне середовище для правої пропаганди.У 2015 році ПіС виграли вибори у Польщі, також популісти вигравали й раніше.

Кажуть, що неоліберальна криза почалася у 2016 році, але вона набагато старша. Рівень участі на виборах у США був нижчий за 50% — про яку демократію йдеться, якщо більше половини вважає, що немає сенсу йти на вибори? За Трампа здебільшого голосували ті, хто програв від цієї неоліберальної моделі.

Зараз все більше зростають антиліберальні настрої. Brexit у Великобританії свідчить, що на Заході ми спостерігаємо схожі процеси. У популістів є програма, і вона здається досить цілісною, але працює методами пропаганди. Утім, пам’ятаймо, що демократія — це питання постійної конкуренції систем та партій.

Записала Ріана Абдулаєва