«Про|стір» розпитав тату-майстрів про правила та інновації, символізм і творчість у цій сфері. Лєнта Волинчук і Станіслав Мороз розповіли про свої професійні спостереження, власні мотиви та джерела натхнення. Доповнили їхні розповіді коментарі тих, хто наважився нанести перманентне зображення на свою шкіру. Ріна Дякова, Жанна Єнікеєва, Антоніна Метельська, Артем Новицький пояснюють символізм і значення їхніх татуювань.

Професійний розвиток

Лєнта Волинчук: Татуюванням займаюся вже років 4-5. В Україні неймовірна кількість талановитих і кваліфікованих майстрів і майстринь. Ті, хто класно працюють, не завжди готові передавати свої знання, тому новачки часто вчаться самотужки. Завдяки цьому з’являються нові цікаві прийоми, експерименти й форми. Але, як на мене, між майстрами та майстринями бракує взаємодії та спілкування, хоча б анонімного чату, куди би ми заливали новини і поради.


Ріна Дякова: Мені подобається, що на моїй шкірі є малюнки. Це один зі способів зробити тіло довершеним. Кожне моє тату — це карбування зрізу часу. Є напис на руці «красота — молодец». Набила його після цікавого діалогу з другом, який пише музику. Тоді для мене, абсолютного візуала, стало відкриттям, що інші люди можуть асоціювати красу зі звуковою композицією. Для нього ж навпаки. У цьому потрясінні ми зробили висновок, що краса — молодець. Зараз це тату повертає мене до усвідомлення, що поняття краси багатогранне. Фраза «я такая разная», написана різними моїми почерками, нагадує про те, що не варто сприймати усі емоції як себе. Якщо я злюся, то я не зла людина. Якщо я добра, це не значить, що моєю добротою зловживатимуть. Я — різна, і це ок.


Станіслав Мороз: Працюю тату-майстром два з половиною роки. В Україні культура татуювання розвивається по-різному. Для себе я виділив дві тенденції. По-перше, дрібні та середні за розміром татуювання більш затребувані, ніж великі. По-друге, приходить усе більше людей, готових експериментувати зі стилями, кольорами, настроями. Обмежень немає.

Обмін досвідом відбувається на відстані. Завдяки соцмережам ми розуміємо, як влаштована ця сфера у світі, які нові форми та ідеї втілюються, що вже застаріло. Свідомо чи ні, але ми наслідуємо ці тенденції, впроваджуємо окремі фішки у свою роботу. Тому різноманітність зростає. Але також у нас багато хто ще морально не готовий до кардинальних змін у цій сфері. «Старовіри» є скрізь, зокрема і серед тату-майстрів.

Символізм у роботі

Лєнта Волинчук: У ескізах я намагаюся бути якомога ближчою до естетики клієнта. Не всі готові рефлексувати, тому татуювання мають символізм, але глибина завжди різна. Коли мені довіряють, ми експериментуємо та пірнаємо до дна з ідеєю. Тож складно сказати, чи є у мене власний стиль, техніка та прийоми змінюються. Зазвичай, коли голка торкається шкіри, з‘являється враження, що я проявляю те, що там вже було.

Татуювання для мене — не робота, а служіння, моя мова взаємодії зі світом, мій інструмент пізнання себе, інших, природи. У цьому немає самоствердження чи егоїзму. Ніби у світі є дірочка, яка відповідає мені. І ставши на це місце, я зробила себе та свій світ цілим. Це тонке мистецтво особистісного дешифрування подій, принципів, прагнень у візуальні образи.


Жанна Єнікеєва: Мої татуювання не лише про символізм чи естетику. Якби я колись замовкла, то татуювання розповіли би мою історію, хто я є. Це позначки, які нагадують про щось. Завдяки татуюванням я не забуваю свою історію, маю голос.


Станіслав Мороз: Для мене татуювання — це форма самовираження. Проявити себе, свій всесвіт і почуття, відобразити якийсь момент, увічнити близьких. Я працюю у графіці, з мотивами флори, природи, тварин. Не шукаю символізму у роботі та не вимагаю цього від гостей. Навіть якщо ми б’ємо якийсь ескіз, не вкладаючи у нього сенс від початку, то так чи інакше тату все одно для нас щось означає. Десь у підсвідомості криється причина, чому нам сподобався саме цей малюнок. А сакральна суть цього татуювання може прийти через багато років.


Ріна Дякова: У мене на потилиці набите слово «тимчасовість». Його вирішила зробити в період, коли дуже гостро відчувала недовговічність абсолютно усього, тому хотілося цей стан якось закарбувати, щоби жити повніше. У той період я стриглася під трієчку. Після того я почала відпускати волосся, тату стало непомітним, і я про нього забула. Зараз згадую лише тоді, коли приходжу до перукаря, а він у процесі стрижки каже: «Ооо, у тебе тут щось написано». Ця історія свідчить, що тату про тимчасовість також не вічне.

Історія одного тату

Лєнта Волинчук: Якось до мене прийшла Надія. У 56 років вона наважилася на своє перше татуювання на честь онука. Хлопчика назвали Вук, що із сербської означає Вовк. Ми думали про ескіз казкового вовчика, дивились дитячі ілюстрації, щоби упіймати настрій. Але мені хотілося тату для неї, а не про нього. Я думала про бабусь, про те, що ми ніколи не знали їх дівчиськами, як вони все життя бережуть нашу дитячість, про їхні руки. Я їй придумала складені ручки, тінь від яких виглядає вовчою головою. Це дуже тонка, напівпрозора, мінімалістична робота. А набила я її на місці циферблату годинника. Тому що у бабусь котра година? Час сім‘ї.


Антоніна Метельська: Для мене татуювання — це здебільшого естетика, елемент стилю. Але є одне тату дракона-змії на півтіла, яке я набивала 56 годин. Я хворію на анорексію, а це татуювання уособлює моє визнання хвороби та боротьбу.

 


Станіслав Мороз: Найцікавіша та найемоційніша робота над татуюваннями з фотографій: сім’ї, бабусі, сестри, домашні тварини. За кожною із таких фотокарток криється ціла історія довжиною в життя.

У мене є тату на руці, напис «молодість все простить». Воно було зроблене давно, в той момент хотілося залишити минуле позаду. Люди часто запитують мене, що ж я буду робити з цим тату в старості. Я завжди віджартовуюсь, що наб’ю собі інший напис — «старість все забуде».


Жанна Єнікеєва: У мене є татуювання, присвячене батьку, якого не стало два роки тому. Він був електриком за освітою та працював за професією, а я успадкувала від нього внутрішнє світло. Мені кажуть, що коли я заходжу в кімнату, то випромінюю тепло та затишок, генерую ідеї. Початок татуювання — це лампочка, далі радянський провід обмотує мою руку до плеча і закінчується на лопатці у вигляді двох розеток. Ми зробили додаткову розетку на лопатці, тому що моя тату-майстриня сказала, що від мене можна підзаряджатися.

Стереотипи та стигми

Антоніна Метельська: Зі стереотипами стикалася зі сторони близьких. Ніхто не розумів для чого мені стільки тату, я ж дівчинка! Також не раз чула у свою сторону, що мене хочеться прочитати, бо на моєму тілі багато написів. Були неприємні випадки, коли мене хапали за руку незнайомі люди, або ж підходили і намагалися крутити мене у різні сторони, розглядаючи все тіло.


Лєнта Волинчук: Найстаршому моєму клієнту 67 років. Він усе життя чекав можливості зробити на собі татуювання. Але боявся показати недостойний приклад дітям, почути осуд на роботі. У нього було багато сумнівів саме через стереотипи. Але зрештою він наважився.

Особисто я часто стикаюся зі знеціненням. Люди, ніяк не пов’язані із творчістю, не розуміють, що це також складна ємка робота. Усі біди від незнання, а в мистецтві і творчості розуміння дуже залежить від контекстів.


Артем Новицький: У мене багато тату, є одне велике уздовж хребта. Якось я проходив медкомісію та зайшов до лікаря-хірурга, який проводить загальний огляд тіла. І тут справа доходить до хребта. Я повертаюся, а він каже медсестрі: «Боже, Марино, що ти мені привела!» і починає розказувати мені, що він нічого не бачить, щоб я одягнувся і пішов звідси.

Текст: Лілія Галка