У роботах Ілони Сільваші змішується реальне та химерне: колись і кимось побачені образи проростають у просторі, зітканому зі снів. Де межа між реальністю та сновидінням, що робить простір нереальним, чому колаж надається до творення умовно реальних візій, а ще про кролячі нори та нічні потяги поспілкувалася з художницею Анна Золотнюк.
Ілона Сільваші народилася в Києві. Закінчила Національну академію мистецтв і архітектури. Вона стипендіатка програми Gaude Polonia, номінантка міжнародної премії в галузі ілюстрації Hiii Illustration Awards 2019 року (Китай). Працює в галузі графіки, ілюстрації, живопису та колажу. Оформила дві поетичні збірки у «Видавництві Старого Лева». Учасниця багатьох персональних і групових проєктів сучасного мистецтва.
— Ваш батько Тіберій Сільваші вже озвучив те, про що мені міркувалося, коли розглядала ваші роботи: «Світ, який вона будує у своїх роботах, ніби суперечить всьому тому, що ми бачимо навкруги, та є до певної міри його альтернативою». Ілоно, ви пам’ятаєте момент, картинку, відчуття, коли зрозуміли, що вас захоплює непростість побаченого, альтернатива звичного?
— Це сталося ще в дитинстві, я дуже добре пам’ятаю і момент, і картинку. Тоді я обожнювала потяги й вокзали, особливо нічні. Коли потяг, як привид, нісся крізь темряву, я ніколи не спала, а завжди спостерігала це магічне кіно за вікном, яке, здавалося, існувало за своїми незбагненними законами й тільки заради мене. Напівпорожні полустанки з поодинокими подорожніми, повільно пропливаючі нічні міста та самотні вогники в полях — все це я так потужно і чуттєво переживала, що ці спогади досі зі мною та неабияк на мене впливають. Одного разу вранці я бачила, як потяг в якому я їхала, зупинився і в ньому не було жодного пасажира, крім мене, а у вікно заглядала біла антична статуя на тлі якоїсь зелені. Панувала цілковита тиша, поки поїзд не рушив. Це видовище було цілком матеріальне, тому я досі не знаю, чи було воно насправді, чи все ж таки наснилося. От із цього епізоду і взагалі з тих нічних марень в потязі почалася моя подорож в альтернативну реальність і відчуття, що можна бачити щось, чого не бачать інші. Тоді я переживала це як потік, як таємницю, ще не зовсім свідомо. Набагато пізніше прийшло усвідомлення цього досвіду і він почав впливати на те, як я бачу світ, що вважаю важливим, що малюю і пишу.
— Згадалися слова Антонича «І місто — не місто / І ява —не ява. Іскристо, сріблисто / Кружляє уява». Лише одна літера відділяє уяву від яви. І очевидно є те, що відділяє картинку умовно реальну ту, що наслідує дійсність, і ту, що описує щось вимарене, сновидне. Як би ви означили межу реальності та її антипода. Чи є та межа?
— Я дуже уважна до цієї межі й часто спостерігаю, як одна переходить в іншу. Наприклад, якщо потрапити в незнайомий район Києва з сучасними будовами, то можна відчути себе у сні архітектора з фільму Кристофера Нолана «Початок», де свідоме поєднується з несвідомим і видає якісь божевільні результати. Нещодавно я була ввечері у такому районі, де хмарочоси-велетні перетікали у псевдопаризькі й псевдоанглійські квартали, котрі перемежовувалися сюрреалістичними будівлями, де фасадами дерлися на дах якісь скульптури оголених людей, а на даху миготіла модель світу. І все це зрештою впиралося в похмурий довгий паркан з колючим дротом і написом «Заборонений об’єкт», за яким відчувалася пустка. Звичайна поїздка у справах несподівано виявилася урбаністичним сюрреалістичним досвідом — чи то моїм власним, чи невідомого архітектора. Межа стерлася.
— Якими засобами створюється ця нереальність?
— Це одна з таємниць. Наша власна оптика створює ці ілюзорні світи, і тоді сама реальність вибудовується таким чином. Якісь дивовижні рекомбінації, поєднання, щось збивається в лінійній оповіді, і тоді в реальність втручається якийсь додатковий образ, деталь, звук, щось, чого не мало б бути, і це створює дивний додатковий вимір. Або місця, які провокують відчуття нереальності, котрі давно вже ніхто не відвідує, покинуті руїни або просто місця маргінальні та немейнстримні. Вони залишені самі на себе і в цьому їхньому усамітненому існуванні починає проступати щось дуже справжнє та сновидне водночас. Вони починають транслювати щось, що ми не можемо розшифрувати, здається, то і є тканина цієї нереальності. У будь-якому випадку такі речі завжди запам’ятовується, їх хочеться розгадувати, переосмислювати у власному світі.
— Я неймовірно закохана у ті засоби, в яких в іконах створюється сакральний вимір. Серед них є певна колажовість, тобто лик промальований, у відмінній стилістиці ніж тло, чи одяг — вони існують ніби паралельно. І мені здається, ця автономність тла й героїв прослідковується у ваших колажах. Але розкажіть, чому ви застосовуєте колаж. Які ресурси він дає для формо-смисловираження, котрі торкають вас?
— Я завжди любила слова Лотреамона: «прекрасно, як випадкова зустріч швейної машинки та парасольки на операційному столі», що стали гаслом сюрреалізму. Для мене теж прекрасні саме ці випадкові поєднання. Колаж ніби спеціально створений, аби їх виявити. Але сюрреалісти минулого жили не в цифрову добу та мислили образами. Я теж мислю здебільшого образами, але я живу у світі, який вже деякий час вважається фрагментарним, а останнім часом все більше здається уламковим. Тобто, розбитість на фрагменти, цитатність — це основа нашої свідомості, а цифрові практики прекрасно придаються, щоби збирати ці розрізнені випадкові пазли. Саме в цьому мікшуванні сенсів і культурних кодів одна з найбільших привабливостей колажу для мене.
— Коли дивилась ваші роботи, то думала про колажі зі сновидінь, образи котрі збирались разом випадково, але склалися в картинку. Але я не знаю, як ви бачите складові своїх робіт. Як проговорюєте для себе, звідки приходять образи?
— Мені вже давно здається, що світ має якийсь небесний архів, це схоже на цифрову бібліотеку, мережу або уявне хмарне сховище, де зберігаються, окрім усіх наявних джерел культури, також усі сни, підсвідомі образи, те, що безслідно зникло, уявлялось і фантазувалось кимось, уся ця нескінченна кількість образів і сюжетів зберігається в цьому невидимому велетенському архіві. Коли починаєш про щось думати, уявляти, до тебе приходять ці образи, ці файли з невідомих джерел. Ти просто бачиш цю картинку всередині себе і все. Іноді бачиш щось, що так і не можеш втілити, і воно залишається в стані очікування. Іноді світ уяви схожий на планету Солярис, що сканує тебе, всі твої бажання, уявні та неуявні образи й починає надсилати відповіді, схеми, дороговкази, за якими ти ідеш.
— Мені подумалося, що ваших персонажів об’єднує минуле. Коментуючи колаж «Посадкові вогні» ви написали, що це спогади про середньовіччя. Звідки минуле на ваших роботах, яке воно?
— Все з того ж хмарного сховища, для якого нема минулого чи майбутнього, тому що все відбувається одночасно. Іноді здається, що ти пам’ятаєш набагато більше, ніж можеш пам’ятати, що твоя уява сягає набагато глибше реального досвіду, що відчиняються якісь портали, в яких ти бачиш і відчуваєш щось поза нашим часом. «Розпізнавання образів» — так називався мій проєкт, присвячений вигаданим жінкам — Офелії, Еврідіці, Герді і Солвейг. Там я у вільному режимі компонувала все, що може спасти на думку про ці постаті зі світу культури чи зі світу уяви. Наприклад, в образі Еврідіки поєднувалися портрети з фільму Жана Кокто, середньовічні чудовиська, старовинні схеми підземних вугільних шахт і сучасна українська поезія. Для мене таке поєднання було цілком зрозумілим, а для глядача — зашифрований ребус. Насправді це і є така собі карта пам’яті, якою я користуюся, навігатором, що полює на невидимі неочевидні зв’язки, розпізнавання образів з минулого, майбутнього або неіснуючого.
— Коли читала ваш есей «Позич свій захист у метеликів», впала у вічі позачасовість або всечасопроникнутисть: «Тисячу років тому китайська принцеса Си-Лін п’є чай у своєму саду, коли з шовковиці в чашку падає кокон тутового шовкопряда… Багато років потому бабуся мого чоловіка востаннє оглядає шухляди зі своїми шовкопрядами…» Відчуття амальгамності, сплавленості ліній минулого, відтворення простору, сказати б, універсального. І, здається, ще один елемент вашого фацетованого світу — слова, фрази, уривки текстів, часто з’являються на ваших роботах, створюють іще один вимір твору — каліграфічний, композиційний та смисловий. Для чого ви вводите слова у твір?— «Ніщо не існує поза текстом», — сказав Жак Дерріда і для мене, схибленої на літературі, це цілком очевидно. Життя — це текст і кожна людина — це текст. Я завжди любила писати кульковою ручкою на папері або в блокноті. Всі свої тексти спочатку пишу так, а вже потім набираю на ноутбуку. Тому для мене це частина звичної мистецької каліграфічної практики. Це можна називати щоденником, можна — чернетками, але малюнки кульковою ручкою для мене завжди пов’язані з писанням текстів. Малюнкам це надає інтимності. Таке собі каліграфічне татуювання образів.
— І власне назви: «Штормове попередження для хмар, що є кораблями», «Спитай у сови чому зірки темні», «Дівчинка і срібні дерева», «Джерела світла, джерела темряви». Вони ніби містять зав’язку певної історії. Властиво ваші роботи мені нагадують оповідання, що в певний момент завмерло, але в тому моменті вже є і причинок і умови, енергія що штовхає до розвитку подій. А як ви бачите дію свого твору, його передісторію і розвиток подій, умовно кажучи, чи оживають персонажі, коли відводиш погляд?
— Мені теж завжди здавалось, що мої колажі — це образи ненаписаних оповідань. Я навмисно даю собі й глядачам цю лакуну, аби можна було уявляти, що стається з цим світом, коли ми відводимо погляд. Що передувало йому та що коїться потім. Поки не хочу порушувати їхню завмерлу тишу, їхнє мовчання та усамітнення у власному світі. Хоча усвідомлюю, що колись, можливо, до кожного колажу я напишу окреме оповідання.
— Хочу поговорити ще про назви, а точніше, їхню просторову складову. Попри нереальність й сновидність ваших робіт чимало пунктів мають прописаний топос-приміром описуючи колажі «Зима–весна 2021» ви теж проговорюєте конкретні місця: «Три сестри на вересових пустошах», «Посадкові вогні на середньовічних летовищах», «Закохані на небесних мостах». І в цьому географічному контексті, мабуть, логічно згадати серію картин «Внутрішнє місто» (2013–2015) років — місто лабиринт з уривками Львова, Кракова, Парижа, Києва та Рима. Що для вас значить місце?
— Напевно, це майже завжди та сама «поетика простору» за визначенням Гастона Башляра. Це не завжди можеш пояснити, але це завжди відчуваєш як поезію. Складна, неочевидна, іноді сюрреалістична поезія простору та місця. Для мене це одна із найважливіших складових життя. І не має значення що це — природне середовище або урбаністичне, велике поле або квартира, замок або маленька кімната, морське узбережжя або вузька вуличка, старий дах або стіна із тріщинами — все це величезне джерело образів і сюжетів. І головне, і для мене, і для моїх персонажів — це сховища, місця, захищені від вторгнення світу банальності й усередненості. І вересові пустки, і небесні мости, і середньовічні летовища і все інше — це вирвані у існуючої і вигаданої реальності фрагменти ідеального світу, де можна відчути себе справжнім собою.
— Мені запам’ятався ваш пост про 4 липня. «Піти на прогулянку у найближчий парк, ліс або околицю. Пошукати кролячи нори. Провалитися туди. Довго летіти спостерігаючи підземні краєвиди…» Які ці кролячи нори? Як ви їх шукаєте? Чи кожне місце може містити такі нори?
— Цей пост був присвячений книжці Льюїса Керрола «Аліса в країні див», тому, що саме 4 липня Керрол почав розповідати цю історію дівчинці Алісі Лідделл і саме в цей день, рівно через три роки ця книжка вперше вийшла друком. За кілька років до того Керрол написав у своєму щоденнику: «Ми часто бачимо сон і зовсім не підозрюємо, що він нереальність. Сон — це особливий світ і часто він настільки же достовірний як саме життя». Для персонажа Аліси подорож в країну див була сном, але для Керрола це була його фантастична уява, щось більш сильне та більш незбагненне, ніж сон. Тому кролячі нори для мене — це моя уява, тунелі, що провадять невідомо куди, і шукаєш їх, перш за все, в собі, а потім вже за таємними дороговказами можна дістатися у цілком реальні місця. Я зберігаю у власній книгозбірні свою дитячу книжку «Аліси», видану колись в Болгарії. У неї на обкладинці на синьому тлі великий ключ. Ця лаконічна метафора до такої перенасиченої сюрреалістичної історії мені страшенно подобається.
— І наостанок. Розкажіть про одне з місць, котре найбільш схоже на те, котре могло б наснитись.
— Мені здається, що місцем, схожим на місце зі сну, може стати будь-яке. Навіть непоказне і випадкове. Реальне чи вигадане. Адже незвичним його робить саме наше сприйняття, наші емоції, наше фокусування. У фільмі Ільдіко Еньєді «Тіло і душа» двоє головних героїв звернули один на одного увагу лише тому, що їм снився один і той самий сон. Вони бачили себе оленями у засніженому лісі біля озера. Коли вони нарешті зблизилися, цей сон одразу перестав їм снитися. У фіналі фільму ми бачимо в цілковитій тиші той самий ліс, озеро, сніг, але це місце порожнє. Як і будь-яке місце зі сну, або схоже на нього, воно очікує, що хтось знову його побачить.
Спілкувалася Анна Золотнюк
