На невеличкому телевізійному екрані в прямому ефірі вибухає багатоповерхівка. Архітектурний історик Чарльз Дженкс неквапом занотовує: «Модерна архітектура померла в Сент-Луїсі, штат Міссурі, 15 липня 1972 року о 3:32 пополудні (чи близько того)». 

Дуже гучне твердження, за і проти якого пізніше вибудувалася довжелезна аргументація. Для одних «загибель» багатоповерхового житлового комплексу Прюїтт-Айгоу, що наштовхнула Дженкса на такий висновок, справді була трагедією, для інших – порятунком із пекла. А ми, діти радянських і власники пострадянських мурашників, можемо винести з неї кілька уроків.

Історія житлового комплексу Прюїтт-Айгоу: провал модернізму чи перемога сегрегації?

Америка 1950-х: гідність у нетрях

Стрімка урбанізація на межі ХІХ та ХХ століть перетворила околиці великих промислових центрів країни на нетрі. Там нашвидкуруч будувалися бараки для працівників заводів, шахт та інших підприємств, там селилися і колишні фермери, які після війни почали мігрувати з сільськогосподарських регіонів у пошуках кращого життя. Натиск нетрів змушував більш-менш заможних представників середнього класу мігрувати у спокійні та затишні передмістя. Бідність, розруха та кримінал швидко займали звільнені площі, ставлячи під загрозу існування міст. Боротьба із антисанітарією, перенаселеністю та розгулом злочинності в нетрях стала основою нової американської житлової політики. 

На початку 1930-х років «Новий курс» Франкліна Делано Рузвельта стимулює будівництво житла, зокрема й соціального. Тоді це були селища з одноквартирних котеджів із усіма необхідними зручностями у будинку. Парадоксально, але дуже довго у США соціальне житло, попри нижчу вартість для мешканців, було набагато якіснішим та зручнішим за комерційне. За ці «хороми» бідняки сплачували мінімальну орендну плату, а державі доводилося дотувати утримання такого житлового фонду. 

Історія житлового комплексу Прюїтт-Айгоу: провал модернізму чи перемога сегрегації?

У 1949 році Конгрес США ухвалив закон про житло, в якому серед іншого проголошувався принцип «Гідне житло в гідному оточенні для кожного американця». Втілити у життя це гасло виключно за допомогою окремих будиночків було неможливо, тому від котеджів відмовилися. Натомість архітектори звернулися до ідей француза Ле Корбюзьє, який пропонував вільно розміщувати багатоповерхові «машини для житла» у зелених зонах та оточувати їх усією необхідною інфраструктурою. Тож на початку 1950-х років почалося масове знесення нетрів та будівництво соціальних житлових комплексів із власними школами, магазинами та лікарнями. 

Не оминула ця тенденція і місто Сент-Луїс у штаті Міссурі. У середині ХХ століття воно було переповнене, чимало людей жило у старих садибах зі спільними туалетами. «Чорні» та «білі» нетрі поступово поглинали центральні райони, наступаючи з півночі та півдня. Середній клас тікав із небезпечних центральних кварталів у передмістя. Тож, щоб уберегти діловий центр, влада погодилася на трансформацію одного з прилеглих до нього районів. Спочатку йшлося про малоповерхову забудову в Десото-Карр. Але новообраний мер Джозеф Дарст і республіканські лідери, які керували штатом, виступали за зведення висоток на місці нетрів. Їм у нагоді став вищезгаданий Закон про житло 1949 року, який дозволив залучити фінансування та розчистити території. 

На початку 1950-х Сент-Луїс мав федеральне зобов’язання на фінансування 5800 одиниць державного житла. Кокрейн Гарденс, перший комплекс із 12 багатоповерхівок, був збудований у 1953 році. Його наступниками стали проекти Воун, Дарст-Уебб та Прюїтт-Айгоу. 

Історія житлового комплексу Прюїтт-Айгоу: провал модернізму чи перемога сегрегації?

Урбаністична версія «американської мрії»: яскравий старт, жахливий кінець

Майже усі згадані комплекси призначалися для білого населення. Тільки у Прюїтт-Айгоу мали жити білошкірі та темношкірі. Разом в одному комплексі, але все ж в окремих будинках. На закріплення ідеї братерства та толерантності підбиралося ім’я: Прюїтт – прізвище афроамериканського пілота, героя Другої світової війни; Айгоу – прізвище білого члена конгресу від штату Міссурі.

33 будівлі по 11 поверхів розміщувалися на 23 гектарах у північному районі міста. 10 тисяч людей мали заселитися до майже 3 тисяч квартир. Проект комплексу розробив архітектор Мінору Ямасакі. Це була його перша самостійна велика робота; за пару десятиліть він спроектує Всесвітній торговий центр. «Пентхаузи для бідних» обійшлися державі у 36 мільйонів доларів. У 1956 році район здали в експлуатацію, уже через рік незайнятими лишалося усього 9% квартир. 

Історія житлового комплексу Прюїтт-Айгоу: провал модернізму чи перемога сегрегації?

Безумовно, для більшості своїх мешканців Прюїтт-Айгоу був якщо не раєм на землі, то дуже комфортним місцем для щасливого життя. Багато хто до цього не мав не те що окремого житла, а й дверей у своїй кімнатці. Навіть великі сім’ї були задоволені відносно малими квартирками. Загальне враження не зіпсували й спільні кухні та пральні, ліфти, що зупинялися лише на якірних поверхах. Утім, задоволення від цивілізованого життя тривало недовго.

По-перше, сегрегацію прибрали з законодавства, але не з голів людей. Тому білі мешканці житлового комплексу виїжджали з нього, як тільки мали таку можливість, а отже частка темношкірого населення на території зростала. По-друге, держава профінансувала будівництво соціального житла, але не його утримання. Орендарі все одно мусили щомісяця сплачувати певні кошти. Але багато хто жив на мізерні державні виплати, тож не міг вносити платню вчасно. Відповідно, фінансувати ремонти та обслуговування будинків було ні з чого, а отже комплекс поступово занепадав. 

Обіцяної інфраструктури для відпочинку та побутових справ так і не з’явилося. Не вивозилося сміття, не замінювалися розбиті вікна та лампочки. Темні сходи, коридори та пустирі приваблювали грабіжників та ґвалтівників, за ними у «сприятливе» середовище підтягнулися банди та наркодилери.  

Історія житлового комплексу Прюїтт-Айгоу: провал модернізму чи перемога сегрегації?

Наприкінці 1960-х у Сент-Луїсі відбувся страйк орендарів з вимогою знизити квартплату, яка тоді становила майже 2/3 від доходів. Питання стояло гостро для обох сторін, тож і перемовини затягнулися на 9 місяців. У результаті плату обмежили четвертиною доходу, але це не врятувало ситуацію. Майже півтора десятиліття з недбалим ставленням і без ремонтів призвели до масштабної надзвичайної ситуації узимку 1970 року. Прорвало водопровід та каналізацію; вітер, що гуляв через десять тисяч розбитих вікон, перетворив будівлі на айсберги. 

У 1971 році в Прюїтт-Айгоу залишалося близько 600 мешканців, розосереджених по 17 будівлях. Решта 16 перетворилися на наркопритони. Поліція давно відмовилася приїжджати на виклики, що надходили з кварталу. Тож із настанням темряви люди зачинялися на усі замки і намагалися не виходити з дому без крайньої необхідності. Очевидці пізніше розповідали жахливі історії про вандалізм у квартирах та коридорах (тоді трохи підскочила ціна на металевий лом, тож мешканці зрізали труби та батареї), групові зґвалтування у ліфтах; щурів та тарганів, які окупували простір. Варто зазначити, що серед повсюдного занепаду навіть у найгірші роки зберігалися острівці відносного благополуччя. Орендарі кількох сусідніх квартир об’єднувалися, спільно очищали свої поверхи від сміття та впорядковували спільні простори. Але на загальну ситуацію такі ініціативи, на жаль, не впливали.

Влада розглядала різні варіанти розв’язання кризи. Пропонували навіть зменшення поверховості шляхом обвалення висоток і реорганізації планування. Але врешті було ухвалене рішення знести квартал. У 1972 році вибухи знищили три будинки. Перший з них демонстрували у прямому ефірі. Через два роки уряд США дозволив знести увесь квартал. До 1976  року майданчик був повністю розчищений. 

Історія житлового комплексу Прюїтт-Айгоу: провал модернізму чи перемога сегрегації?

Сьогодні місце, де колись стояв Прюїтт-Айгоу, частково засаджене деревами, частково відведене під школи та військову академію Прюїтта. Сусідні нетрі Десото-Карр також знесли та замінили на односімейні житла. Обговорювалася ідея переселення мешканців зруйнованого комплексу в нові будинки у сусідньому із Сент-Луїсом містечку Блек Джек. Проте його мешканці виступили різко проти. Притомної програми розселення мешканців Прюїтт-Айгоу так і не було запропоновано, вони розселилися по інших комплексах та районах. З ними «мандрувала» і злочинність.

Контекст вирішує: причини, наслідки, уроки

Навколо Прюїтт-Айгоу та подібних йому проектів і досі тривають суперечки, переважно з расової та соціально-класової точки зору. Називають різні причини їхньої поразки. Хтось звинувачує архітекторів: створене ними середовище ізолювало людей від міста, сприяло укоріненню атмосфери страху; незвична висотність та сильний контраст із навколишнім міським ландшафтом створювала психологічний дискомфорт. Хтось критикує тогочасну житлову політику США та залишки сегрегаційних стереотипів. Усе це, звичайно, мало місце, але фундаментом невдачі стали саме жителі комплексу та міський контекст, який їх оточував і у який насильно увіпхнули модерністську мрію про ідеальне житло.

Багатоповерхові квартали будувалися на місці нетрів. Змінювався зовнішній вигляд житла, але не змінювалися його мешканці. Райони концентрованої бідності осучаснювалися, та через відсутність якісних і глибинних змін зовнішня оболонка швидко занепадала. Расові стереотипи посилювали ореол гетто навколо новобудов. Середній клас тікав звідти, спільнота, що залишалася, маргіналізувалася та криміналізувалася. Наслідок – деградація та знесення. 

Багато американських мікрорайонів, схожих на Прюїтт-Айгоу, пережили його, але врешті кінець у них був однаковий. Наприклад, відомий своїм неблагополуччям чиказький Кабріні-Грін зносили з 1995 по 2011 рік. Збудований там само Роберт Тейлор Хоумс знищували до 2007 року. Така ж доля очікувала й на багато інших будівельних експериментів у США середини ХХ століття. Вони надто швидко заробили собі негативну репутацію, проасоціювалися з біднотою, мігрантами, злочинцями. 

Історія житлового комплексу Прюїтт-Айгоу: провал модернізму чи перемога сегрегації?

Виняток із цієї тенденції – близько 300 житлових комплексів Нью-Йорка, які живі й досі. Соціальне житло зберіглося тут через специфічні фактори. Перш за все, надвисока щільність населення та будівель – розселяти людей нікуди, знести хмарочоси дуже складно. 

Останнім часом американська молодь усе рідше дивиться в сторону будиночків із гаражами та садом і усе частіше – на орендовані студії в даунтаунах. Але і їх не приваблює соціальне житло в старих будівлях. На них чекають джентрифіковані райони із малоповерховою забудовою, у багатоповерхівках же переважно розташовані їхні офіси.

Пострадянські «хрущовки» – те ж саме чи ні?

Некоректно порівнювати Прюїтт-Айгоу із людськими мурашниками, які заполонили посткомуністичні міста Європи, адже соціальний контекст та поставлені перед забудовниками задачі відрізнялися. У Радянському Союзі жителі міст не мали реальних альтернатив квартирам у хрущовках чи брежнєвках. Та не особливо їх і хотіли – отримання квартири після комунальної кімнати чи бараку вважалося великим привілеєм, як і взагалі життя у місті. До того ж змінити населений пункт було не так-то просто – система прописки жорстко регулювала чисельність населених пунктів. Та й настільки виразної та масової соціальної нерівності й сегрегації в комуністичних країнах не було. 

Історія житлового комплексу Прюїтт-Айгоу: провал модернізму чи перемога сегрегації?

Пострадянські міста зростають дуже швидко, усі переїжджають туди в погоні за можливостями. Тому у більш заможних жителів користуються популярністю житлові хмарочоси із власною інфраструктурою, але й житло радянського періоду не здає своїх позицій через дешевизну для орендарів. Про знесення майже не йдеться, реалізовуються лише одиничні проекти; масштабних програм реновації, крім Москви, міста не мають. У Києві мова про це йде вже не перший рік. Нещодавно у Мінрегіоні повідомили, що розроблено законопроект про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду. У ньому будуть прописані алгоритми прийняття рішень щодо реновації чи знесення, можливі джерела фінансування, механізми компенсації та відселення жителів. У столиці тим часом беруться паспортизувати старі будинки – визначати «слабкі місця», підраховувати необхідні для ремонту кошти і, можливо, потроху формувати базу адрес під імовірні знесення. 

Про можливі варіанти реновації чи доповнення старих кварталів ми нещодавно писали у матеріалі «Кожне місто – цибулина: як доповнювати новим житлом існуючу забудову. Конспект лекції Яни Голубєвої». У будь-якому разі, сучасним міським проектувальникам, які візьмуться за реновацію радянських кварталів, варто пам’ятати про людську гідність та інфраструктурні потреби. У той же час громада має стежити, щоб нова забудова не перетворилася на гетто. Можливо, у наших реаліях не станеться такого вибуху злочинності в окремо взятому комплексі, а от непридатне для комфортного життя середовище на догоду жадібності – цілком імовірна розв’язка ситуації.

Текст: Дар’я Трапезнікова