Авторка нещодавно виданого роману «Амадока», у якому поєдналися історії учасника АТО, неокласиків та жертв Голокосту, дала публічне інтерв’ю у рамках фестивалю високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage. Софія Андрухович розповіла аудиторії про те, як працює над романами, чи має геній місця та атмосфера міста вплив на літературу і чому треба бути обережним, препаруючи колективну травму художніми засобами.

 

Публічність і внутрішній ресурс

— Те, що я недолюблюю публічність, пов’язане з особливостями характеру. Я люблю спостерігати, бути непомітною, а публічність — це щось протилежне. Надмірна увага часто паралізує, і я починаю поводитися інакше, ніж зазвичай. Утім, за останні роки я навчилася давати цьому раду, чимало брати від таких можливостей. Це не так страшно, якщо час від часу поміщати себе у моменти та ситуації, які лякають. Пройшовши крізь них, можна винести багато корисного та потрібного, навіть приємного досвіду.

Для натхнення та наповнення потрібні очевидні речі, наприклад, читання або прогулянки на природі. Багато часу витрачаю на спорт. Можу робити вправи чи бігати протягом кількох годин, відключаючи мозок, і потім отримувати нові ідеї чи інсайти. Інколи це навіть корисніше ніж читання. І звичайно, найближчі люди. У мене їх небагато, але я потребую щоденних тривалих розмов із ними про усе на світі.

Ритм дуже важливий: і у літературі, і у житті. Пощастило, що я мала можливість формувати його сама, що зовнішні обставини не тиснули надто сильно і не надто змушували підлаштовуватися. Навряд чи я змогла би працювати за умови інакшого навантаження та темпу; на «Амадоку» мене би точно не вистачило.

Коли ти починаєш серйозно займатися писанням, ритм стає невід’ємною частиною рутини. Ідеться про внутрішню дисципліну та послідовність щоденних дій, які я виконую. Частина з них необхідні загалом, дещо потрібне для успішної письменницької діяльності, решта — поєднання обох.

Навколишнє середовище, звичайно, важливе. Але нечасто із декораціями усе добре: завжди уявляєш якесь приємніше для очей, сприятливіше для роздумів місце.

Впливи на автора

— Процес усвідомлення навколишньої дійсності продовжується і навряд чи може бути завершений. Найбільше на мене як автора впливають люди, з якими я спілкуюся в реальному житті. Мій чоловік Андрій Бондар дуже підтримує. Із близькою подругою Мар’яною Прохасько веду діалоги на різні теми.

Якщо говорити про натхнення літературою, то буває чимало впливів, які не прочитуються. Навіть досвідчені літературні критики не можуть зчитати усе, та це й не потрібно. А буває навпаки, що критики вказують на певний вплив чи зв’язок, але автор не знав про цей твір чи ідею.

Чимало важить для мене письменник Кадзуо Ішігуро. Я люблю його за те, що він щоразу робить щось інше, береться до різних жанрів, для кожного роману винаходить нові правила і порушує встановлені у попередньому.

Стосунки з містами

— Будь-яке місто, де я жила, завжди було моїм. Добре або погано може бути будь-де. Усе залежить від поводження з цим місцем: як ти дозволяєш йому впливати на тебе і які стосунки із ним вибудовуєш.

Я жила неподалік від Києва досить довго, у самому Києві тільки три останніх роки. За цей час і пізнала найбільше в ньому, незважаючи на те, що бувала тут регулярно і раніше. Коли тепер говорю чи думаю про міську природу, виникає в уяві Оболонська набережна. Це місце поєднує в собі й урбаністичні ознаки (лінія багатоповерхівок, міст тощо), і воду та небо.

Я не можу назвати себе киянкою в повній мірі, хоча маю пристрасні почуття до Києва. Але водночас я вже не настільки франківчанка, як була колись. Я відвідую це місто нечасто, а чим рідше буваєш у місті, тим більше віддаляєшся, втрачаєш із ним зв’язок.

Я написала роман «Фелікс Австрія» про Станиславів, бо відчувала ностальгію і брак цього міста в моєму житті. Я точно не пригадаю, але може бути, що за весь час роботи над романом я у Івано-Франківську не була. Це створило відчуття ілюзії, підсилило фантазію, на якій базується цей твір.  Таку віддаленість можна вважати практичним втіленням метафори про дистанцію: якщо ти перебуваєш занадто близько, то не зможеш побачити загалом і в деталях те, про що хочеш написати.  Цей інструмент дозволив побачити місто здаля не лише географічно, а і в часі, нашарувати різні елементи.

Київ і неокласики

— Мені здається що міста проростають крізь письменників, і є нерозривно пов’язані з місцем тексти. Звичайно, «Амадока» не могла би бути написана так десь поза Києвом. Роман писався повністю тут, хоча задум виник, коли я перебувала у Варшаві. Дослідження почалися з архіву неподалік Софії Київської. Коли я переїхала безпосередньо до Києва, я багато гуляла його вулицями. Відбулося нашарування щоденних побутових моментів у новому місті, пізніше додався Київ, зображений у творчості неокласиків. З’явилися віддзеркалення, паралелі моєї буденності у поезії чи спогадах цієї групи.

Маємо пам’ятати, що це було радше академічне, університетське коло. Місто було важливе і для творчості, і для наукових досліджень, і в історичному контексті. Київське середовище було одним із основних підґрунть, із якого неокласики черпали силу. Вони були залюблені у Київ, в архітектуру, бароко, театр, тощо. Місто для неокласиків було чимось важливим, на противагу рустикальній культурі.

Саме неокласики почали доволі інтенсивно розвивати київський текст. Вони намагалися вибудувати щось європейське на цьому місці, зарекомендувати себе як європейських діячів. До них Києва у літературі не вистачало. На мою думку, найповніше (хоча і дуже специфічно) Київ зображений у В. Домонтовича (Віктора Петрова). Його підхід до міста викликає у мене захоплення і розуміння.

Історія як стрижень

— Я зазвичай починаю працювати над книгою від конкретної історії, людини, місця, живого почуття. Якщо цей матеріал справжній, потужний і цікавий, то твір матиме свою ідею, але автор не обов’язково має її усвідомлювати та виділяти. Як правило, це за нього роблять критики.

«Фелікс Австрія» писався на основі інтуіції, атмосфери, мотиву, який я намугикувала. «Амадока» — це роман, який мною найбільш усвідомлений у порівнянні з іншими текстами, найбільш пропрацьований концептуально у плані форми, значень та ідей. Я провела чимало попередніх досліджень, довго працювала над планом, над тим, як і чому мусять поєднуватися певні частини.

Моя постійна тема — любов як хворобливість. Кожен із нас переживає своє, жахливе, невідворотнє, невимовне, невиправне. Але навіть за цієї поламаності жевріє бажання зігріти одне одного, хоч часто це і робиться дещо химерно. В «Амадоці» це опрацьовано по іншому: показано, що набагато важливіше бажання любити на максимум здатності.

Я тільки недавно почала усвідомлювати, що найважливіше в цьому романі — історії, спосіб їх розповідати, потреба в цій оповіді. Це те, що для мене найважливіше у літературі і чому я пишу книги, — життєва потреба в оповіді. Розказувати і слухати.

Обережне пропрацювання наболілого

— Рушійною силою у роботі над романом була внутрішня потреба, запит, який не надто зважав, що з книжкою буде далі. Цей світ уже розрісся в моїй уяві. В якийсь момент я повірила в його реальність і відчула зобов’язання перед героями, у яких зійшлися справжні історії.  У якийсь момент я майже на фізичному рівні пережила відчуття мовчання у літературному сенсі навколо нас, неопрацьованість теми. Протягом кількох років читала різну неукраїнську літературу — художню, есеї, мемуари.

У нас, на відміну від європейської літератури, недостатньо мовних засобів, немає корпусу текстів, щоби обговорювати тему Голокосту. Також виникає питання: чи маю я право описувати це художньою мовою, якщо є мемуари та свідчення тих, хто безпосередньо це пережив? З іншого боку, не покидало  відчуття, що це не можна так залишати, що тема мусить бути пропрацьована і в художній літературі, з метафорами й іншими засобами виразності.

Писати на такі чутливі теми можна по-різному — і через сухі свідчення, і через емоційну оповідь. Тому три частини всередині «Амадоки» відрізняються. Звучали суперечливі претензії, нібито це три окремі романи: про АТО, Голокост і неокласиків. Але ці частини все ж пов’язані внутрішніми заримуваннями і віддзеркаленнями.

Есеїстичність дозволила побачити неокласиків через певну сітку рефлексій від імені відстороненого оповідача. Для оповіді про Голокост була використана більш художня форма, яка забезпечила наближення і віддалення наратора, створення об’ємного світу та можливість перенести читача туди. Але тут треба дбати про чіткість слів, щоби художні засоби не здавалися небезпечним і болючим несмаком на фоні лаконічного й сухого викладу мемуарів.

Я вважаю, що нав’язувати якісь напрями та бачення дуже складно і навіть шкідливо. Утім це не означає, що люди не можуть об’єднатися заради спільної мети. Порозуміння можливе, але треба мати багато терпіння та реалістичний погляд на речі.

Колективна травма складається з багатьох індивідуальних. Неможливо позбавитися її, не пропрацювавши кожну окрему болючу історію. Під час досліджень та читання літератури я побачила, що ці великі згустки непророблених історій притаманні великим групам людей. Вони не розуміють, що з ними відбувається, при цьому знаючи про деякі з цих болючих місць. Тому інколи важливо щось забувати, щоб уникнути руйнування. У сучасному світі досить складно це зробити через доступні та розвинені технології. Є навіть побоювання, що такої кількості свідчень нашого життя з різних ракурсів може бути  забагато. Варто задуматися про мотиви та справжній сенс спогадів і вражень, що ми як свідки сьогоднішнього залишаємо у просторі і з якими мотивами.

На мою думку, література — найлагідніший спосіб говорити про складні теми, торкатися наболілого. Я хочу сподіватися, що в моєму романі або загалом в художніх текстах немає небезпеки в такі моменти, коли є ризик передати цю велику колективну травму непричетним. Художні засоби покликані впливати індивідуально на кожного реципієнта. Якщо людина має нерозв’язаний вузол, вона здатна прийняти повідомлення і надати потрібну їй в цьому місці форму. Якщо немає потреби в цьому, меседж буде сприйнятий поверхово або відскочить. Важливий момент — людина з іншого контексту, яка позбавлена тутешнього досвіду, здатна завдяки емпатії спричинити поворот в історії інших людей, яка застрягла на певному місці.

Записала Дар’я Трапезнікова