У рамках урядового конкурсу «Малі міста — великі враження» Красносілька об’єднана громада, що на Одещині, дозволила туристам на один день відчути себе чумаками та наблизитися до земних скарбів. Кінцева точка сучасного «Чумацького Шляху» (саме так назвали місцевий етнофестиваль) — Куяльницький лиман. Саме у ньому громада побачила джерело можливостей та натхнення для відповідальності.

Культурна менеджерка Олена Боришполець, яка долучилася до організації фестивалю, поділилася з нами цікавинками із внутрішньої кухні та роздумами про те, що сіль може уособлювати для сучасного українця.

Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»

Вересень для курортних міст із архітектурою та великою водою — місяць рахування курчат і сподівань на краще майбутнє. Майбутнє, у якому вулиці стануть ширшими та гарнішими, дерева зеленішими, море чистішим і глибшим. І станеться це все саме по собі, без зусиль, без клопоту, без любові, взагалі без дій людини.

Найчастіше ми бачимо саме зворотну картину. Але початок осені в теплих регіонах країни може і не бути початком консервації та завмирання. І це питання ландшафтних можливостей, які в Одесі та області дають зелене світло на продовження активності. Зокрема і на «Чумацькому Шляху».

­Оpen air етнофестиваль під такою назвою (зокрема частина перша «Сіль») — не перша спроба комунікувати з територією Куяльницького лиману. Саме комунікувати, бо творити події будь-якого характеру без відгуку місцевості — це велика і постійна помилка людини.

Косу на узбережжі представники громади, яким належить ідея події, обирали довго. Зважували кожну деталь інфраструктури, враховували всі відтінки пейзажу та характер вітру у певний час доби. Усі ці тонкощі можуть здатися незначущими на перший погляд, але тут ми повертаємося обличчям до комунікації з територією.

Фестиваль відбувся 14-го вересня, а підготовка до нього тривала всього два з половиною місяці. За цей час громада Лиманського району впоралася з облаштуванням локації, не зачіпаючи природного балансу, тільки завдяки повному розумінню та любові до скарбів, якими володіє.

Історична спадщина цієї місцевості додає природній неабияку цінну фішку. У XVII-XVIII століттях сіль була в Україні одним з найдорожчих продуктів. У неблизький шлях до солоних причорноморських лиманів відправлялися цілі чумацькі обози. Саме там, де вони проходили, громада єднає людей і привертає увагу до стану лиману, запрошує до діалогу про його подальше життя. Яким воно буде? Чи усвідомлюємо ми, що абсолютно все може зникнути будь якої миті?

Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»

Організатори фестивалю готують величезну територію до інтелектуальних, музичних, гастрономічних і спортивних подій, усвідомлюючи відповідальність за цей ландшафт. Тому тотальне прибирання сміття «до» і «після», відмова від пластику у гастрономічній частині стають центральними завданнями на рівні з будуванням інфраструктури та комфортним використанням локації.

Ми постійно стикаємося з осуджуванням події в інформаційному полі, з певною агресією, нерозумінням, тому звітуємо перед соціумом про підхід організаторів до цієї частки землі. Подія стає серйозним викликом для громади, функції якої не пов’язані з подібним напрямком. Керівництво запросило мене культурним менеджером та PR-директором події, що також багато говорить про здібність організаторів делегувати там, де це хтось може зробити якісніше за них. А в моєму випадку ще і повністю довіритися, що було великим випробуванням для держслужбовців.

Вибір культурного менеджера — скоріше збіг обставин, але навіть у цьому є велике  втручання природи. Я виросла на узбережжі Куяльницького лиману, і так само питаюся в нього і досі, чи є в нього настрій для зустрічі зі мною.

Подію відвідало близько п’яти тисяч людей.

Це стало можливим завдяки безкоштовному трансферу, який курсував безперервно з різних точок Одеси і області

Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»
Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»
Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»
Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»
Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»
Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»
Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»
previous arrowprevious arrow
next arrownext arrow
Slider

Такий підхід у діяльності державної установи повністю змінює мої скептичні уявлення про можливості регіонів, про їхні здібності та амбіції. Подію відвідало близько п’яти тисяч людей. Це стало можливим завдяки безкоштовному трансферу, який курсував безперервно з різних точок Одеси і області.

Усе, що відбувалося на локації і готувалося у короткий термін, мало обличчя, концепцію, мету.

Глобальна мета фестивалю — привернути увагу до Куяльницького лиману, щоби він якнайскоріше отримав статус курортної зони і розвивався відповідно до нього.

Локальна – збереження культурної спадщини.

Перша частина фестивалю має назву «Сіль». Сіль — як важливий продукт, що колись мав неймовірно високу ціну, і водночас як суть, як наповнення, як ідея. «Сіль» дала можливість поговорити про багато важливих речей. Завдяки цій частині ми мали дослідження-рефлексії у вигляді двох арт-проєктів.

Перший — фотовиставка «Складні з’єднання», кураторкою якої стала Оксана Канівець. Назва має на увазі людей, які є багатошаровими енергетичними та емоційними структурами, що впродовж життя накопичують досвід. Він відкладається в нас, немов шари солі, що рік за роком нарощують кристал.

Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»
Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»
Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»
Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»
Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»
Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»
Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»
Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»
previous arrow
next arrow
Slider

Наші зв’язки, поєднання з людьми та оточуючим світом завжди складні. Але це і є сіль нашого життя – пізнати себе, землю, на якій ми живемо, та людей, із якими знаходимося поруч. Крізь роки життя побачити весь досвід людини у її зморшках, її руках, у її будинку і тому, що його оточує. Шкодує вона чи радіє пройденому шляху? Самотня чи в оточенні близьких та рідних? У ній живе любов та добро, чи біль від вчинків скоєних або нескоєних гризе її? Ми не знаємо, але бачимо глибину та відбиток прожитих років.

Друга рефлексія — це колаборація з одеським ленд-арт проєктом «Павутиння», інсталяція кристалів «Сіль води» (куратор Сергій Лиховид). «Павутиння» — це колективна творчість, де кожен художник (павук) може проявити себе індивідуально, при цьому будучи частиною однієї картини. Роботи як окремі модулі збираються в фігури або в композиції.

Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»
Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»
previous arrow
next arrow
Slider

Проєкт має і соціальну складову: він зачіпає проблеми екології та піднімає питання висушених водойм. Павутиння з’являється там, де людина перестає стежити за навколишнім середовищем, або там, де воно занепало, але ще можна щось зберегти.

Наступний рік потребує набагато більшої роботи над помилками організаційного характеру, невпинної рефлексії, великої уваги до спортивної та екологічної складової, масштабування арт-проєктів, простір для яких схожий на величезну пустелю казкового фестивалю Burning Man. Це рік великого бажання громади створити справжній всеукраїнський рух, довготривалу якість, рік пошуку можливостей перевершити минуле, бути при цьому відповідальними перед природою, не зруйнувати її довіру.

Сіль води, що зникає: рефлексія після «Чумацького шляху»

Це також рік сенсів, які не треба шукати, бо вони знаходять нас самі. І ми гідні того, щоб поговорити про них 5 вересня 2020 року на узбережжі Куяльницького лиману, у просторі етнофестивалю «Чумацький шлях». Це буде частина друга під назвою «Земля».

Текст: Олена Боришполець

Фото: Андрей Телятник