Редакторка «Про|стору» Дар’я Трапезнікова відвідала покази кінофестивалю «Молодість» у київських кінотеатрах і на власному дивані та ділиться враженнями від змішаної системи та цьогорічної програми.


Коронавірус повністю переписав розклад культурних подій 2020 року. Більшість масових заходів була скасована чи перенесена на 2021 рік. Одними з небагатьох, хто наважився провести подію не лише в Інтернеті, а й поза межами онлайн-простору, був Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість». Цьогоріч одна з найбільших кіноподій Східної Європи відбулася наприкінці серпня, на відміну від давно звичного жовтня чи нещодавно обраного травня. 

Місця та правила проведення

Основною локацією фестивалю став кінотеатр «Жовтень», де відбулася більшість показів, а також зосереджувалися прес-заходи й акредитаційна служба. Була задіяна і зала КІНО42, що розташована неподалік легендарного кінотеатру. Учасників і лекторів індустрійної програми «Майстерня талантів» приймав у себе FEDORIV HUB. Доброю традицією останніх кількох років стало спорудження майданчика для кінопоказів під відкритим небом. Раніше це була Поштова площа, цього року — більш камерний формат біля Арки Дружби Народів. Там кияни могли відвідати низку безкоштовних показів із дитячої програми та кількох українських прем’єр. 

Сергей Лозница: «Моя задача – быть точным, насколько это возможно»

Приємним сюрпризом стало повернення «Молодості» у Будинок кіно. Команда фестивалю вирішила взяти на себе місію його ревіталізації та відновлення його значущості для української кіноіндустрії — важливий крок на тлі закриття кількох культових київських кінотеатрів півтора-два роки тому. У Червоній залі оновили систему звуку, щоби глядачу могли насолоджуватися звучанням діалогів та мелодій у найвищій якості. Також креативна агенція We Bad спеціально до фестивалю розробила візуальне рішення для арки Будинку кіно.

Глядачі та гості

Раніше аудиторія офлайн-фестивалю була обмежена киянами та представниками індустрії з інших міст і країн. До цьогорічного фестивалю була розроблена та запущена спеціальна платформа, що поєднувала в собі фестивальний журнал і онлайн-кінотеатр. Тож можна було подивитися стрічки конкурсних програм із будь-якої точки України, лише зареєструвавшися за допомогою мобільного телефону. Нагадаємо, так само вчинили навесні організатори фестивалю Docudays UA, переобладнавши свою платформу DOCU/SPACE під повноцінний онлайн-кінотеатр.

Уперше запустили і систему абонементів. Були запропоновані три типи: для представника індустрії, глядача та студента профільної спеціальності. Останній дозволяв безкоштовно відвідувати кінопокази, а також дискусії та майстер-класи у рамках «Майстерні талантів».

Бизнес, тигр и искусство: что творится в мире Ивана Вырыпаева

Говорит художница: Мария Куликовская, «Моя кожа – мое дело»

Як і будь-який масштабний міжнародний захід, «Молодість» завжди була гучною. Обговорення у кінозалах і поза ними, міжнародний нетворкінг і яскраві вечірки — усе це коронавірус звів до дозволеного мінімуму. Навіть у епіцентрі подій, «Жовтні» було незвично тихо та малолюдно перед більшістю сеансів. Глядачів було менше, ніж зазвичай, через особисті перестороги та лише половину доступних місць. Ті, хто прийшли, були розслабленими без традиційних черг і полювань на last-minute вхід. Часто настільки розслабленими, що навіть не думали залишити маску на обличчі попри чітко прописані біля входів правила. Через ту ж таки епідемію дуже мало іноземців приїхали представляти свої фільми. Спілкування з ними після показів і деталі з перших вуст, без яких колись було важко уявити фестиваль, тепер стало ледь не найяскравішим враженням від нього.

Утім, ці обставини не позначилися на різноманітті представлених стрічок. Організатори запропонували до перегляду понад 250 фільмів. Основа фестивалю — міжнародні та національні конкурсні програми: cтудентська, короткометражна та повнометражна, а також Sunny Bunny (ЛГБТ+ тематика) та Teen Screen (дитяча)​. Кіноменю щороку урізноманітнюють позаконкурсні підбірки. Так, Фестиваль фестивалів​ пропонує до перегляду фільми від учасників офіційних відборів головних кіноподій світу у Каннах, Берліні, Локарно, Карлових Варах тощо. Кіногоризонт розширювали і підбірки від партнерів, як то Nordic Light (скандинавські ЛГБТ-короткометражки від MIX Copenhagen), підбірки стрічок студентів кіношкіл Швейцарії, Румунії, Бельгії. Поряд із першими спробами демонструвалися роботи визнаних майстрів — у програмі «Метри» та ретроспективі Валі Експорт. Не бракувало і спеціальних програм українського кіно.

Індустрійні заходи — традиційний пітчинг Boat Meeting та «Майстерня талантів». Там відбулося більше десятка майстер-класів і обговорень на різні дотичні теми: монтаж, комунікація, робота оператора та звукорежисера, акторський коучинг, гранти, розгляд продюсерських кейсів тощо. «Молодість» також об’єдналася із фестивалем В2В Doc, щоби провести спільну індустрійну секцію у другій половині вересня. Ідеться зокрема про пітчинг копродукції творців із СНД і Європи та майстер-класи режисера серіалу «Чорнобиль» Юхана Ренка та актора серіалу «Гра престолів» Пілу Асбека.

Оскільки фестиваль приділяє багато уваги студентам профільних спеціальностей та їхній творчості, організатори зібрали випускників та представників кіношкіл і профільних курсів (як українських, так і закордонних) для обговорення стану кіноосвіти в Україні. Одні відстоювали короткий термін навчання, виключно прикладне спрямування та викладачів-практиків, інші переконували, що загальна гуманітарна база та більш абстрактні курси підсилять креативність молодих фахівців і змістовність їхніх робіт. Тим не менш, усі зійшлися на тому, що студентам не вистачає взаємодії — як із однокурсниками суміжних спеціальностей (спільних проєктів режисерів, акторів, операторів), так і з майбутніми роботодавцями та гравцями ринку загалом.

Програма

Перше, що потрібно пам’ятати, готуючись до фестивалю, — передивитися усі фільми за 10 днів неможливо. Онлайн-платформа розширила можливості, знявши часов та просторові обмеження, але навіть 3 фільми щодня — це розклад для найбільш витривалих. Тож свій час треба планувати розважливо, балансуючи між «неповторними» сеансами, конкурсними фільмами, які часто залишають більше питань, ніж відчуттів, прем’єрами та шедеврами.

Якщо ти ретельно вчитувався у синопсиси та вдивлявся у трейлери, то, рухаючись за відшліфованим розкладом, можеш помітити надто близькі тобі теми та настрої і/або якусь спільну нитку, що пов’язує усе побачене. Для мого «маршруту» це були зміни, що приходять із віком чи часом, і (не)здатність до них пристосуватися. Хто б і де це не був — жінки з Голівуду, які відстоюють свої права, чоловіки, які стикаються із власною хворобою чи смертельним діагнозом рідної людини, підлітки та «дорослі діти» у пошуку власного місця — усі вони так чи інакше відображають наше суспільство у цей час глобальної нестабільності, де кожен мусить лавірувати між негараздами. Навіть підбірки старих фільмів (як-то експериментальне кіно 1960–1980-х від Довженко-центру) набувають несподівано актуального звучання. Взяти хоча би засмученого сірою буденністю Цоя у «Кінці канікул» — хіба ж не його голос звучить наполегливою вимогою зовсім недалеко, на білоруських протестах? Хіба ми самі не хочемо змін, кидаючи втомленим оком на передвиборчі білборди з обіцянками нового від давно відомих облич?

PARK3020 – первый публичный парк современной скульптуры в Украине

Фестивальна часово-просторова «географія» завжди різноманітна. І це завжди заспокоює, коли бачиш щось зрозуміле та знайоме і у бразильці, який налагоджує життя наново після тюрми та втрати лідерства у спільноти («Угамований/Pacified»), і у скандинавських школярах, у яких зриває дах від першого кохання («Психостерво/Psychobitch»), і у жителях інтернет-простору 4chan, чия меметична агресія однією картинкою перевертає політичний порядок догори дригом Ніштяк, чуваче/Feels Good, Man»).

На противагу цьому, українське кіно інколи здається надто далеким від реальності та світогляду вітчизняних аудиторій, особливо якщо воно не документальне. Утім, хто із нас час від часу не бажає сховатися у іншій, більш «причесаній», вишуканій і емоційній реальності? Переплетення химер і справжніх деталей у таких роботах, як нова стрічка Романа Балаяна «Ми є. Ми поруч», — чудова можливість випасти в інший вимір, затамувавши подих до самого кінця.

Водночас радує, що після Революції Гідності та початку бойових дій з’являється усе більше українських фільмів, які, по-перше, говорять про актуальні події, по-друге, розкривають історії пересічних, на перший погляд, людей без театрального пафосу. Так, що глядач відчуває, ніби почув розповідь про життя нового сусіда чи підслухав політичну дискусію на ринку чи у потязі (саме там режисер фільму «Поїзд “Київ-Війна”» Корній Грицюк розпитує незнайомців про їхнє ставлення до ситуації на Донбасі). 

Не виключаю, що ця стрічка і лауреат «Санденсу» та Docudays UA, дебютний фільм Ірини Цілик «Земля блакитна як апельсин» про родину із прифронтової Красногорівки найбільше зачепили саме через особистий зв’язок із темою та документальний характер. Зараз, поки рани ще свіжі, радше імпонує якнайменш упереджений погляд документаліста, аніж часто гіперболізоване та викривлене художнє бачення. Для балансу було би чудово знайти сміливців, які вихоплять поетику та гумор із білого шуму повсякденності та акуратно інтерпретують це для великих екранів та широких мас. Без примітивізму, яким часто грішить мейнстримне кіно. Із нестримним бажанням протерти власну оптику, яке залишається після багатьох фестивальних сеансів.

Читать далее:Странные объекты в кино: крутится волчок

Текст: Дар’я Трапезнікова

Фотографії надані кінофестивалем «Молодість»