Узявши курс на розлучення із радянським спадком, деякі країни намагаються піти якомога далі, не спиняючись навіть перед зміною абетки. Одна за одною вони відмовляються від кирилиці, або переходячи на латинку, або повертаючись до власного письма. Дехто відверто називає цей процес «деколонізацією».
Чи складно країнам міняти настільки базові речі? Як це відбувається, і чи всім вдається? Можливо, і в Україні є прихильники відходу від кирилиці?
Монголія оголосила про свій намір остаточно повернутися до старомонгольського письма до 2025 року. Вже готуються адаптації традиційної вертикальної абетки для онлайн-простору та електронного набору. Шкільні програми будуть упроваджені до 2024 року, а державні установи попросили підготувати систему транскрибування імен. [1]
Так само до 2025 року планував перейти на латинку і Казахстан. У 2006 році президент Нурсултан Назарбаєв офіційно висловився про необхідність переходу, стверджуючи, що латинська абетка домінує в інформаційному просторі. У 2018 році мало початися впровадження нових шкільних підручників та активна фаза переходу. Казахський політолог Айдос Сарим, що коментує цю ситуацію, відверто називає відхід від латиниці «деколонізацією» та позначенням приналежності країни до тюркомовного світу. [2]
Усе це — частина великої програми відходу від запровадженого Радянським Союзом кириличного письма та повернення національної ідентичності. Подібні течії існують по всьому простору колишнього СРСР, проте не всюди вони отримують владну підтримку. Так, наприклад, Республіка Татарстан, яка входить до складу Російської Федерації, проте користується чи не найширшою автономією в ній, спробувала здійснити перехід на латинку (точніше — повернення до неї) ще на початку 1990-х років. Проте Госдума РФ виступила різко проти, вбачаючи у цьому крок до остаточного відділення Татарстану від федерації. «Абеткова війна» у законодавстві тривала аж до 2011 року, коли кирилицю все ж лишили основною абеткою, проте передбачили можливість дублювання офіційних текстів латиницею або арабицею. [3]
До відмови від латинки тяжіють не лише тюркомовні країни. Деякі держави зі слов’янським населенням також готові запровадити в себе другу абетку, а то й повністю відмовитися від кириличних літер. Так, у Сербії люди користуються і латинською (гаєвицею), і кириличною (вуковицею) абетками. Офіційним письмом лишається все ж вуковиця, проте самі серби все більше схиляються до її конкурентки. [4]
А в Молдові процес декирилизації пройшов успішно. До 1991 року країна була частиною Радянського Союзу та користувалася кириличною версією своєї мови (лимба молдовеняскэ), але уже у 1989 році існувала паралельна версія латинкою. Із 2013 року діє постанова Конституційного суду, який визнає румунську та молдовську мову єдиною. Хоча Конституція Молдови визнає державною мовою країни молдовську, суд постановив, що декларація про незалежність, яка називає державною мовою румунську, має пріоритет над Конституцією. [5]
Із переходом на латинку в Молдові спалахнула нова суперечка: називати рідну мову румунською чи молдовською?
Фото з відкритих джерел
Латинізовану Білорусь взагалі важко собі уявити. Проте ще 150 років тому білоруська інтелігенція майже завжди записувала свої думки латинською (точніше, польською) абеткою. Запровадження кириличного письма почалося разом із російським впливом. [6] Зараз перехід на латинку виглядає не надто реальним, адже становище самої білоруської мови стало досить непевним із введенням російської як другої державної. Утім, ентузіасти стверджують, що вона краще передасть звуки білоруської, відділить цю мову від російської та сприятиме інтеграції Білорусі у глобальний латинізований простір. [7]
В Україні також є ініціатива переходу на латинську абетку, проте усталеної сучасної транскрипції досі немає. Так, наприклад, проєкт «Латинка Так», що пропагує повний перехід на латинське письмо, пропонує цілих шість варіантів. [8] Проте критики латинки стверджують, що якраз кирилиця і є питомою українською абеткою, а все інше було польським запозиченням часів Речі Посполитої.
Цікавим компромісом стала абетка «Рутенія» Василя Чебаника. Сам автор дуже критично ставиться до переходу на латинку, наголошуючи на тих проблемах, що постануть перед країною під час та після таких радикальних змін. Натомість Чебаник пропонує свою абетку під назвою «напівлатинка», яку він створив на основі шрифтів, що панували на теренах України до Петра І. Чебаник називає свою абетку не стилізацією, а саме відтворенням давніх варіантів, адаптованим для сучасного світу. Наразі «Рутенію» вже використовують декілька культурних установ, такі як Публічна бібліотека імені Лесі Українки чи Академія мистецтв України. [9]
Абетка Рутенія. Автор Василь Чебаник
Незалежно від культурного та етнічного підґрунтя країни, перехід на іншу абетку — це значні зміни та великий стрес для країни. Це проєкт не на одне десятиліття, скоріше — на ціле покоління. Таке рішення можливо втілити в життя або за повної підтримки населення, або за залізної політичної волі та дещо тоталітарного ладу, або спонукавши людей змінити кут зору на питання абетки.
Текст: Дар’я Цепкова
Фото обкладинки: SIPA ASIA/ZUMA/ALAMY
Джерела:
[1] Mongolia abandons Soviet past by restoring alphabet. The Times
[2] Это выход из “русского мира”. Почему бывшие советские республики отказываются от кириллицы?
[3] Татарське письмо. Вікіпедія
[5] Молдовська мова. Вікіпедія
[6] Языковая ситуация в Белоруссии и типология языковых ситуаций. Ю. Б. Коряков
[7] Десять причин пользоваться белорусской «лацінкай». Аня Перова
[8] Latynka Tak
[9] Українці користуються шрифтом Петра І, а треба своїм – каліграф Чебаник. Радіо Свобода
