Засновник вінілового магазину S2DIO в Івано-Франківську Роман Мартинчук і засновник українського лейблу Aby Sho Music Андрій Смірнов пояснили «Про|стору», чого очікують і що отримують від музики на платівках різні групи слухачів, чим зумовлена нова хвиля популярності вінілу та які обмеження накладають особливості його виробництва та розповсюдження.

Розповідь доповнили своїми враженнями та емоціями від улюбленої музики на аналогових носіях колекціонери вінілу —  Олена Савенко, Іван Краснощоков, Гліб Свяжин, Юлія Бердіярова й Андрій Костюк.

Про вінілову культуру в незалежній Україні

Роман Мартинчук: Розвиток вінілової культури за останні три десятиліття схожий на американські гірки. Протягом 1990-2004 років це було популярно, особливо серед тих, хто грає матеріал на вінілових носіях. Але, починаючи з 2005 року, у світі відбулася цифрова революція, і запит на вініл згас, коли в кожного з’явився плеєр із великою бібліотекою мелодій.

За останні 5 років почали з’являтися лейбли, які записують музику на вінілових пластинках. До того їх або просто не існувало, або вони були заморожені. Вініловим фанам варто подякувати диск-жокеям, які протягом усіх років занепалого попиту підтримували вінілову культуру, боролися за її визнання. Вони шукали та поширювали платівки — це явище отримало назву «вінілове діггерство»; поняття позначає кайф від процесу. Я, наприклад, обожнюю в подорожах за кордон проводити багато часу у вінілових магазинах. Там всюди подають каву, чимось пригощають, аби лише ти затримувався довше та купував платівки.

Останні 2-3 роки у нашому магазині з’являється все більше клієнтів з різними, інколи дивними, запитами, по Україні відкриваються нові магазини. Але у людей залишається усталена думка, що вініл — це дуже дорого. Це не правда, бо на блошиних ринках можна знайти платівку радянського виробництва за 30 гривень, а програвач — за 1000 гривень. Усе залежить від смаків і бажань.

Магазин S2DIO

Андрій Смірнов: Попит зріс років 7 тому, не більше. Думаю, люди втомилися від бездушної цифрової музики. Людина завжди має незрозумілий потяг до фізичних відчуттів, а вініл задовольняє цю потребу. Відмінність українського ринку — незнищенне прагнення наших людей до дешевших платівок, що обумовлене низькою купівельною спроможністю. Тому сюди дуже рідко завозять якісь ексклюзивні видання або рідкісні преси, і випускати вініл в Україні з додатковими матеріалами — всілякими вставками, з особливим поліграфічним оформленням — невигідно: такі тиражі дорожчі, і купують їх дуже погано.

Олена Савенко, 3D-artist: Вініл слухаю частіше на вихідних чи наприкінці робочого дня, з коханою людиною, залежно від настрою. Для мене такий формат прослуховування — це щось тепле, заспокійливе та приємне. Найчастіше обираю щось джазове або дістаю з полиці Florence and the Machine чи Bon Jovi. Чоловік, який в Одесі продає вініли, вже знає мої смаки й дуже дивується, коли беру щось протилежне.

Вініл люблю через якість звучання: воно відмінне від того, що ми чуємо на цифрових носіях. А ще так слухали музику наші батьки, у цьому є якась романтика. 

Про попит

Андрій Смірнов: Музика наших виконавців на ринку сучасного українського вінілу складає 95% асортименту, решта — це закордонні артисти. Наклад одного українського альбому зараз складає від 150 до 500 штук, тоді як за кордоном реліз більш-менш відомих виконавців чи виконавиць може становити від 5000 штук. За моїми спостереженнями, високим попитом користуються наші самобутні музичні проєкти. Якщо виконавець чи виконавиця від західного відрізняється лише текстами українською або російською, або просто записується в Україні, то таку музику погано купуватимуть на вінілі.

Роман Мартинчук: Люди, які слухали платівки з 1970/80-х років, мають сталі вподобання і дуже часто приходять за чимось конкретним. Молодь обирає щось андеграундне, техно, електроніку. Діджеї шукають ексклюзивні платівки якоїсь електроніки, хаусу, техно з маленьким тиражем. Дехто приходить за першопресами старих рок-гуртів. Ми просуваємо культуру, і це важко, бо наше суспільство антикультурне. На щастя, сучасна молодь прокидається та починає цікавитися, вчитися. Я помітив, що про музику конкретних епох вони тепер знають більше, ніж самі свідки тих часів.

Іван Краснощоков, студент: Свою першу платівку я купив роки три-чотири тому в магазині «Грамофон» у Києві. Це була не дуже популярна сінт-поп група Live Wire з альбомом No Fight. Про них мало інформації, але їхня музика дуже цікава. У цьому для мене і є краса вінілу: ти можеш придбати платівку невідомого гурту чи виконавця тільки через те, що сподобалася обкладинка. Адже раніше вініл був чи не єдиним способом донести свою музику до людей, а його обкладинка — одним із небагатьох методів реклами на той час. Зараз у мене 50 платівок.

Про радянське виробництво

Андрій Смірнов: Стверджують, що по звучанню платівки часів СРСР були гіршими. Це можна було би порівнювати, якби випускався однаковий репертуар, але співставляти умовних The Beatles або Black Sabbath з умовними Піснярами або Кола Бєльди некоректно. Також не варто  брати до уваги піратські пластинки радянського періоду, наприклад, лейблу AnTrop або BRM, які випускалися з сумнівних похідних джерел. У тодішній музиці достатньо гідних прикладів, які більше ніде не видавалися.

Роман Мартинчук: У СРСР виробництвом платівок займалася фабрика «Мелодія». На мою думку, радянські платівки по звучанню не дотягують до імпортних. Наприклад, старші люди, за 60–70 років, які досі слухають вініл, ставляться до «Мелодії» зневажливо. А ось молодь цінує, збирає, шукає саме це виробництво. Коли я став колекціонувати вініл, то першими у колекції були саме радянські платівки.

Гліб Свяжин: У Радянському Союзі альбоми зарубіжних виконавців на вінілі виходили із затримкою у кілька років. Фарцовщики займалися поставкою платівок з-за кордону, але вони були дорогі та завжди в дефіциті. Тому люди перезаписували їх на рентген-знімках за допомогою двох програвачів.

Роман Мартинчук: Це явище мало назву «на ребрах». Часто вініломани записували треки, яких не існувало на платівках «Мелодії», аби тільки мати конкретний альбом чи пісню у своїй колекції. Запис відбувався в моно якості, порізи були неглибокі, платівка гнулася. Цей формат був доступний для кожного, можна було також прийти в будь-який магазин мережі «Електрон» і начитати привітання, записати пісню на листівці «Міші з любов’ю від Маші». Здебільшого музичні привітання друкувалися на звичайних паперових листівках.

Юлія Бердіярова, культурологиня в Одеському художньому музеї: Мені здається, вся ця історія з вінілом, аналоговою фотографією — це про уповільнення життя, тому що їхнє виготовлення вимагає складних і габаритних процесів. Для мене зупинятися і слухати вініл — це звичні ритуали турботи про себе. Коли в мене поганий день, я вмикаю платівку, сідаю на ліжко та медитую. Як на мене, надто доступні речі втрачають свою цінність, і саме карантин мав навчити людей сповільнюватися в усіх сенсах. Вініл стане одним із легальних способів «нічого не робити» і наповнюватися водночас.

Про сучасне виробництво

Роман Мартинчук: Вважається, що найкращу якість має японський чи американський вініл. Чеський GZ Media — один із найбільших заводів. Він славиться якістю пресу та матеріалу, замовники в них із усього світу. На мою думку, кожен музикант хоче записати свою музику на вініл. Але зараз є конкуренція, і не кожен лейбл буде видавати щось посереднє. У нас є українські лейбли, які теж замовляють преси за кордоном.

Якість звуку на вінілі може дати фору будь-яким цифровим носіям. Як сильно барабанщик вдарив паличками по інструменту, так і голка дряпатиме платівку. Тому звук найкраще та найчесніше передається саме через вініл. Цифра рано чи пізно досягає межі, а звучання платівки обмежується тільки тим, яка аудіосистема стоїть і яка акустика у приміщенні.

Андрій Смірнов: Платівки друкують на промислових пресах зі спеціально виготовленої матриці. Через це практично неможливо зробити тираж в 1, 5, 10, 50 примірників. Але залишається можливість зробити тираж від 150 штук і знищити 149 штук, залишивши 1 платівку. Тобто, 1 платівка матиме ціну умовних 150.

Музиканти і музикантки намагаються випустити свої альбоми на вінілі скоріше для престижу: це дороге задоволення, яке проіснує в світі набагато довше, ніж той же компакт-диск. Плюс, звук із платівки можна зчитати, покрутивши її на олівці і приставивши до неї не дуже гостру швейну голку або аркуш цупкого паперу. А компакт-диск, із точки зору майбутніх археологів, є дзеркальним диском незрозумілого призначення.

Гліб Свяжин: У дитинстві у моєї бабусі був програвач і трохи платівок. Ми часто слухали музику, коли я у неї залишався. Свідомо до цього захоплення я повернувся через 20 років. Завдяки вінілу я полюбив джаз: Луї Армстронга, Каунта Бейсі, Дюка Еллінгтона. Особлива любов у мене до проєкту Алана Парсонса.

Нинішній час називають вініловим ренесансом. У цій культурі багато хто вбачає сильну візуальну й естетичну складову. Але вініл — це складна тема. У процесі з’являється сотні питань щодо техніки, платівок, догляду, і на них не завжди знайдеться конкретна відповідь. Тому я вирішив запустити телеграм-чат. Тут можна задати питання, обговорити деталі, отримати рекомендації чи критику. Приєднатися до чату можна, написавши мені у фейсбуці.

Про подвійні стандарти

Роман Мартинчук: Якось я привіз із Німеччини платівки на продаж. А наступного дня мій учень знайшов таку ж платівку біля смітника. Інша історія: прийшли якось у наш магазин двоє чоловіків, які займаються оцифровкою старого ексклюзивного радянсько-українського вінілу. Здалося це дивним, але з іншого боку, зрозуміло, що люди дістають записи Яремчука, які неможливо знайти в mp3, оцифровують, викладають на ютуб, і ось тобі цікавий контент. Два боки однієї медалі. Хтось із вінілу робить годинники, горщики чи бумеранги дітям, а хтось колекціонує та здуває пилинки.

Андрій Костюк, фрілансер: Насамперед, вініл — це не лише програвач і платівка, це культура, яка формується. Якось я потрапив на тематичний фестиваль у нідерландському Утрехті. Любителі, колекціонери, виробники вінілу зі всього світу були там. Вони мене і підсадили, я не пручався.

Ми сприймаємо вініл як щось богемне і атмосферне, а насправді він дає можливість зосередитися конкретно на музиці. Не поставити її як фон, а саме слухати. Із хорошим програвачем і аудіосистемою прослуховування улюбленої музики стає своєрідним концертом.

Бесідувала Лілія Галка