Питання прав корінних народів на землю, культуру й управління постає не вперше. Протягом десятиліть терези хитаються від ігнорування їхніх потреб до принижених вибачень. Проте Канада, здається, знайшла можливість гармонійно та безболісно вписати культуру й архітектуру аборигенів у свої міста.

Канадські Перші нації

35-та стаття Конституції Канади присвячена правам Перших націй. Під цією назвою розуміють народи, що жили на канадських землях до колонізації їх європейцями. Це були люди з різною культурою від метисів та інуїтів до алгонкінів та ірокезів, тому говорити про єдину «індіанську» спадщину не можна. У Канаді зареєстровано 634 спільноти Перших націй, кожна з яких має своє самоврядування, культуру та звичаї. Серед них вирізняють близько півсотні мов, кожна з яких достатньо відрізняється від інших, щоби називатися саме мовою, а не діалектом. 

Згідно з переписом 2011 року, майже 4% усіх канадців називають себе членами Перших націй. Це близько 1,3 мільйона людей. Трохи менше половини від них проживає у резерваціях (землях, дозволених для використання й управління лише аборигенами). У цих місцях надзвичайно високий рівень безробіття, й одними з небагатьох джерел доходу лишається торгівля хутром і виробами з нього та заправні станції уздовж доріг, що йдуть через резервації. [1]

У XIX сторіччі і до 60-х років XX сторіччя канадський уряд активно впроваджував політику асиміляції під гаслом «Убити індіанця в дитині». Нащадків корінних народів забирали від батьків і виховували у європейському дусі у школах-інтернатах при церквах. Повертаючись додому, такі діти вже не могли порозумітися з родиною, зрозуміти її культуру — їм не лишалося нічого, окрім як влитися у суспільство європейського типу. Лише у 2008 році канадський уряд приніс офіційні вибачення за це. [2]

Проте зараз, у другій декаді XXI сторіччя, з’являється надія, що відносини з Першими націями можуть будуватися на гармонії, а не на протиставленні, згадках про ворожнечу, образах і вибаченнях. Політика канадського уряду нині органічно включає аборигенну культуру в те, як живуть, виглядають і управляються міста.

Сучасні інтерпретації аборигенної архітектури

Надихатися місцевими культурами — не нова ідея. Якщо ще в XIX столітті це робилося дуже стилізовано, щоби додати екзотичності споруді, то сучасні архітектори набагато ретельніше ставляться до джерел. До створення проєктів будинків зібрань Перших націй у Канаді долучаються їхні представники, що корегують ідеї та додають важливі деталі, які важко помітити поза культурним контекстом. 

Самі ж представники Перших націй отримали право будувати свої споруди лише у 1970-х роках. До того уряд будував усе за них — обираючи стиль на свій розсуд — у межах тієї ж таки політики асиміляції. Наразі в Канаді зареєстровано лише 15 архітекторів із корінних народів — одна п’ята відсотка від загальної кількості у країні. Проте саме вони зазвичай створюють будинки зібрань для аборигенних спільнот, їхні культові споруди й інші будівлі, що мають належати саме Першим націям.

Hoop Dance Gathering Place в коледжі Mohawk у Гамільтоні, штат Онтаріо, від BrookMcIlroy. Ph: Tom Arban

Один із таких архітекторів, Патрік Стюарт (Patrick Steward), що також носить ім’я Лууґіґйу (Luugigyoo), очолив створену у 2016 році Королівським інститутом архітектури організацію Indigenous Task Force [3], яка у тому ж році провела першу міжнародну зустріч архітекторів та архітекторок із корінних народів. Симпозіум корінної архітектури та дизайну став майданчиком для обміну досвідом професіоналів із Канади, США, Австралії та Нової Зеландії. Організатори очікували на сотню відвідувачів, але, коли на симпозіум зареєструвалося понад півтори сотні, деяким навіть довелося відмовляти. Такі події дають надію, що частка архітекторів із корінних народів і створених ними споруд буде невпинно зростати. [4]

Проте і неаборигенні архітектори зараз ставляться до спадщини Перших націй із набагато більшою повагою. Ознаки корінної культури й архітектури зустрічаються не лише в будівлях «призначених для аборигенів» — такий підхід поступився набагато ширшому. Сучасне та давнє гармонійно поєднуються та творчо переосмислюються в єдиний, тепер уже питомо канадський стиль. Його часто використовують у спорудах, призначених для «людей взагалі», як-от Музей історії Канади із символікою черепахи — втіленням Матері-Землі в аборигенній культурі, [5] або узбережжя Тандер Бей в Онтаріо. Публічний простір із елементами архітектури корінних народів символізував і єдність із природою, і розпочатий процес деколонізації. Як сказав Раян Ґоррі, архітектор, що створив проєкт: «Здоров’я культури вимірюється тим, що ми бачимо навколо себе». [6]

Індігенізація — не поступка, а політика

Архітектура корінних народів перестала бути цікавинкою, екзотикою чи поступкою і вибаченням за колишню політику асиміляції. На конференції 2017 року в Оттаві архітектори обговорювали питання пристосування будівель по всій Канаді до потреб Перших націй. Чи можуть уже існуючі споруди забезпечувати їм комфорт, чи для них усе ж потрібні особливі простори? 

Проте, здається, ця проблема вирішується майже сама собою. Сотні нових просторів — від скромних до вражаючих — з’являються по всій країні. Вони можуть бути суворо традиційними та відокремленими від сучасного світу, а можуть вписуватися в урбаністичний дизайн так, що інші мешканці, які ще не відійшли від стереотипів про «індійські вігвами» та «ескімосські іґлу», навіть не одразу їх впізнають. Такі нові місця породжують цікавість до культури, що надихнула на їхнє створення та сприяють взаємопроникненню та гармонійному співіснуванню корінного та нового світобачень. [7]

Лікувальний будиночок та вогневе коло на даху в Центрі послуг для дітей та сім’ї від архітектурних партнерів LGA. ph: Ben Rahn, A Frame Architecture

Утім, влада деяких міст не обмежується кількома просторами, а переплановує їх, щоби знайти місце корінній культурі. Так, одне із досліджень Кембрійського коледжу у Садбері, розглядає розвиток місцевого самоврядування у містах середнього розміру (на прикладі того ж Садбері) як спосіб подолання розриву між культурами через архітектурні зміни в масштабах усього міста. [8] А у Ванкувері, який можна назвати як завгодно, але не містом середнього розміру, на місці колись знищеного поселення зводиться квартал для корінного народу сквоміш

На території під назвою Сенакв буде 11 високоповерхівок на шість тисяч квартир і понад десять тисяч жителів. Технічно квартал усе ще знаходитиметься на землі резервації, тож це «місто в місті» буде повністю кероване місцевими мешканцями. Цікаво, що, отримавши право змінювати принципи містобудування як завгодно, представники народу сквоміш вирішили створити паркувальні місця лише для 10% квартир, хоча зазвичай у канадському місті передбачене щонайменше одне паркомісце на квартиру. Вони також обрали вищі та тонші будівлі — до 56 поверхів — що бовванітимуть над нижчою типовою ванкуверською забудовою. Таке рішення дозволить лишити між будинками більше місця для публічних просторів. Ідея вразила канадське архітектурне суспільство своєю сміливістю та урбаністичністю, якої не очікували від стереотипних «індіанців». Проєкт району Сенакв довів, що сучасні міста і традиційна культура можуть співіснувати та давати небачені досі плоди.

Рендеринг Revery Architecture

Дизайн веж кварталу, заквітчаного рослинами, створила компанія Revery Architecture разом із консультантами зі спільноти сквоміш. Велику увагу творці приділили історії цього місця й інтеграції будівель у живу природу. Головною ідеєю було створити враження одночасного перебування у місті та лісі.

Зараз робота над проєктом лише починається. Міському урядові Ванкувера доведеться забезпечити інфраструктуру для десяти тисяч людей — школи, транспорт та інше. Проте, щойно місто оголосить про свою готовність, наймасштабніший за всю канадську історію проєкт, що об’єднає традиції та сучасність, втілиться в життя. [9]

Читать далее: Архитекторы создают поселения для коренного народа в джунглях

Текст: Дар’я Цепкова


Джерела:

[1] 9 Things You Need to Know About Canada’s First Nations. Hayley Simpson

[2] The Residential School System. Indigenous Foundations

[3] Indigenous Task Force

[4] Canada 150: The Integral Role of Indigenous Architects. Daniel Viola

[5] Canadian Museum of History

[6] Thunder Bay’s revitalized waterfront: A declaration that aboriginal culture matters. Liza Rochon

[7] Indigenous Architecture in Canada: A Step Towards Reconciliation. Dr. Daniel M. Millette

[8] The Case for Indigenizing Mid-Sized Cities. Richard Ouellet

[9] The bold new plan for an Indigenous-led development in Vancouver. The Guardian