Минуле / Майбутнє / Мистецтво: навіщо пам'ятати та де про це поговоритиОксана Довгополова, докторка філософських наук, професорка кафедри філософії Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, представляє новий проєкт, присвячений сприйняттю й осмисленню складних подій минулого через мистецтво.

У своїй книзі «Розпався зв’язок часів?» німецька дослідниця колективної пам’яті Алейда Ассман розмірковує про те, що в 1960-х роках майбутнього було хоч греблю гати — людство уявляло собі різні сценарії прийдешнього, обрії якого чітко вимальовувалися в уяві. Але вже за декілька десятиліть його контури розмилися, майбутнє почало скоріше лякати, ніж надихати. У пошуках точки опори людина почала озиратися назад, на минуле, на мрії про прекрасну заспокійливу «спадщину».

Минуле / Майбутнє / Мистецтво: навіщо пам'ятати та де про це поговорити

За пару десятиліть після щасливого вдивляння в майбутнє французький дослідник пам’яті Франсуа Артог із жахом констатував, що людство може бути просто поховане під товстим шаром минулого. Воно заповнило життя не тільки ностальгійним замилуванням, а й переживанням травм — спробами проговорити жахи, для яких раніше не було мови. Лікування травм — це боляче. Від цього хочеться втекти кудись подалі. Але, знову ж таки, у минуле, бо від майбутнього лячно.

Останню оптимістичну візію майбутнього намалював на початку 1990-х Френсіс Фукуяма в концепції кінця історії. Одночасно з’явилася книга Семюеля Гантінгтона «Зіткнення цивілізацій», що 11 вересня 2001 року набула контурів пророцтва.

Це все про відносини абстрактного людства з минулим і майбутнім в останні декілька десятиліть. Але якщо відійти від «контурної карти», ми помітимо багато кольорів та емоцій на рівні реального світу. Побачимо ті висловлювання, що допомагали віднайти мову для розповіді/розмови про події, що розчинялися в німоті жаху чи розпачу. І знаєте що? Ці висловлювання зазвичай формувалися у просторі мистецтва. І вже потім мистецький жест «обростав» теоретичними зануреннями, соціальними практиками, навіть політичними висловлюваннями.


Мистецтво — це не про заміну реальності вигадкою. Це розмова про те, чого ми в цій реальності не розуміємо і що є важливим


Автор однієї з найвідоміших книг про досвід перебування в Аушвіці Прімо Леві був упевнений, що використовувати мову мистецтва в розповіді про Голокост неможливо, навіть злочинно. Але його історію люди змогли почути саме через те, що він створив потужний художній текст. Мистецтво — це не про заміну реальності вигадкою. Це розмова про те, чого ми в цій реальності не розуміємо і що є важливим.

Минуле / Майбутнє / Мистецтво: навіщо пам'ятати та де про це поговорити

Вам буде цікаво: Лідія Стародубцева про зв’язок пам’яті й майбутнього та цифрових двійників

Так, можна говорити про мистецтво, дивовижні тексти та візуальні рішення, але ж зараз в Україні ми щодня бачимо суперечки навколо минулого. Що з цим робити? По-перше, коли хочеться сказати, що це ми такі дурні та відсталі, — подивитися навкруги та зрозуміти, що тут ми не оригінальні. В американському Шарлотсвіллі в 2017 році суперечка щодо минулого закінчилася смертю одного з учасників. У 2019 Іспанія гуділа через рішення парламенту перепоховати диктатора Франко.

По-друге, щиро відповісти собі, що загоїти рани минулого можна тільки спільним зусиллям розуміння. Проговорювати, а не сакралізувати; аналізувати, а не накладати стигми; розуміти можливість різних інтерпретацій, а не вимагати ритуальних формул. Мистецтво допомагає ставити питання та бачити той бік проблеми, який ми не уявляли. Мистецтво саме по собі нічого не змінює в суспільстві — воно втягує нас в обговорення. А розмова є умовою виживання, коли йдеться про конфлікт.

Саме через розуміння необхідності такої розмови та спільного пошуку відповідей на питання виживання в умовах війн пам’яті виникла ідея ініціативи, що налаштувала би оптику бачення минулого на певні цінності. Проєкт «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» був запущений ще в листопаді 2019 року в режимі пілотних подій. Ми провели декілька публічних дискусій про те, як художній жест стає тригером суспільного обговорення (інколи дуже гострого, нетерпимого, болісного — саме ця гострота і свідчить про неусвідомлені травми колективного саморозуміння).

Минуле / Майбутнє / Мистецтво: навіщо пам'ятати та де про це поговорити

У планах — відкриті дискусії про мистецькі проєкти з фокусом на минуле, музейні майстерні, дослідницькі програми. Ми побачили необхідність такої роботи для створення простору суспільної дискусії про складні вузли минулого. Загалом ми маємо в широкому сенсі миротворчу настанову, саме тому нас підтримав ForumZFD — міжнародна організація, створена заради подолання конфліктів.

Хто це «ми»? Проєкт має двох співкураторок, що прийшли до ідеї подібної роботи різними шляхами. Оксана Довгополова (авторка цього тексту) прийшла із суто академічного середовища та з поля проєктів примирення історичних пам’ятей, які вона втілює з 2015 року. Катерина Семенюк майже десять років працює у сфері культури, була керівницею арт-центру «Я Галерея» в Дніпрі, здійснювала проєкти пропрацювання пам’яті про недавнє минуле у Дніпрі («Люди і ракети»), реалізувала міждисциплінарний фестиваль «Жовтень в Жовтні». Спільна кураторська робота над виставкою «Сад пам’яті» у 2020 році в фонді «Ізоляція» допомогла зрозуміти, що ми маємо рухатися в напрямку роботи з минулим крізь оптику мистецтва.

Минуле / Майбутнє / Мистецтво: навіщо пам'ятати та де про це поговоритиФото з дискусії “Комеморативні практики у віртуальному просторі”. 12.01.2020

Читайте також: «Діалог із деревами про минуле». Лекція у рамках проєкту «Сад пам’яті»

Починати проєкт в ситуації карантину — нібито виклик, але для нас це стало певним ресурсом. Ми запустили сайт  та вирішили провести перші івенти онлайн. Розуміння того, що в публічний простір ми вийдемо у травні, якось легко спрямувало тематику зустрічей. Травень — місяць роздумів про Другу світову, про те, як говорити про пам’ять війни, дивлячись із чималої відстані на її наслідки, та як саме цими наслідками скористалися різні сили.

Для нас було важливо відповісти самим собі на питання — чи загоїлися рани війни? Чи складено зброю щодо подій 1945 року? Тож вирішили піти двома шляхами, щоби створити об’ємне бачення пам’яті подій, які відбулися 75 років тому.

7 травня ми зустрілися онлайн із Антоном Дробовичем, директором Українського інституту національної пам’яті. Говорили про способи пам’ятання Другої світової війни в України, про те, чому не вщухають конфлікти з інтерпретації 8 та 9 травня у просторі колективного пам’ятання.

20 травня ми знову будемо говорити про пам’ять Другої світової — але цього разу про те, в яку форму вона вилилася у стрічці Тайки Вайтіті «Кролик Джоджо». Це фільм, який самою своєю появою спантеличив нашого сучасника. Там є мімімішний хлопчик із «Гітлерюгенд» і мультяшний Гітлер у якості уявного друга. Там є дивні хронологічні мікси та відверті кіноцитати, що спонукало багатьох критиків характеризувати фільм як хіпстерську іграшку. Там є лобові порівняння масових істерій, що одним смішно, а іншим — ніяково.

Минуле / Майбутнє / Мистецтво: навіщо пам'ятати та де про це поговорити

Кадр з фільму “Кролик Джоджо”

Фільм відверто випробовує межі витривалості глядача, вихованого у специфічному каноні пам’яті, особливо у Східній Європі. Це принципово нова мова для роздумів про Другу світову війну (бо звичні нам форми вже вичерпалися?) чи режисерська забаганка? Коли ви дивилися фільм, чи було вам смішно? Дві кураторки проєкту пережили зовсім різні емоції: одна щиро реготала пів фільму, інша з подивом дивилася на тих, хто сміявся поряд.

Ми запросили на розмову Кирила Ліпатова, очільника наукового відділу Одеського художнього музею, та Лідію Стародубцеву, завідувачку кафедри медіакомунікацій Харківського національного університету імені Василя Каразіна. Це буде розмова про вичерпаність художнього інструментарію розважання про диктаторів, про метамодернізм, про емоційну багатоканальність сучасної художньої мови. Будемо говорити та показувати це на сторінці проєкту у фейсбуці та відповідати на питання.

Минуле / Майбутнє / Мистецтво: навіщо пам'ятати та де про це поговорити

Текст: Оксана Довгополова