Інтерес до середньовічного життя й мистецтва в наш час досить високий: це має відображення як у масовій культурі, так і в наукових працях. Наталія Марків-Буковська законспектувала і переклала для читачів Про|стору численні дослідження про взаємний вплив середньовічного театру і міських спільнот.

Пролог

Кінець античності багатий філософськими школами: скептики, епікурейців, пізні піфагорійці, стоїки — всі вони були агностиками, тобто заперечували можливість осягнення світу. Світ став занадто складним, доля — важкою і страшною, а боги перестали допомагати. І тоді постало питання: а чи є вони? Вперше виникла думка, що якщо немає богів, то немає і заборон — все дозволено. Реакцією на жахливу аморальність римського двору стала поява Ареопагітиків — своєрідних моральних правил і виписок з літературних творів, які нагадували біблійні проповіді. Світ був готовий до сприйняття нової релігії.

Римські боги були дуже далеко від людини, а Христос жив поруч. Античність схилялася перед людським розумом, а тут вперше транслювалася думка, що розум не всесильний. Нова релігія закликала до співчуття, вона не ігнорувала біль, образу. Але між народною вірою і державною релігією як завжди пролягла прірва. Церква з захисника стражденних обернулась на гнобителя.

Однак саме церква будувала школи, університети і лікарні, церква збирала і примножувала знання, але спровокувавши поштовх думки, вона не могла вже заборонити людині продовжувати мислити, говорити і творити.

Гістріони — homo ludens

Театральна культура так само різноманітна, повна, суперечлива і химерна, як література і архітектура. Видовище — дозволений гріх. Під час театральної вистави язичництво і християнство змішуються, порок сміється над чеснотою, васал над сюзереном, бідняк над багатієм. Римські міми викликали у ранніх християн жах своєї сексуальною розбещеністю, але не менший жах тим, що вони сміялися над своїми богами, виставляючи їх в жахливому світі.

З розвитком християнської культури бродячі трупи акторів перемістилися до Константинополя, який до речі, мав два театри, що використовувались ще в V столітті нашої ери. Однак справжнє значення візантійців у театральній історії полягає у збереженні багатьох класичних грецьких текстів та складанні масивної енциклопедії під назвою Суда, з якої походить велика кількість сучасної інформації про грецький театр. У VI столітті імператор Юстиніан остаточно закрив усі театри назавжди, але актори розбрелися по всій Європі. В античну епоху в різних містах, наприклад в Олександрії, в свято Діоніса на візках зображували сцени з життя бога виноградарства і театру, а в середні віки фігура Діоніса замінюється фігурою Христа, хоча порядок і антураж свята залишаються колишніми. У V–VI століттях у Суасоні під Парижем одночасно йдуть театральні ігри за римським і християнським звичаєм: на площі гістріони водять ведмедів, а в церквах служать меси і розігрують тропи.

До XI століття в Європі швидкими темпами зростали і розвивалися міста. Усе більше селян переселялися в міста, в яких вони рятувалися від утисків феодалів. Вони принесли у міста сільську побутову культуру з її нехитрими розвагами, дотепами і танцями. У всіх цих вчорашніх сільських танцюристів і дотепників теж відбувся поділ праці. Багато з колишніх селян стали професійними шоуменами — гістріонами. У Франції їх називали «жонглерами», в Німеччині — «шпільманами», в Польщі — «франтами», в Болгарії — «кукерами», в Київській Русі — «скоморохами». У XII столітті їх були вже не сотні, а тисячі, і вони остаточно порвали з селом, взявши за основу своєї творчості життя середньовічного міста, гучні ярмарки, сценки на міських вулицях. Спочатку вони і співали, і танцювали, і розповідали казки, і грали на різних музичних інструментах, і робили ще багато всяких трюків, та розшарувалося по творчих галузях. З’явилися коміки — буфони, оповідачі, співаки, музиканти-жонглери і трубадури, які складали і виконували вірші, балади і танцювальні пісні.

Мистецтво гістріонів переслідувалося і піддавалося заборонам як з боку влади, так і з боку церкви, але ні єпископи, ні королі не могли встояти від спокуси побачити їх життєрадісні і непристойні виступи і часто утримували їх при своїх дворах. Згодом гістріони стали об’єднуватися в союзи, що породили гуртки акторів-аматорів. При їхній безпосередній участі і під їхнім впливом у XIV–XV століттях виникло безліч самодіяльних театрів. Деякі з гістріонів продовжували виступати в палацах феодалів і брати участь в містеріях, представляючи в них чортів. Гістріони вперше зробили спроби зобразити на підмостках людські типи.

Досить швидко серед гістріонів виділилися різні групи, що обслуговують різні верстви. «Хто виконує нижче і погане мистецтво, тобто показує мавп, собак і кіз, наслідує співу птахів і грає на інструментах для розваги натовпу, а також той, хто, не володіючи майстерністю, з’являється при дворі феодала, повинен іменуватися буфоном, за звичаєм прийнятому в Ломбардії. Але хто вміє подобатися знатним, граючи на інструментах, розповідаючи повісті, співаючи вірші і канони поетів або ж проявляючи інші здібності, той має право називатися жонглером. А хто володіє даром складати вірші та мелодії, писати танцювальні пісні, строфи, балади, альби і сервенти, той може претендувати на звання трубадура», — писав провансальський трубадур Ґіро Рік’є. Таке різке розмежування професійного рівня буфонів-мімів, жонглерів і трубадурів протрималося все Середньовіччя. Та попри таку градацію, всі вони разом із церквою дали поштовх до середньовічного театру.

Відповідно до мислення ранніх послідовників Церкви, все, що не належало Богу, належало дияволу; таким чином, всі нехристиянські боги та релігії були сатанинськими. У багатьох країнах протягом цього періоду було докладено зусиль, щоб не лише навернути євреїв та язичників, а й знищити дохристиянські інституції та впливи. Твори грецької та римської літератури спалили, тисячолітню Платонічну академію закрили, Олімпійські ігри заборонили, а всі театри закрили. Театр розглядався як диявольська загроза християнству через його постійну популярність у Римі навіть серед новонавернених.

Церква намагалася придушити театральні видовища, приймаючи закони, що забороняли і виганяли римських акторів. Їм заборонялося контактувати з жінками-християнами, власними рабами або носити золото. Вони були офіційно відлучені від таїнств, включаючи шлюб та поховання. І така стигма як ми знаємо тривала кілька століть…

Початки середньовічного театру

А в цей час самі церковники ведуть суперечки про розваги. На межі тисячоліть церква все ще погрожує заборонити театральні сценки, діонісійські святкування. Погрожує, але не забороняє.

Французький історик, реставратор, вчений і архітектор Ежен Віолле-ле-Дюк (1814–1879), у своїй змістовній праці «Життя і розваги в середні віки» зазначає, що представники всіх класів середньовічного суспільства мали досить вільного часу. Дворянство, коли не було зайнято ратними справами, розважалося полюванням, святами, турнірами і поєдинками. Незважаючи на це, залишалося багато часу, не зайнятого нічим. Відстані, негода або погані дороги часто змушували дворян, особливо взимку, залишатися в замках і садибах, у сімейному колі, куди доходили лише рідкісні новини. Прибуття трувера, пілігрима, гонця було подією: з такими гостями обходилися якнайкраще і, якщо вони хоч якось розважили або зацікавили власника замку, їх обсипали подарунками, утримували в замку, пропонували скоріше приїжджати знову.

Життя заможних городян, торговців і ремісників теж строго регламентувалася. Будучи членами цехових корпорацій, вони працювали не більше визначеного часу і мали обмежене число підмайстрів. Не боячись конкуренції, вони не відчували необхідності розвивати виробництво, і у них теж було досить вільного часу. Нарешті, селяни, прикріплені до землі, якою не володіли, були не зацікавлені в підвищенні культури землеробства, обтяжені оброками і панщиною, бачили в своїй праці не засіб полегшення власної долі, а безглузду тяготу. «Кожну вільну годину, що вдавалося викроїти, вони змушені були сприймати як єдине наявне надбання. Тому не дивно, що в тодішньому суспільстві трудові зусилля зводилися до мінімуму в порівнянні з нашим часом, і кожен багато часу приділяв всіляким розвагам».

Приблизно у цей час, середньовічні театральні сценки і вистави ділилися на літні та зимові. Літні гралися на відкритому повітрі, а зимові — в будинках іменитих і багатих людей, в бенкетних залах між столами. Літні вистави влаштовували в свято Тіла Христового (латинською Corpus Christi), 1 травня в День святого Лазаря, 22–23 червня в день літнього сонцестояння, в день святого Георгія; зимові — на Різдво.

Річний цикл театральних свят Середньовіччя відображає уявлення людей того часу про природу людини. Людина як істота земна не може бути досконалою. Без допущення нечестивості неможлива і благість. Це означає, що святим стає грішник, що розкаявся. Свята протягом року дозволяють пережити і гріх (Карнавал — Великдень), каяття (Міракль і Мораліте — Різдво) і спокутування (Священне дійство і Містерія — Корпус Крісті).

Корпус Крісті аж до Відродження залишається найвідомішим театралізованим святом Європи. Ідея свята полягає в тому, що місто — єдине тіло, подібне до містичного тіла Господнього.

З античної культури в Середньовіччі приходить і живе донині карнавал, який в європейській традиції оформляється саме у період пізнього Середньовіччя. Карнавал — це час і простір свободи і рівності. Цей зсув і перевертання середньовічної ієрархії, де слуги паплюжать панів, висміюються світські та церковні церемоніали, а заборонена плоть торжествує над духом.

У Франції, Італії, Німеччини, Іспанії, Швеції грали «Битву Посту з Карнавалом». Сюжет цього свята відображений Брейгелем. При виборі Короля, Князя або Папи карнавалу влаштовували блазенські змагання: хто скорчить найнеймовірнішу гримасу, хто видасть найсмішніше пукання тощо. Князь карнавалу їхав на віслюку. У його костюмі поєднувалися язичницькі і християнські елементи: у натовпі замість немовлят несли сповитих кішок, а простолюдини билися на палицях, пародіюючи лицарські турніри.

В Англії з раннього Середньовіччя і аж до 1561 року проходили Травневі гри. Стародавній обряд полягав у виборі травневих принца і принцеси, поливанні водою і символічному шлюбі. Травнева принцеса могла просити про помилування одного злочинця. Героя називали Зелений Робін або Зелений Джек. Цей святковий сюжет зображений в баладах про Робін Гуда і про Тіля Уленшпігеля. Вистава гралася зазвичай вісім днів під час ярмарку. Всі глядачі повинні були купити емблему, що зараховувала їх до Зеленого Братства або пройти випробування. Змагання у стрільбі з лука, інші види лицарських і селянських змагань і виконання мавританського танцю об’єднували акторів і глядачів, були інтерактивної грою.

Але все це ще було не зовсім театром, адже не мало надзвичайно важливої складової — літературного підґрунтя — самого тексту п’єси.

Перший європейський драматург

Але ніщо не може спинити ідею, час якої настав. І тут з’явилася вона — Гросвіта Гандерсгеймська— німецька свята і християнська черниця, поетеса періоду «Оттонівского відродження», авторка драматичних творів латинською мовою, повчальних комедій, насичених релігійними мотивами і символікою. Саме вона вважається першим європейським драматургом з часів Античності.

Хросвіта народилася в знатній герцогською сім’ї у Саксонії. Роки її життя — 938–973. Вона отримала найкраще на ті часи християнське виховання і освіту, в тому числі познайомилася з творами античних авторів латинською мовою. В юному віці була відправлена до жіночого монастиря Гандерсхайм, який потім і очолювала. За зразками комедій Теренція, але використовуючи релігійні сюжети, вона написала шість п’єс, про звичайні людські заняття, такі як секс, любов і шлюб. Для того, щоб уникнути критики з боку церкви, Хросвіта виступила з своєрідною передмовою, заявивши, що її моральне призначення врятувати християн від вини, яку вони повинні відчути, читаючи класичну літературу. Її своєрідна декларація полягала у їтому, щоб наслідувати «похвальні» вчинки жінок у п’єсах Теренція та відкинути «безсоромні». Її твори — це перші відомі п’єси, складені жінкою-драматургинею, і перші драматичні твори Середньовіччя взагалі. Вони були опубліковані вже в 1501 році та мали значний вплив на релігійні та дидактичні п’єси ХVI століття.

Другим, відомим історії, драматургом середньовічного театру, а точніше знову драматургинею, вважається Гільдегард Бінген (померла 1179 року), про неї ми знаємо набагато менше, лиш те, що вона була ігуменею-бенедиктинкою і написала латинську музичну драму під назвою Ordo Virtutum у 1155 році.

І тут театр вже було не спинити, він вибухає і фонтанує новими жанрами, серед яких основними є фарси, міраклі, мораліте і увінчує це все «королева» середньовічного театру — містерія.

Фарси

Ми часто говоримо про Середньовіччя, як про «похмурі часи», і забуваємо, що ця епоха знала і багато світлих та радісних моментів, а поруч із непомірною жорстокістю, темними забобонами, знаходилось місце і для веселощів, жарту (часто непристойного), а тижні суворих постів змінювалися такими ж тижнями всеохоплюючого святкування. Відповідно і в культурі пафос і возвеличення сусідили з ядучою сатирою, яка особливо проявилася під час формування особливої міського суспільного середовища у різноманітних жанрах першість з яких належить фарсу.

Назва «фарс» походить від латинського слова farsa, що означає «начинка». Побутувала версія, що така назва виникла тому, що під час показу містерій фарси вставлялись в їхні тексти, і відповідно розглядалась теорія походження фарсу з містерії. Фарс нібито начиняв прісне тісто містеріальних постановок, роблячи їх видовищними і цікавими. Насправді фарс виник набагато раніше містерії, ще з виступів гістріонів і карнавалів: гістріони дали йому напрямок тематики, а карнавали — ігрову суть і масовість. У містерії ж фарс отримав подальший розвиток і виділився в окремий жанр.

З початку свого виникнення фарс мав на меті критикувати і висміювати феодалів, бюргерів і взагалі знать. Така соціальна критика зіграла важливу роль в народженні фарсу як театрального жанру. В особливий тип можна виділити фарсові вистави, в яких створювалися пародії на церкву і її догмати.

Фарси стали імпульсом до виникнення надзвичайно цікавих міських спільнот — так званих «блазнівських союзів». До їхнього складу входили дрібні суддівські чиновники, школярі, семінаристи. У пізньому Середньовіччі такі спільноти з’явилися майже у всій Європі. У Парижі було чотири великих «блазнівських союзи», які регулярно влаштовували фарси. На таких виступах ставилися п’єси, в яких висміювалися лицемірні проповіді єпископів, словоблуддя суддів, парадні, з великою помпою, в’їзди королів до міста.

Наприкінці Середньовіччя відбувається розквіт руху акторів-аматорів. В одному лише Ліллі діяло кілька подібних союзів: трупа Єпископа Блазнів, трупа Князя Мало-Грошей, трупа Імператора Юності, трупа Князя Дурниці та інші. Професіоналізація торкнулася і церковного театру. У 1402 році було створено «Братство пристрастей господніх», котре отримало монопольне право на подання містерій у Парижі. Крім містерій «Брати», як їх називали сучасники, виконували ще й фарси, які з часом стали невід’ємною частиною містеріального спектаклю. Виникнення напіваматорських спілок свідчило про професіоналізацію театральної справи.

Численні середньовічні організації акторів-аматорів можна умовно розділити на дві групи. Перша — цехові товариства, до них входять люди однієї професії, наприклад, «Піддані помилки» в Ліоні — союз друкарів, «Погані штани» — союз ліонских кравців, «Галилейська імперія» — союз клерків рахункової палати в Парижі, знаменита паризька Базош — союз суддівських клерків і адвокатів. Друга — загальноміські організації, що включали городян найрізноманітніших соціальних прошарків, як «Рогоносці» в Руані, «Безсоромники»в Камбре, «Безтурботні парубки» в Парижі. Діяльність цих комічних братств була пов’язана в першу чергу з традицією міських свят і карнавалів. Розігрування фарсів становило лише незначну частину їх діяльності, хоча з часом деякі союзи почали спеціалізуватися саме на фарсових виставах. Цим, наприклад, відрізнялося одне з найбільших і найстаріших аматорських об’єднань середньовічної Франції — Базош.

Початок вистав базошців поклали пародійні сценки на сучасні їм судові процеси. Суд — один з улюблених мотивів народних уявлень, які народилися в обряді, де також відбувалася тяганина, суд між Смертю і Життям, Зимою і Літом тощо.

Європейський театр взагалі вельми зобов’язаний юристам. Саме вони, суддівські клерки, адвокати, юристи були першокласними майстрами побудови соковитого і яскравого діалогу, висунення парадоксальних аргументів на звинуваченнях і неймовірних фактів в розкритті обману. Словом, драматургія фарсу відточувалася базошцямі — професіоналами в системі фарсових доказів і викриттів. Не випадково в науці існує версія, згідно з якою, автором безцінного шедевра середньовічного театру фарсу «Адвокат П’єр Патлен», був хтось із членів Базош. Ймовірно, тексти базошців часом були дуже гострі і небезпечні для влади, так як історія зберегла численні заборони паризького парламенту на їхні виступи. Але заборони ці швидко забувалися, і базошці знову поверталися до улюблених занять.

Певну роль в професіоналізації фарсових спектаклів відіграли і загальноміські братства. Правда, варто відзначити, що їхня діяльність була пов’язана головним чином не з фарсом, а з унікальним жанром французького середньовічного театру — соті. Фарси становили лише незначну і необов’язкову частина їх репертуару. Актори в таких союзах не були пов’язані професійними узами цеху, їх об’єднувала одна лише пристрасть до лицедійства. У своєму первозданному вигляді фарси проіснували до ХVIІ століття, чому можна завдячувати веселим студентам Єнського, Грайфсвальдського та Фрайбурзького університетів.

Можна сказати, що фарси — це справді, плоть від плоті і кров від крові, породження міста. В круговерті хрестових походів, кривавих феодальних міжусобиць, епідемій і релігійних війн, міста росли, кріпли, багатіли, потім могли спалюватись дотла, вимирати від інфекційних хвороб і тут же діловито відбудовуватись і жити далі. Населення їх було картате, міське середовище бродило єресями і крамолою, сюди стікалися вільнодумці, люди з передовими ідеями, бунтарі, банкроти, бідаки, невдахи, і це було не випадково, бо недарма тоді народився вислів : «Повітря міста робить вільним». Так, тут панували суворі порядки, була сторожа та швидкий на розправу суд, але тримати в покорі таку кількість людей було зовсім непросто. Саме тому, середньовічний театр, а особливо театр комедійний, намертво зрісся із міською культурою, що по мірі розвитку міст чітко протиставила себе культурі церковно-феодальній.

Мораліте

Розвиток міст сприяв і виникненню мораліте. Містяни, багаті ремісники, купці і юристи — свіжозароджений середній клас — зробили мораль своєю зброєю як проти феодалів, так і проти бідарів. Їхнє прагнення надати своєму світогляду побільше святості і дало поштовх створенню цього жанру середньовічного театру.

У п’єсах мораліте немає церковних сюжетів, бо моралізація — це єдина мета таких постановок. Головні персонажі театру мораліте — алегоричні герої, кожен з яких уособлює людські пороки і чесноти, сили природи і церковні догми. Персонажі не мають індивідуального характеру, в їхніх руках навіть реальні речі перетворюються на символи. Наприклад, Надія виходила на сцену з якорем у руках, Марнославство постійно дивилось у дзеркало. Конфлікти між героями виникали через боротьбу двох начал: добра і зла, духу і тіла. Зіткнення персонажів виводилися у вигляді протиставлення двох фігур, які представляли собою добре і зле, що від початку світу мають вплив на людину. Основна думка мораліте була така: розумні люди йдуть по шляху доброчесності, а нерозумні стають жертвами пороку.

1436 року було створено французьке мораліте «Розсудливий і Нерозумний». У п’єсі показувалося, що Розсудливий довіряє Розуму, а Нерозумний дотримується Непослуху. По дорозі до вічного блаженства Розсудливий зустрів Милостиню, Піст, Молитву, Цнотливість, Утримання, Послух, Старанність і Терпіння. Зате Нерозумного на цьому ж шляху супроводжують Бідність, Відчай, Крадіжка і Поганий Кінець. Алегоричні герої закінчують своє життя зовсім по-різному: один в раю, а інший в пеклі.

Актори, які беруть участь у цій виставі, виступають як ритори, що пояснюють своє ставлення до деяких явищ. Стиль акторської гри в мораліте був стриманим. Акторові це набагато полегшувало завдання, тому що не потрібно було перевтілюватися в образ. Персонаж був зрозумілий глядачеві по певних деталях театрального костюма. Ще однією особливістю мораліте стала поетична мова, якій приділялося багато уваги.

У міру розвитку жанр мораліте поступово звільнявся від суворої аскетичної моралі. Протиріччя, присутні в цьому жанрі, вказували на те, що театральні постановки ставали все більш наближеними до реального життя.

Міраклі

Слово «міракль» в перекладі з латинської означає «диво». І справді, всі події, які відбуваються в таких постановках, закінчуються благополучно завдяки втручанню вищих сил. З плином часу в цих п’єсах хоч і зберіглося релігійна підґрунтя, але все частіше стали з’являтися сюжети, що показували і свавілля феодалів, і ниці пристрасті, що володіли як знатними і можновладними людьми, так і біднотою.

Виникли міраклі у Франції як своєрідна ідеологічна зброя церкви і пропагували християнські ідеї та мораль. Не випадково перший відомий міракль, «Вистава про святого Миколая» (Ж.Бодель, 1200), сюжетно пов’язаний з головними подіями тогочасного західного християнського світу — хрестовими походами.

Чудо, вчинене Дівою Марією або святими — основа сюжету, а тому акцент ставився не на акторів і їхню гру, а на технічні пристосування і спеціальні ефекти, які дозволяли зримо втілити Чудо. Завдяки такій видовищності міраклі поширились усією Європою і проіснували аж до кінця XVIII століття, щоправда лише в репертуарі єзуїтських шкільних театрів.

Містерії — творці міської спільноти

Так чи інакше, стародавні обрядові та греко-римські форми театру в Середні століття поступово втрачали своє значення, і на зміну їм прийшов новий, християнський театр. Його найперші і наївні форми виникли на зорі християнства з природної потреби проповідників-місіонерів розповісти про життя і вчення Христа народам, котрі не знали латинської, грецької та арамейської. А вже десь у 800-х роках зароджується перший пражанр середньовічного релігійного театру — літургічна драма, яка входило до складу богослужіння — літургії.

Вона народилася з церковного тропа — діалогізованого перекладання євангельського тексту, який зазвичай завершувався співом. Після нього літургія продовжувала йти своєю чергою. І вже вона породила містерію, жанр, який став апофеозом середньовічного театру та розквітнув в епоху пізнього Середньовіччя вирізняючись особливою видовищністю і експресією. Якщо готичний собор — застиглий образ світобудови, то містерія — модель світобудови в дії. Собор можна споглядати. У містерії можна брати участь. Ти учасник, навіть якщо ти тільки глядач, тому що знаходишся в гущі подій. Наявність центрального майданчика для головної події і безлічі маленьких майданчиків, де дія відбувається одночасно, демонструє відсутність часу для Бога і у той же час — одночасність історії.

Містерія народилася з міських процесій на честь релігійних свят. Вона була дуже близькою до карнавальної культури та мала спільні з нею коріння і єдиний простір середньовічного міста. Містерія була для жителів міста винятковою за своїм значенням. Щоденне життя текло розмірено і одноманітно. Всі одночасно йшли до заутрені, на роботу, на обід, всі одночасно лягали спати. У цьому світі одноманітності і зарегламентованості містерія ставала джерелом нової інформації і сильних почуттів, а ще й часом прояви творчої волі і фантазії. Організаторами містерій були цехи і муніципалітети. І це один з найяскравіших моментів як середньовічний театр творив з роздрібнених купок людей — міську спільноту.

За кілька місяців до дійства сурмачі «оголошували» містерію — звали всіх бажаючих у місті взяти участь в її постановці. Автори — освічений народ (студенти, богослови, юристи, лікарі) — створювали єдиний сценарій по одному з трьох циклів: старозавітного, новозавітного або апостольського. Значна частина тексту була імпровізацією, але в особливо патетичних місцях використовувалися шматки з найрізноманітніших творів: античних трагедій і комедій, житій святих, лицарських романів — все йшло в хід. Під час представлення автор міг стояти серед акторів з книгою, розпоряджатися тим, що відбувається і підказувати текст. Це нікого не бентежило і нікому не заважало.

Ремісники готували оформлення: вози і помости, декорації, реквізит і костюми. Кожен цех готував один епізод. Цехи оформляли і ставили сцени кожен за своїм профілем. Суднобудівники — Ноїв ковчег, зброярі — вигнання з раю. За кілька днів до показу влаштовували огляд, або парад, містерії: хід в костюмах і показ декорацій. У дні містерії місто було прикрашено і замкнено, вона могла тривати від трьох до сорока днів.

Суперництво цехів зумовило поступовий перехід від аматорських постановок містерій до професійних: наймалися фахівці, які займалися пристроєм сценічних чудес («conducteurs des secrets» — «керівники секретів»); кравці, які шили за рахунок цехових організацій сценічні костюми; піротехніки, які розробляли ефектні трюки тортур в пеклі і пожеж в день страшного суду. Для здійснення загального керівництва і координації дій сотень виконавців призначався «conducteur du jeu» — «керівник гри», прообраз нинішнього режисера-постановника. Підготовча робота (кажучи сучасною мовою — репетиційний період) тривала кілька місяців.

Поступово найбільш вправні учасники містерій об’єдналися в особливі «братства», що стали першими професійними театральними об’єднаннями нового типу. Найбільш відомим з них стало Братство Страстей, що отримало в 1402 від короля Карла VI монопольне право грати в Парижі містерії і міраклі. Братство Страстей процвітало майже 150 років, до 1548, коли наказом парламенту його діяльність була заборонена.

Містерія тяжіє до площі. Площа середньовічного міста на кшталт римського форуму. Це соборне місце. Середньовічна людина боїться самотності: вона звикла жити на вулиці.

У Франції містерія зберігає структуру ходи — вози, що стікаються до головної площі, шикуються в ряд. А в Німеччині візки розташовуються по формі площі — неправильного квадрату або кола. Франція тяжіє до дотримання вертикалі — триярусна сцена з раєм, землею і пеклом. А Німеччина укладає вертикаль на площину площі: низ — це захід, верх — схід.

Візуальна культура для Середньовіччя є провідною, вона об’єднує всіх єдиними образами. Глибина ігрового майданчика невелика і досить умовна, бо Середньовіччя не знає протяжності простору. Воно міряється подіями або людським тілом. Душа долає простір за мить. Тому і переміщення героїв (оживання на різних частинах симультанній установки або пересування по ній) миттєве. Межі, в тому числі між життям і смертю, переборні.

У містерії все метафорично, і всі події світової та біблійної історії постають пов’язаними одна з однимою: з насіння яблука Єви виростає дерево, з якого робиться для того хрест для розп’яття. Ковчег Ноя і ковчег Завіту — прообрази храму, який будується в кінці першого дня містерії на очах у глядачів. І одночасно Ноїв ковчег — це Гроб Господній, через який виходить Дух Святий у вигляді голубки або світла. 

І в той же час містерія часто розповідає про проблеми того міста, де вона грається, про простого життя простих людей. У «Містерії страстей», що розігрували у Франції, Ной — моряк, Марія і Йосип — бідняки. Тут, як і в храмовій скульптурі, зображується знайоме. Костюми сучасні глядачеві. Ірод — у турецькому вбранні з шаблею на боці. Римські легіонери — у сучасній солдатській формі.

Середньовічний глядач відчував себе учасником усього, що відбувалося. Так, наприклад, одного разу екзальтований городянин так образився, що Божа Матір з’явилася язичнику, римському імператору, що зламав якогось античного бога, скинув імператора з воза, і, тільки коли поліз на «небо» (на дах пересувний сцени), натовп зрозумів, що щось пішло не за сценарієм. Інший глядач так засмутився, що Христос, незважаючи на прохання Марії, не прийняв на небо нерозумних дів, що з горя запив і помер. Містерія була найбільш повним вираженням середньовічного світогляду в усій його складності, його художньої кульмінацією і фіналом.

Фінал

У в 1548 р магістрат Парижа випустив декрет, що заборонив містерію, і ця дата вважається кінцем середньовічного театру, (хоч в Іспанії містерії проіснували дещо довше), бо вона опинилася під забороною практично у всіх країнах Західної Європи. До цього часу католицька церква вступає в період контрреформації, оголосивши війну всім єретичним течіям. Демократизм і вільнодумство містерії, в якій стихія народного свята змітала релігійне звучання, призвело до клерикальної вимоги заборонити «бісівські ігрища», які, як не парадоксально, ще зовсім недавно народилися з лона тієї ж католицької церкви. Окрім того, вона загинула ще й із втратою економічної бази через руйнування таких специфічних середньовічних міських спільнот, як цехи і гільдії в силу змінених економічних відносин і зародження капіталізму.

Але занепад містерії став разом з тим і зародженням нового театру — величного театру епохи Відродження, і не тільки його, до речі, а тому, середньовічний театр не помер, а просто проріс в інші форми культури і його пагони дуже чітко проглядаються і дотепер.

Конспект: Наталія Марків-Буковська

Джерела:

• Symes, Carol. 2007. A Common Stage: Theatre and Public Life in Medieval Arras. Ithaca: Cornell University Press.
• Walsh, Martin. 2002. «Drama.» Medieval Folklore: A Guide to Myths, Legends, Tales, Beliefs, and Customs. Oxford: Oxford University Press.
• Wise, Jennifer and Craig S. Walker, eds. 2003. The Broadview Anthology of Drama: Plays from the Western Theatre, Volume 1. Toronto: Braodview Press.
• Ежен Віолле-ле-Дюк, «Життя і розваги в середні віки».
• Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового запада
• Гаспаров М. Л. Хротсвита Гандерсгеймская // Памятники средневековой латинской литературы X-XI века.
• Хейзинга Й. Homo Ludens. Статьи по истории культуры. Лекции по средневековой культуре.
• Барлетт Р. Панорама Средневековья. Энциклопедия средневекового искусства.
• Боянус С. К. Средневековый театр. (Очерки по истории европейского театра).
• Виппер Ю. Б. Литература Западной Европы зрелого Средневековья. (Драматургия) //
• Вопросы теории и психологии творчества.
• Иллюстрированная история мирового театра / Под ред. Д. Р. Брауна.
• История зарубежного театра. Театр Западной Европы. Ч. 1 / Под общ. ред. Профессора Г. Н. Бояджиева.