Сьогодні абсолютна більшість людей розуміє масштаби та можливі наслідки для планети антропогенних впливів: зміни клімату, перенаселення, урбанізація, надмірне споживання ресурсів…Нації та держави зіштовхуються та об’єднуються, але не можуть знайти простого вирішення цих проблем.  

Навіть цьогорічна Нобелівка з економіки відобразила актуальність пошуків виходу з екологічної кризи. І багато дослідників в цих пошуках звертають увагу на інші культури та ранні епохи. Період Едо в Японії в цьому відношенні може слугувати своєрідною міні-моделлю та багато чому нас навчити.  

Хронологія: все, що ми вважаємо японським

Утагава Хіросіге Храм Кійомідзудо і ставок Сінобадзу-но Іке в Уено.
Із серії «Сто видів Едо», 1856 рік, папір, кольорова ксилографія.


Період Едо почався в 1603 р., після завершення 200-річної громадянської війни, і тривав до 1868 р., коли Японія відкрилася світові та вперше скуштувала плодів Промислової революції. Велика частина того, що ми вважаємо «традиційно» японським та за що, зрештою, любимо Японію, прийшло саме з цієї ери: мінімалістичний дизайн, суші, чайна церемонія, спа-процедури, манга – і навіть хентай.  

Суспільство того часу являло собою чітко окреслену ієрархічну піраміду, де самураї та сьоґуни були на самому верху, торговці – внизу, а середину становила більшість, фермери та ремісники. Населення країни в той час зросло до 30 млн людей – не набагато менше, ніж в сучасній Україні з урахуванням процесів міграції. В місті Едо, яке в 1868 р. перейменували в Токіо, проживало понад 1,3 млн мешканців. Культура цього періоду, що формувалась на основі міських звичаїв Едо, називають «культурою Касей».  

У літературі того часу набули популярності сатиричні вірші сенрю і кьока, комедійні «багатосерійні» оповідання  «Подорож дорогою Східного моря»  Дзіппенся Ікку та «Сучасні лазні» Сікітея Самби, історико-фантастичний «Переказ про вісім собак Сатомі з півдня Ави» Кьокутея Бакіна. У поезії прославилися Йоса Бусон та Кобаясі Ісса, які також були художниками. 

Театр кабукі, ляльковий театр нінґьо-дзюрурі, комедійні розповіді ракуґо були на піку своєї популярності. Доми гейш росли немов гриби після дощу. Практично кожного дня відбувалися свята, присвячені сотням храмів і святилищ міста Едо, до яких стікалися сотні прочан. Життя вирувало в усіх його виявах, від хіті та сексу до молитов та паломництв, що й привело до неймовірної популярності у  кінці XVIII — першій половині XIX століття  кольорових гравюр укійо-е, які все це відображали.  

previous arrowprevious arrow
next arrownext arrow
Slider

Бідзін-га, або образи красунь, одні з найбільш популярних мотивів укійо-е . Реальні та ідеалізовані жінки: високопоставлені куртизанки, історичні постаті, вигадані персонажі, городянки в повсякденному житті, зображувались в різних видах діяльності і професіях, в роботі по дому, флірті, сексі, написанні поезій.


Це був період слави таких художників як Кітаґава Утамаро  і  Тосюсай Сяраку,  знаних пейзажистів Кацусіки Хокусая і Утаґави Хіросіґе, що справили значний вплив і на західне мистецтво.  

previous arrowprevious arrow
next arrownext arrow
Slider

Кацусіка Хокусай  — японський  художник  та  ілюстратор, майстер  укійо-е. Один із найвідоміших митців домодерного  японського мистецтва. Хокусай, створив запаморочливу кількість художніх робіт та працював до глибокої старості, незмінно стверджуючи, що «все, що він зробив до 70 років, не було вартим і не варто уваги». У  1814  році Хокусай створив першу серію робіт, яку він назвав «манга». Відтоді ця назва використовується на позначення японських коміксів. Можливо, найвідоміший японський художник в світі (на Заході Хокусай відомий передусім картиною  Під хвилею Канаґавського моря ), він завжди виділявся зі своїх колег – сучасників, особливим інтересом до повсякденного життя. Замість того, щоб зображати гламурних гейш і героїчних самураїв, Хокусай малював робітників, рибалок, міські жанрові сценки, які тоді ще не були предметом інтересу для японського мистецтва. Він також використовував європейський підхід до композиції.


Екологія – виявляється, не нова проблема

Однак саме на початку періоду Едо люди раптом побачили, що гори залишилися без лісу, береги річок зруйновані, а родючість земель зменшилась.  

Такі ресурси, як залізна руда і паливо, виявилися в дефіциті: зрештою, навіть хмиз був розкішшю. Більш того, майже не залишилося сільськогосподарських земель, і до XVIII століття вся земля, яку б могли використати селяни, була вже зайнята. Почався період загального дефіциту і голоду, але після двох-трьох поколінь розумного поновлення у значної частини населення якість і рівень життя піднялися настільки, що перевершили будь-яку тодішню європейську країну. Ліси були врятовані, сільськогосподарське виробництво в кілька разів зросло, а культура і загальна освіченість були на підйомі. Як це вдалося? 

Системність мислення – запорука успіху

Як і в багатьох до-індустріальних суспільствах, людей з дитинства готували для безлічі ролей та бачення великої  цілісної  картини довкілля. Релігія, зокрема дзен-буддизм, а також сінто і конфуціанство, діяли спільно як врівноважена чаша «здорового глузду», яка заохочувала такий підхід. Завдяки цим цінностям, відбитим як в прислів’ях, оповідках та легендах звичайних людей, так і в книгах культурної еліти, проблеми вирішувалися на підставі довгострокових цілей, збереження енергії та ресурсів.  

Необхідність працювати разом, а не проти природних сил, важливість виконання значимої роботи, а не просто нескінченні пошуки як зменшити та полегшити фізичну працю, стали настільки зрозумілими вимогами, що не потребували додаткового пояснення чи законодавчого обґрунтування. 


І вода, і паливо цінувалися високо, тому, наприклад, японці періоду Едо розглядали гарячу воду як щось священне, перетворивши чаювання і купання на важливі ритуали чайної церемонії і догляду за тілом, аби досягти найвищої економії ресурсів. 


Результатом такого підходу стало те, що, фермер не міг планувати канал зрошення перш ніж вивчить можливі негативні наслідки для лісу та дикої природи. Тесляр, що будував храм, мав почати з гори, де він брав дерево, досліджуючи на ній вітер та річки. Коваль, виковуючи мотику, знав, що зібраного палива йому буде вистачати тільки якщо він не зруйнує ліс, тому майстер проектував лезо мотики так, що його можна було відновити.  

Культура в цілому була пронизана почуттям часу, причому результати вимірювалися століттями, і було неможливо планувати навіть найпростіші завдання без усвідомлення причинно-наслідкового ланцюжка.  

Керуючись інтуїцією і використовуючи отримані навички, на кожному рівні суспільства люди вчилися визначати оту Архімедівську точку опори, докладаючи рівно стільки зусиль, скільки було потрібно для досягнення максимальної загальної користі. І вода, і паливо цінувалися високо, тому, наприклад, японці періоду Едо розглядали гарячу воду як щось священне, перетворивши чаювання і купання на важливі ритуали чайної церемонії і догляду за тілом, по суті – всіма улюблене спа: все, що використовувало гарячу воду, проектувалося так, аби досягти найвищої економії ресурсів.

Дизайн: кожна річ повинна мати «родзинку»

Інро, оформлений стилізованої фігуркою португальського музиканта, Японія, період Едо.


Зовнішній вигляд предметів побуту та домашнього ужитку, а також будівельних матеріалів, тканин, паперу тощо повинен був бути елегантним, привабливим, а самі вони мали бути надійними. Якщо у предметів не було «родзинки», ефективної та економічної функції, якщо їх не можна було переробляти або віддавати наступним поколінням (а потім, знову ж таки, переробляти) – конструкція вважалась поганою, а річ – потворною.

Як пише відомий дизайнер та науковець Езбі Браун, один з найголовніших секретів традиційного японського дизайну полягає в тому, що краса речі залежить від того, наскільки вона допомагає людям втілити цілий ряд негласних вимог, що роблять життя осмисленим. Тому предмет повинен бути функціональним. Матеріал, з якого вироблена річ, має бути недефіцитним та легкодоступним, без значних витрат енергії сонця, води, м’язової сили. У більшості випадків цим вимогам задовольняли дерево, бамбук, солома і земля, що відображалося на низьких цінах товарів. Аналогічно мінімальну кількість зовнішньої енергії прагнули витрачати в процесі виробництва. Тому залізо і сталь були дорогими і використовувались рідко.

Окрім цих основних вимог, існували і додаткові вигоди в переробці. Зокрема, оскільки лісів було відносно небагато, а вирубка дерев контролювалася законом, спосіб виробництва і дизайн, який передбачав повторне використання матеріалу, був особливо привабливим. 

Звісно, тогочасні японські ремісники і художники не дотримувалися свідомо певної теорії функціонального екологічно стійкого дизайну. Говорити про стійке усвідомлене екологічне мислення тогочасного населення Японії ще не можна, та такий підхід  підтримувався суспільством, якому були притаманні зазначені цінності. Ремісники, будівельники та митці  лише надавали форму очікуванням споживачів.

Освіта створює безпеку

Звісно, такий підхід був результатом дефіциту ресурсів, але, навіть не враховуючи нестачу ресурсів, він безсумнівно поліпшував якість життя. Чи може такий підхід привести до виходу з екологічної кризи? Ймовірно, лише він – ні. Але може вплинути на наші бажання, потреби, естетичні вподобання, та стати тим необхідним підґрунтям для решти необхідних заходів та змін.

Вам будет интересно: Иммануил Кант: вечное сияние разума

Але це, звісно, ще не все. Суспільство Едо було освіченим і ерудованим, а одним із головних завдань уряду був захист навколишнього середовища, здійснюваний через декрети та накази, а також організація якісної сільськогосподарської практики шляхом поширення підручників і альманахів. Це проводилося не завдяки альтруїзму чи якомусь особливому духовному просвітленню правителів, але в цілях захисту і безпеки режиму. За часів правління сьоґунату науки перестали бути здобутком еліти суспільства. Все частіше до них залучалися представники міщан і селян.

Ширма «Бог вітру, бог грому» (відома репліка роботи Таварая Сотацу, виконана Оґатою Коріном)


Головним вченням у середовищі самураїв стало конфуціанство, яке закликало підданих до вірного служіння і покори владі, а владу — до чесного і відданого правління. Під її впливом оформився кодекс самурайської честі бусідо. Міядзакі Ясусада видав першу в Японії систематизовану працю з агрономії «Збірка творів з сільського господарства», a Секі Такакадзу самостійно винайшов спосіб розв’язання рівнянь та обчислив число «пі». У цілому, на кінець XVII століття рівень японських наук не поступався західним. Отже, розвиток науки і освіти є іншою необхідною складовою безпеки довкілля. 

Економіка дару та децентралізація

Для України, що  розпочала процес децентралізації і творення громад, буде цікавим і важливим досвід Едо, який засвідчує, що політика урядів була найбільш ефективною, коли цілі і принципи регулювались і впроваджувались державою таким чином, аби заохочувати пошук локального рішення для кожного регіону. Багато в чому таке локальне мислення і відповідальність були головними умовами досягнення самодостатності і стійкості в загальнонаціональному масштабі.  

Незважаючи на досить активну національну торговельну мережу, кожен з феодальних маєтків, на які було поділено державу, був навдивовижу самодостатнім. Кожне село в маєтку повинно було мати таку ж самостійність, як і кожна сім’я в селі. В результаті виходило те, що можна назвати «мозаїчною економікою». Уряд і торговці найбільше залежали від фінансів, в той час як сільські жителі могли задовольняти свої потреби, не торкаючись грошей, а використовуючи «економіку дару», в якій надлишок товарів циркулював серед сімей, аж допоки кожна не отримувала все необхідне.  

За іронією долі, більшість самураїв нижчого рангу потрапляли в залежність від «економіки дару» — адже їхні фіксовані доходи, які виплачувались рисом, знецінювалися за рахунок інфляції. Опинившись без їжі, вони поступово були змушені перетворити свої міські «сади для споглядання» на городи, а оскільки їм заборонялося продавати свою продукцію на ринках, були змушені передавати надлишки в мережу, якою користувалися їхні сусіди і родичі. Це дещо нагадує процеси, що відбувались в Україні у 90-х, коли на клумбах під багатоповерхівками зацвіли не квіти, а картопля з помідорами. Такі процеси, викликані вже не бідністю, а власне  чіткою екологічною свідомістю, відбуваються зараз у багатьох розвинених країнах. 

Інновації та зв’язок «виробник-покупець»

Іншою «складовою успіху» є те, що період Едо – надзвичайно творчий, знаменитий своїми винаходами. Це була нація творців і винахідників. Важливість обміну творчим досвідом та інноваціями, які виникають, коли більшість людей в суспільстві зайняті художнім промислом, зазвичай недооцінюється.  

У випадку Японії в кожній родині могли бути ткачі, майстри з плетіння, різьбярі по дереву та каменю, садівники, травники, кулінари. Вони використовували дуже мало з того, що називається «машинною технологією», займаючись насамперед ручною працею: можна сказати, що японський досвід явив світу такий рівень якості продукції, якого Захід досягнув лише за допомогою техніки.  

Крім цього, етика професійних ремісників – ткачів, гончарів, ковалів, виготовлювачів паперу, десятків інших – сприяла встановленню особистого контакту між виробником і споживачем: вони обоє були зацікавлені в тому, щоб предмет знаходився в хорошому стані впродовж всього періоду використання.  

previous arrowprevious arrow
next arrownext arrow
Slider

Один із знаменитих японських художників періоду Едо — Рюрюкйо Сінсай в серії з трьох гравюр-сурімоно зобразив дівчат, що розважаються. Але якщо зібрати триптих разом, стає зрозумілим загальний задум: дівчата не говорять, не чують і не бачать.


Виготовлення будь-якого товару в багатьох випадках означало, що між людьми встановлюється довгостроковий зв’язок, і цей зв’язок приносив радість і обопільну вдячність. Зараз ми страждаємо ще й через відсутність таких людських зв’язків, і факт росту популярності різного роду предметів ручної роботи – пледів та килимків, кераміки й посуду, іграшок та одягу, красномовно свідчить про це. 

Традиційна естетика проти «машинної»

Kitagawa Utamaro (Japanese, 1753–1806). A Woman and a Cat, ca. 1793–94. Edo period (1615–1868), Japan.

The Metropolitan Museum of Art, New York.


Ті чи інші наші побутові уподобання  відображають, з одного боку, зміни в цінностях, з іншого – цим змінам сприяють. Перехід до масового виробництва і суспільства споживання стався в результаті бурхливого розвитку машинного виробництва; цей перехід був одночасно і повсюдним, і несподіваним. У той же час, ручна робота ремісників не зникла. Більшість з нас давно прийняли естетику масового виробництва (хто ж не любить IKEA), хоча ми й не надто замислюємось над цим. Автомобілі, техніка, меблі, всіляке приладдя – більшість з цих речей не могла б з’явитися, коли б наші предки не прийняли «машинну естетику» сто п’ятдесят років тому. 

Але багато що перейнялося і з традиційного ремесла, зокрема японського. Згадаймо  виникнення модернізму в мистецтві: саме коли Японія відкрилася світові у 1868 році, західні художники  були вражені тим, що побачили, і ввели японську естетику в кожну область: в композицію і колір живопису; в низький профіль дахів і відкритий простір в архітектурі; в простий, мінімалістичний стиль меблів. Адже саме японці одними з перших почали бачити красу в її функціональному вираженні.

 Суспільне надбання

В японській мові є слово iriai, яким визначаються окремі ділянки навколишнього середовища. З певною натяжкою, iriai можна перевести як «суспільне надбання», і воно стосується тих часток життєвого простору, для яких закон вимагає певної поваги, які простягаються за межами порога будинку та поза особистих володінь – однак на які людина має право користування, проте не для виробництва товарів чи надання послуг, а задля підтримки власного існування.  

Закон, що встановлює «суспільне надбання» на простір, був зазвичай негласним. Це був неписаний закон не тому що люди не хотіли його записувати, а тому що він захищав реальність, занадто складну, аби укладатись в параграфи. Закон суспільного надбання регулював право на доступ до навколишнього середовища, право ловити рибу, полювати, випасати худобу, збирати хмиз і лікарські трави в лісі. 

previous arrowprevious arrow
next arrownext arrow
Slider

Takagi Haruyama — японський ілюстратор (1803-1868) епохи Едо. Про нього не збереглося ніяких біографічних даних, але зате залишилися його чудові ілюстрації, зокрема зображення тварин.


Видатний австро-хорватський філософ і соціолог Іван Ілліч наводить такий блискучий приклад iriai: дуб належить до «суспільного надбання». Тінь від нього влітку надавалася пастухам з їхнім стадом; жолуді надавалися свиням селян; сухі гілки служили паливом для вдів у селі; деяка частина гілок зрізалася навесні для прикраси церкви – і на заході під дубом проводили збори. Коли люди говорили про суспільне надбання, iriai, вони мали на увазі обмежений аспект середовища, необхідний для виживання, однак для різних груп і по-різному, та водночас, в строго економічному сенсі, достатній для всіх. 

Я далека від оптимістичної думки, про те, що в усіх нас прокинеться висока екологічна свідомість і культура споживання ресурсів, (хоча, треба визнати, позитивні зрушення у суспільній свідомості є), та маю надію на чисто примітивний меркантильний інтерес більшості: здорове довкілля економить гроші (і без перебільшення в межах України є цілком ймовірним зберегти мільярди гривень на рік), починаючи із банального перероблення відходів, економії ресурсів, розвитку профілактичної медицини.  

Коли ми будемо розглядати все, що ми купуємо або використовуємо, з точки зору мінімальної кількості витраченої води і енергії, а також будемо враховувати простоту переробки предметів в нові, привабливі вироби – лиш тоді у нашого спільного простору є всі шанси на хороше майбутнє (і навіть з котиками).

Текст: Наталія Марків-Буковська 

 


Джерела:

  • Thomas DaniellHouses and Gardens of Kyoto 
  • Jennifer MitchelhillDavid Green. Samurai Castles: History / Architecture / Visitors Guides  
  • Azby Brown. Just EnoughLessons in Living Green from Traditional Japan (2010) 
  • Azby Brown The Genius of Japanese Carpentry (1995) 
  • Azby Brown Small Spaces (1996) 
  • Ivan IllichToward a History of Needs (1978) 
  • David Strong and Victoria Burrows.  A Whole-System Approach to High-Performance Green Buildings 
  • Nilson Ariel EspinoBuilding the Inclusive CityTheory and Practice for Confronting Urban Segregation 
  • Tony Hall.  The Robust City 
  • Sustainable Urban DesignAn Environmental Approach, 2nd Edition byAdam Ritchie(Editor), Randall Thomas(Editor)