Це третій і заключний матеріал про історію українського фемінізму. У першому матеріалі ми говорили про зародження українського жіночого руху наприкінці ХІХ — початку ХХ століть і різницю між ідеями рівності в Західній і Наддніпрянській Україні. У другому тексті йшлося про розвиток жіночого руху в другій половині XX століття та перші роки Незалежності.

Для того, щоби розуміти, з якими проблемами стикалася жінка в громаді, яку роль відігравала сім’я і як етнос впливав на соціальні норми, ми розпитали Ірину Ігнатенко та Оксану Кісь про особливості української традиційної культури XIX-XX століть. 

Ірина Ігнатенко — етнологиня, українська вчена, письменниця, яка веде рубрику для «Гендер в деталях», авторка книг «Чоловіче тіло у традиційній культурі українців», «Жіноче тіло у традиційній культурі українців», «Шлюбно-сімейні стосунки у традиційній культурі українців» та інших.

Оксана Кісь — історикиня та антропологиня, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту народознавства Національної академії наук України. Авторка книг-монографій «Жінка у традиційній українській культурі другої половини ХІХ — початку ХХ ст.» та «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти».

Функції сім’ї та роль жінки у ній

Ірина Ігнатенко: У традиційному суспільстві сім’я вважалася обов’язковим і важливим щаблем у життєвому циклі. Економічна незалежність, суспільний авторитет, соціальний престиж, право на спадщину після смерті батьків, можливість участі в житті громади як рівноправного члена суспільства (для чоловіків) та участі в обрядовому житті (для жінок) – ці чинники були переконливою мотивацією для одруження.

Обов’язки в родині мали чіткий розподіл на чоловічі та жіночі. До жіночих сфер впливу належали догляд за хатою та присадибною ділянкою, переробка сільськогосподарської продукції, збиральництво (ягоди, гриби), промисли та ремесла (виготовлення ниток, полотна), пошиття одягу та його оздоблення (вишивання, гаптування) тощо. Чоловіки були залучені до важчої фізичної праці, що потребувала складніших знарядь і пристроїв, приміром, працювали в полі (орали, косили тощо). Чоловічою сферою вважалися й будівельні роботи: лагодження хати, паркану, хліва тощо.

Важливо наголосити, що людей, які не одружилися, вважали не тільки такими, що вибилися з «правильної», «природної» життєвої лінії, але й «небезпечними» для оточення. Адже своєю присутністю та участю у важливих родинних обрядах (наприклад, уродини та весілля) нібито могли «запрограмувати» інших на таку саму «нещасливу» долю. Людина без шлюбної пари не брала участі в житті громади та вважалася старим парубком чи старою дівкою, якого б віку не була.

Традиція орієнтувала дівчат на раннє одруження (15-18 років), адже бути дружиною домогосподаря означало займати найвищу сходинку в жіночій ієрархії. Поміж тим, під час пошуку шлюбної пари хлопці перебували у вигіднішому становищі, ніж дівчата, бо були мобільними, активними, могли ватагами ходити від одних вечорниць до інших у межах свого села або й відвідувати молодіжні зібрання у сусідніх селах.

Натомість дівчата мусили займати пасивну позицію, обирати непрямі форми залицяння та привернення уваги, аби не порушувати етикетних норм. Саме тому, аби підвищити свої шанси на заміжжя, у хід йшли всі засоби: господарська вправність і обов’язкова її показовість під час вечорниць (дівчата приносили з собою роботу: пряли, вишивали, плели); майстерність у співах/танцях (гарний голос і гнучкість, рухливість у танці були потужним механізмом приваблення шлюбного партнера), а також дотепність, жартівливість, веселість («гарная, як квіточка, люба, як рибочка; та й уміє танцювать, з козаками жартувать», – співалося у народній пісні). Були і менш невинні способи — ночівля та тілесний контакт (обійми, поцілунки, пестощі, проте в ідеалі – без статевої близькості) з хлопцем, які давали підґрунтя для виникнення у нього глибшої симпатії; звернення до любовної магії (могла бути колективною, спрямованою на групу парубків «аби приходили саме на наші вечорниці», та індивідуальною, яку застосовували з метою привабити/причарувати конкретного хлопця).

Інтимне життя поза офіційним шлюбом суворо засуджувалося тогочасною мораллю. Саме батьківство в очах суспільства виправдовувало й «легалізувало» інтимне життя подружжя. До того ж, народження нащадків доводило сексуальну активність чоловіка та фертильність жінки, тим самим підтверджуючи їхню статеву ідентичність. Але батьківство в соціальній ієрархії не було таким визначальним для чоловіка, як для жінки. Насамперед на дружину, покладався як обов’язок стати матір’ю та продовжити рід, так і провина та відповідальність за відсутність дітей.

Дітьми опікувалися переважно мати, баба, сестра тощо, а чоловіки, як правило, трималися від немовлят подалі. Відстороненість батька від догляду за малюком може бути пояснена не стільки його байдужістю до власної дитини, скільки тим, що традиційне патріархальне суспільство чітко поділяло роботу на «чоловічу» й «жіночу», де справа «нянчить» дітей була якраз виключно жіночою.

 Матріархальність в українській культурі 

Оксана Кісь: Ідея рівноправності в українському суспільстві видається мені абсурдною — традиційне суспільство було наскрізь патріархальним. Ідея матріархату з’явилася у кінці XIX століття і була популярна на початку XX століття, коли українські інтелектуали, історики, народознавці, фольклористи, етнологи, намагалися осмислити українців і українок як самостійну націю. Цю ідею потрібно було обгрунтувати, створити певний національний наратив — довести іншим народам, що українці є окремою від інших слов’ян нацією зі своїми особливостями, традицією та культурою.

Одним з таких маркерів-відмінностей стало ставлення до жіноцтва, яке справді вигідно відрізнялося від ситуації росіян чи поляків. Теорія матріархату на той час була актуальною, модною, тож нею вдало скористалися історики й етнографи. Та нам важливо не стільки порівнювати ставлення до жінок в українців і росіян, скільки зрозуміти, чим відрізняються права і можливості наших жінок і чоловіків.

Якщо порівнювати статі, то виявляється, що українська жінка не була рівнею чоловікові.  Єдиним винятком щодо особливих прав власності та статусу в громаді були вдови, які могли володіти майном, мати право голосу. Але у шлюбі головою родини і власником землі, дому, худоби та сільськогосподарського реманенту вважали саме чоловіка.

Правда, в українській культурі є таке явище, як материзна — право власності жінок на майно, успадковане по жіночій лінії, яким чоловік не мав права розпоряджатися. Однак розмір материзни зазвичай не був великим — найчастіше вона складалася з невеликої ділянки землі або скрині з дорогими прикрасами, кращим одягом, якісними тканинами. Це майно не визначало добробут сім’ї. Крім того, жінка могла володіти певними ресурсами, наприклад розпоряджатися грошима, які сама заробляла, продаючи городину, пряжу, молочні продукти. Але це порівняно мізерні кошти. Отже, говорити про рівність майнових у подружжі прав не було підстав.

Іншим показником нерівності була поширена думка, що жінка не може самостійно відповідати за свої вчинки. Тобто за негідну поведінку чи аморальність жінки відповідав її чоловік, бо це він її не допильнував. Чоловік також контролював пересування дружини — без його дозволу вона не могла йти, куди заманеться. Жінка також не могла свідчити в суді.

Існували подвійні моральні стандарти щодо жіночої та чоловічої сексуальності. Від поведінки хлопців не було ніяких моральних очікувань, і за їхнім сексуальним життям ніхто не стежив, не засуджував, не контролював. А до поведінки молодої дівчини були підвищені вимоги: якщо вона не зберегла свою цноту до заміжжя і це було виявлено, її чекав публічний осуд і сумна доля покритки. Звісно, не завжди все відбувалося настільки жорстоко, як у «Катерині» Тараса Шевченка, але однаково покритка ставала аутсайдером у громаді. Те саме стосується і питання насильства.

Наприкінці 1990-х років я мала змогу в етнографічних експедиціях говорити з багатьма старшими жінками, що народилися на початку XX століття, 1905–1910 роки. Вони розповідали мені не лише про свій особистий досвід, але і про своїх матерів, тіток, бабусь, сестер. Ці жінки щиро і відверто говорили про насильство над ними як буденну частину сімейного життя. Чоловік жінку міг не лише ображати вербально, але й фізично карати, якщо вона, на його думку, поводилася неналежним чином або йому щось не сподобалося.


Важко говорити про гендерну рівність, коли жінки не мали контролю над своєю репродуктивною функцією. Нам із таким захопленням розповідають, що українська традиція — це багатодітна щаслива родина. Але великі сім’ї — це не наслідок свідомого вибору жінки чи подружжя, а неможливість контрацепції, яку вважали гріхом, як і переривання вагітності (відбувалося воно лише у дуже травматичний і ризикований для життя жінки спосіб). Жінки не мали жодного вибору, скільки і коли вони хочуть мати дітей, чи не мати їх взагалі.

Постійне дітонародження не приносило великої радості. Фактично, більшу частину свого життя жінка перебувала у стані вагітності або годуванні грудьми. У той час декретних відпусток ніхто не надавав, а від обов’язків у сільському господарстві (уявімо, яка це фізично важка праця!) вагітних і породіль також не звільняли. Жіноче тіло було виснажене вагітністю та лактацією, але треба було йти жати ниву, доглядати худобу, обробляти городи. Тож усі ці розповіді про те, що прабабця народила дитину, поклала її під копицею сіна та пішла працювати — це далеко не романтично. Неналежно доглянуті діти хворіли та вмирали, а кровотечі, відсутність медичної допомоги і «жіночі хвороби» загрожували здоров’ю та життю жінок. Хіба могла жінка, яка щороку народжувала і при цьому безперервно тяжко працювала, почуватися вільною та рівною?

Стандарти жіночої краси

Ірина Ігнатенко: Для початку підкреслю, що мова йде про стандарти краси для молодих дівчат, бо саме для цієї вікової групи, яка мала створити успішне подружжя, існували певні канони, на відміну від старшого покоління, які вже пошлюбилися й не потребували відповідності ідеалу.

Неодмінним атрибутом привабливості була довга і товста коса, яку дівчата намагалися ще й усіляко прикрасити: вплітали різнокольорові стрічки, одягали вінок, штучний або з живих квітів, тощо. Зазначимо, що перевагу надавали передусім чорнявому чи русявому волоссю. Рудих, світлих вважали негарними. Щодо обличчя, то за численними фольклорними текстами, часто згадувані як ідеальні та бажані «чорні брови/карі очі/біле личко із рум’янцем» вважалися окрасою як для дівчини, так і для хлопця. Еталонність таких уявлень відтворена також у поширених порівняннях дівчини з калиною, ружею, ягідкою, яблучком тощо.

Щоденна важка праця сформувала уявлення про те, що чоловіки й жінки мають бути фізично дужими. Жінка також не мала бути аж надто худою, так само як і товстою, бо в першому випадку виконувати важкі фізичні навантаження їй буде дуже складно, а в другому через надмірну вагу, вона буде незграбною. Через це перевагу надавали дівчатам середньої повноти, яка характеризується словом «пишна» на противагу негативно забарвленим прикметникам «гладка», «тлуста» або «змарніла», «худюча», «тошча», «квола» тощо.

Важливо, що у традиційному суспільстві нормою (в даному випадку краси) є те, що найпоширеніше. Ідеалом краси є антропологічний стандарт, а не виняток із нього. У цьому контексті зазначу, що будь-які відхилення від стандартної зовнішності (зрощені брови, великі родимі плями, зелені очі), а особливо каліцтво («хрома», «крива» тощо), робили жінку в очах суспільства не тільки негарною, але ще й відьмою (саме такі риси зовнішності приписували цим демонологічним персонажам).

Записала Лілія Галка