Дивне й незвичне для багатьох слово «джентрифікація» викликає асоціації з легендами про короля Артура. Проте насправді це дуже сучасне явище. Хоча в тому, як колишні міські нетрі та халупи отримують нове життя, є щось магічне…

Як це працює?

Джентрифікацією називають повну реконструкцію будівель та інфраструктури в колись депресивних районах – а також переїзд до цих районів представників середнього та вищого класу (gentry). Зазвичай, район після цього постає з попелу, мов Фенікс – там повністю змінюється все: демографія, середній сукупний дохід, рівень освіти, іноді навіть культура та мова. Уявіть собі, що Троєщина раптом перетворилася би на Оболонські Липки.

Вперше цей термін вжила соціологиня Рут Глас у своїй книзі «Лондон: аспекти змін» у 1964 році. Цікаво те, що в її трактуванні це слово мало іронічний контекст: мовляв, заможні і шляхетні починають «відвойовувати» у робітників історичні райони міста, бо жити в історичній будівлі стало престижно. Спочатку процес був мирним: багаті лондонці просто викупали собі будівлі. Але згодом це призвело до різкого злету цін на житло та послуги – і робітники мусили перебиратися на околиці міста просто через те, що більше не могли дозволити собі утримувати свої домівки.

Пізніше, термін «джентрифікація» був експортований у США, де набув чималої популярності (проблема депресивних районів та гетто у американських мегаполісах відома далеко за їх межами!). Але із плином років це слово стало збірною назвою для величезної множини процесів – від планової і лагідної реконструкції занедбаних частин міста, як заповідали Habitat та Лейпцизька хартія, до рейдерського захоплення історичних районів з напівпримусовим виселенням мешканців.

«Сферична в вакуумі» джентрифікація зазвичай відбувається в два етапи. Перша хвиля нових мешканців – це люди, які готові змінювати щось навколо себе, але не мають для цього достатньо грошей. Вони оселяються в депресивному районі, роздивляються навколо, закочують рукави… і раптом виявляється, що все не так уже й погано, якщо докласти зусиль та вмотивувати сусідів. Зазвичай, це люди з хорошою освітою, широким світоглядом та перспективними професіями – молоді працівники культури, журналісти, художники, соціальні активісти, всі ті, кого іноді називають «новою богемою».

На якомусь етапі раптово виявляється, що житло в районі коштує як в халупах, а рівень життя там став набагато пристойніший. З пеньків і дошок робляться гіпстерські кав’ярні, під’їзди перетворюються на шедеври сучасного мистецтва, «лебеді» з шин змінюються на альпійські гірки. «Теорія розбитих вікон» починає працювати в зворотному напрямку, і навіть найвпертіші консерватори починають несміливо сортувати сміття по синіх, жовтих і зелених баках.

Отут і з’являється друга категорія, яка і буде далі рушієм розвитку району. Ці люди не хочуть нічого міняти (вже, чи взагалі). Вони просто хочуть заплатити гроші за чужу роботу – а ще вони мають хист інвестувати вигідно. З моменту, коли район починає виглядати як вигідна інвестиція – художники і активісти більше не керують ситуацією. Їм на зміну приходять професійні дизайнери, власники бутиків та салонів, приватні школи та дорогі ресторани. Тепер інфраструктура будується під тих, хто може за неї заплатити.

Картина району змінюється дедалі більше. Хтось з «корінних» мешканців не може платити за новими тарифами і з’їжджає деінде, хтось асимілюється і переймає нову культурну парадигму. Деякі з агентів змін першої хвилі досягають кар’єрного успіху, і вже мало чим відрізняються від решти – а деякі йдуть облаштовувати інший район.

Результат буде один: місця, які ще кілька років тому варто було обходити подалі, перетворюються на респектабельний район для заможних містян.

Різні сторони джентрифікації

Джентрифікація: нове життя старим кварталам

Як ми вже казали вище, зараз під цим терміном можуть розумітися дуже різні процеси. Прикладом темного боку джентрифікації може бути сумнозвісна «реновація» у Москві, яка вже розповсюджується і на інші великі міста Росії. Мешканцям історичного центру пропонують квартири за містом, в «мурашниках», де порушені усі мислимі будівельні норми. Відмовитися від цього не можна (точніше можна, але тоді люди лишаться просто неба). Це можна було би назвати рейдерством, якщо би це не було включено в план розвитку міста та погоджене на вищому рівні.

Настільки ж сумнівними були (і, що сумно, подекуди лишаються) ранні спроби оновити райони у містах США. Під виглядом джентрифікації ховався расизм: афроамериканське та латиноамериканське населення бідних районів просто витискалося з них у нові гетто заможними білими людьми, які не бажали такого сусідства. Для досягнення мети годилося все: від «зарізання» доступної соціальної інфраструктури до прямого примусового викупу житла небажаних мешканців.

Іноді, під джентрифікацією розуміють не поступовий процес перетворення міста, що керується не лише «згори», а й ринком «знизу» — а безжальне перепланування цілих районів просто з нуля. Мабуть, найвідомішим (і найуспішнішим) прикладом такого процесу є Мангеттен. Діловий центр Нью-Йорка колись мав зовсім інший вигляд – але без повної зміни усієї карти району зараз, з тою кількістю людей, яка там мешкає, там просто неможливо було би пересуватися.

Такий самий процес відбувся і в Парижі, в часи Наполеона ІІІ. Архітектор Жорж Осман змінив обличчя міста назавжди, з холодним серцем зруйнувавши безліч приватних будівель. Проте саме це дозволило столиці Франції перетворитися з середньовічного міста з тісними та звивистими вуличками на сучасний мегаполіс.

Найуспішнішими випадками джентрифікації зараз вважаються квартал Маре в Парижі і Ноттінґ-Гілл у Лондоні. Післявоєнний квартал Маре був дуже сумним видовищем – там мешкали робітники заводів та фабрик, а деякі будівлі навіть не стали відновлювати, і вони стали притулком для безхатченків. Проте, саме цьому району судилося стати «першою ластівкою» в програмі реабілітації міста. Культурні та історичні пам’ятки кварталу Маре були взяті під охорону – і саме від них почало розповсюджуватися відновлення району. Зараз Маре – це богемне серце Парижу, де мультикультуралізм, толерантність та різноманіття посідають перше місце. Тут можна зустріти суши-бар з позначкою «кошерне», зайти до ЛГБТ-кварталу чи китайської спільноти. А можна просто відвідати один із численних музеїв чи концерт-холів.

Ноттінґ-Гілл починав свою післявоєнну історію в дуже схожих умовах. Після бомбардування руїни нашвидкуруч забудували халупами. Пізніше район маргіналізувався дедалі більше – аж доки не став притулком емігрантів з різних куточків світу і не перетворився на арену для міжетнічної війни кримінальних банд. В останні десятиліття влада Лондону почала застосовувати один із інструментів «оригінальної» джентрифікації – підвищення безпеки району та припинення конфліктів. Це дало результат: поволі Ноттінґ-Гілл став відновлюватися сам по собі. Навіть під час знесення старих будівель та забудови району за єдиним архітектурним планом, уряд зміг витримати культурний баланс та не перетворити Ноттінґ-Гілл на місце «для багатих і білих». Зараз цей район є одним з найбажаніших місць Лондона, і при цьому все ще вражає національним розмаїттям. У пам’ять про строкате минуле району, кожного року тут влаштовується великий карнавал на зразок бразильського.

А що ж в Україні?

Джентрифікація: нове життя старим кварталам

Пам’ятаєте приклад з Оболонськими Липками на початку статті? Звісно ж, вони починали не з Троєщини, але все ще є одним з успішних (відносно) прикладів української джентрифікації. Тихий і сонний район, єдиною перевагою якого був вихід до Дніпра, став на якийсь час одним з найдорожчих у Києві. Зараз інфраструктура там орієнтована на вищий середній клас, а ціни на квартири продовжують дивувати навіть загартованих киян. Іншими прикладами джентрифікації є Боричів Тік (також у Києві) та Осокорки.

Проте думки українських урбаністів різняться. Зазначені вище приклади наводить у своїй збірці «Місто й оновлення. Урбаністичні студії» Роман Цибрівський. А от львівська дослідниця Надія Соснова вважає, що в Україні джентрифікації як явища ще немає. Ця разюча різниця може бути пов’язана як з різним розумінням терміну урбаністами (хтось вважає, що джентрифікація має бути системною – і тоді її у нас справді нема: «хрущовки» стоять як стояли, а хтось зараховує до «джентрифікованих» окремі успішні випадки реновації районів). Чи, можливо, Київ просто хворіє на «столичну лихоманку», а у Львові історичний центр вже нема куди далі джентрифікувати?

Текст: Дар’я Цепкова