Митець «уклав угоду» із величезним виставковим простором, щоби підкорити його своєму баченню, та готовий грати з глядачем у мінливих декораціях

«Мистецький Арсенал» оживає після локдауну. У вересні відкрилася нова виставка — продовження серії експозицій, через які інституція досліджує українське мистецтво 1990-х років і його ключові персоналії. Протягом кількох останніх років відбулися персональні виставки Олександра Гнилицького, Кирила Проценка, Олега Голосія та виставка, присвячена медіамистецтву 1990-х років. На черзі — Андрій Сагайдаковський і його «Декорації. Ласкаво просимо!».

Дослухавшись до побажань художника, куратори Соломія Савчук, Олександр Соловйов та Павло Гудімов вирішили відмовитися від хронологічного підходу та зупинитися на форматі тотальної інсталяції, щільного переплетення різних елементів і форматів. При цьому вони намагалися зберегти атмосферу work in progress, яка виражалася через написи від руки, інтерактивні елементи тощо.

Зазвичай журналісти бачать «чистовик» виставки під час відкриття чи за день до цього у прес-турі. Тим цікавіше було опинитися у «Мистецькому Арсеналі» завдяки навчальній програмі «Факультатив» за тиждень до відкриття, щоби поговорити із Сагайдаковським, Савчук і Соловйовим посеред експозиції, яка формувалася на очах.

Творець і гравець

Зустрічаємо художника, одягненого у звичайну чорну футболку та заляпані фарбою штани, в одному із залів разом із робітниками, що монтують виставку. Він прискіпливо дивиться на те, як кожну картину розміщують на сірих стінах, і регулює розташування ледь не до міліметра. Каже, що був шокований величиною простору, в якому його роботи здаються набагато меншими, аніж у переповненій усілякими матеріалами та речами майстерні. Тож для нього і команди, яка планувала виставку із ним, завдання знайти найвигіднішу схему розташування для зібраного з різних галерей доробку було непростим.

Чимало робіт кочувало від стіни до стіни, а решту простору поступово заповнювали писані та мальовані інструкції до ігор та різні предмети, які мали втягувати глядача у взаємодію із простором, як то спортивний інвентар або гітара. Точніше, у гру за запропонованими митцем правилами.

Гра (і спорт зокрема) як модель буття пронизала усю анфіладу, зайняту виставкою. Саме гра, згідно із книгою «Homo Ludens. Досвід визначення ігрового елемента культури» філософа Йохана Хейзинги, передує будь-якій культурі, є основою для серйозніших досліджень, формулювання ідей та їхнього втілення. Гра, за Хейзингою, потребує чітко окреслених часово-просторових меж, власних правил, має бути добровільною для участі та приносити задоволення.

Сагайдаковський дає директиви не лише працівникам Арсеналу, які кріплять його роботи до стін, але й глядачеві. На кожній картині є слово або фраза, які доволі буквально описують те, що можна побачити. Особливо авторитарно звучать імперативи (інколи оформлені у стилі радянських трафаретів). Проте зображення часто їм суперечать. «Зранку не топчіться по болоту» — і натовп дітей женеться за м’ячем. «По воді не ходи», а на фоні — ноги у хвилях. «Дивись не заблукай» на фоні густого лісу. Хіба що «Слухай уважно» на фоні вуха залишається у «буквальній» секції. Решта протиріч нівелює непохитність правил і стимулює свідомість до вишукування прихованих смислів.

Замість полотна художник переважно використовує старі килими. Спочатку, у пізньому Радянському Союзі, причиною цьому був дефіцит матеріалів, згодом це стало елементом творчого стилю. На окремих роботах це майже непомітно, але інколи, якщо підійти близько, можна роздивитися під шарами фарби бляклі візерунки іншого кольору або випуклі патерни. Ці сліди минулого життя викликають відчуття дежавю та ностальгію за чимось невловимо знайомим. А обшарпані краї килимів чи бахрома, прогризені чи розідрані «рани» і «шрами» роблять твори живими, недосконалими, а від того ще ближчими та цікавішими.

Усе це — ніби своєрідне «Ласкаво просимо!» до індивідуального тлумачення вибудуваних художником декорацій крізь інакшу оптику. Ніби гачок, який змушує затриматися у грі надовше.

У просторі, але поза часом

Пересуваючись по цій дев’ятизальній інсталяції, стрибаєш від перших робіт до найновіших, від крупного плану (вуха та ноги) до середнього, між контрастами килимкового ресайклінгу та фотошпалер із розкішним банкетним столом. Зупиняєшся в імпровізованому спортзалі, який так нагадує той із твоєї школи на околиці провінційного міста, — цей штрик ностальгії за дитинством у серце є насправді ще одним запрошенням грати, взаємодіяти, рухатися.

Чималі частини виставки займають забави, правила яких художник детально пояснює у гігантських малюнках. Напруга і таємничість — це важливі риси гри. Піку вони досягають у залі, де під певними кутами розвішані десятки дзеркал різних розмірів. Це ще одне нагадування про гімнастичні зали та водночас метафора мандрів Задзеркаллям у пошуках себе.

За тиждень до відкриття виставки дзеркала розширювали простір у десятки додаткових вимірів. Якщо більш прозаїчно, то зала була симпатичною локацією для селфі у дзеркалі у повний зріст. Але ж пам’ятаємо, що виставка прогресує. І ось у «готовому» вигляді максимум, на що можеш розраховувати, — спіймати проблиск свого відображення у невеликому шматочку чистоти посеред замащених жиром поверхонь.

Дзеркала

Зала має назву «Піжмурки». Правила відомі усім, але у дзеркальній залі ця гра сягає глибше. Дивлячись у очі своїм відображенням, я спіймала себе на думці, що люди постійно ховаються від самих себе. Ми надто часто обираємо не відчищати внутрішню оптику від багаторічних нашарувань стереотипного бруду та зовнішньої брехні про нас, колись прийнятої за аксіому.

«Щасливі години»

Чимало персонажів творів Сагайдаковського є дітьми. Він називає дитинство «нульовим» станом і вважає, що саме у той період життя закладається база особистості. Дорослі ж «залишаються дітьми всередині, а якщо і змінюються, то тільки на гірше.»

Діти на його картинах чи то цілеспрямовано дивляться вперед, перебуваючи у «режимі воїна», чи то захоплені небезпечними забавами (стрибають з висоти чи підпалюють сірника, який, як відомо, не дитяча іграшка). Не так-то й просто розгадати вирази їхніх облич — чи то гучний сміх, чи то гримаса болю або втоми. Воно і правильно, адже неможливо бути щасливим завжди.

Сагайдаковський має особливий погляд на це. Він створив дві схожі роботи про щасливе життя, датовані 2008 і 2014 роками. Подібні «пейзажі», однакова блакитно-біло-чорна кольорова гама. Але якщо одна з них констатує, що життя щасливе, то інша, пізніша, конкретизує: щасливими ми будемо завтра. Митець пояснює, що ми схильні жити або спогадами минулого, або мріями про майбутнє. Щасливим у минулому ти вже не станеш, тож залишається сподіватися виключно на настання кращих часів.

Людина може вірити у краще, звичайно. Надія завжди працює як останній рятувальний круг. Але хитка рівновага, у якій ми зараз усі знаходимося і про яку нагадує легендарний «нестабільний стілець» на трьох ніжках (інсталяція, яка стала візитівкою Сагайдаковського після кількох виставок у 1990-х) в останній залі, легенько підштовхує відмовитися від іронічних жартів про щастя і жити тут і тепер. Наповнюватись, відчуваючи, і потім виплескувати у власні тексти, фото чи інші медіа те, що вражає, що не залишає байдужим.

Нестабільний стілець

Гра може бути змаганням, а може і навчити тебе чомусь у процесі. Коли завершуєш обхід виставки-«квесту» в останній залі біля замріяного обличчя Джимі Гендрікса, відчайдушно хочеться виплеснути ностальгію у мелодію та зіграти кілька прощальних акордів на гітарі, що стоїть біля його портрета. Пробігти крізь довжелезний коридор до виходу, підскакуючи зовсім як персонаж «Білих китайських кедів» (2017).

Білі китайські кеди. 2017

Вилетіти у теплий київський вересень і зупинитися, щоби відчути усю безтурботність моменту, зовсім як у дитинстві, коли «завтра» здавалося чимось далеким і непотрібним. Та і зараз невідомо, чи настане те «завтра». І тим паче — чи матимеш ти достатньо волі та можливостей, щоби прожити його щасливо.