«Моє завдання, моє прагнення —витягнути сучасну людину з хаосу і катастроф,
 помістивши її в щасливу атмосферу і гармонію.»
Ле Корбюзьє

Продовжуємо серію «Інфлюенсери урбаністики», що розповідає про людей, які найбільше вплинули на сучасне містобудування та архітектуру. Сьогодні мова піде про Ле Корбюзьє (фр. Le Corbusier) — всесвітньо відомого французького архітектора, містобудівника, урбаніста, чиї проєкти поєднують модернізм зі сміливістю скульптурного експресіонізму.

Ле Корбюзьє належав до першого покоління так званої Інтернаціональної школи архітектури та був найзатятішим пропагандистом її ідей. У своїй роботі він тяжів до експресіонізму та підтримував прагнення свого покоління до функціональності. Він був першим архітектором, який вивчив і впровадив використання необробленого бетону, техніки, яка задовольнила його смак до аскетизму та скульптурних форм. У 2016 році 17 його архітектурних робіт були включені до переліку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Інфлюенсери урбаністики. Ле Корбюзьє — пророк бруталізму та співець бетону

Ле Корбюзьє, Нью-Йорк, 1947

Ранні роки: годинники, архітектура, самоосвіта

Ле Корбюзьє народився 6 жовтня 1887 року у містечку Ла-Шо-Де-Фон у Швейцарії. Хлопчикові дали красиве ім’я Шарль-Едуар Жаннере-Ґрі (фр. Charles-Edouard Jeanneret-Gris). Містечко Ла-Шо-Де-Фон було невеликим, проте відомим ще з XVIII століття світовим центром годинникарства. Життя юного Шарля проходило у суворому пуританському середовищі протестантської провінції.

У 13 років він прийшов до Школи декоративних мистецтв Ла-Шо-Де-Фон, щоби навчитися емалюванню та гравіюванню циферблатів, як його батько. Саме там юнак зустрів Шарля Л’Еплатеньє, якого пізніше називав своїм єдиним вчителем. Побачивши успіхи свого учня, той вирішив, що Ле Корбюзьє має пов’язати свою долю з архітектурою. Після трьох років навчання Л’Еплаттеньє допоміг юнакові із практикою у місцевих архітектурних проєктах. Проте консервативного середовища Ла-Шо-Де-Фон було недостатньо, щоб Ле Корбюзьє розправив крила, тож Шарль підштовхнув його вивчати світ.

Із 1907 по 1911 рік архітектор-самоук мандрував Центральною Європою та Середземномор’ям, знайомлячись із небаченою ним до того архітектурою. Саме під час цих подорожей Ле Корбюзьє зробив для себе три важливих архітектурних відкриття. Монастир Ема в Галлуццо (Тоскана) навчив його контрасту між великими колективними просторами та «окремими живими клітинами» персонального простору. Ця ідея пізніше лягла в його концепцію житлових будинків. Завдяки архітектурі пізнього Ренесансу (XVI століття) авторства Андреа Палладіо та пам’яткам давньої Греції він вивчив класичні пропорції. Традиційна архітектура Середземномор’я та Балкан дала йому набір геометричних форм, навчила працювати зі світлом і використовувати ландшафт як архітектурний фон.

Життя в Парижі: «Новий дух», народження псевдоніму та живопис

У віці 30 років Ле Корбюзьє приїхав до Парижа. Тут він познайомився з художником і дизайнером Амеде Озанфаном, який показав йому складне сучасне мистецтво та посвятив у пуризм. Ця нова живописна естетика відкидала складні абстракції кубізму та поверталася до чистих і простих геометричних форм. У 1918 році Озанфан та Ле Корбюзьє разом написали і опублікували пуристський маніфест «Aprés le cubisme». У 1920 році до них долучився поет Поль Дермі, і утрьох вони заснували полемічний авангардний філософсько-художній журнал «Lesprit Nouveau» (Новий дух).

Інфлюенсери урбаністики. Ле Корбюзьє — пророк бруталізму та співець бетону

Відкритий для мистецтва і гуманітарних наук, журнал об’єднав ціле сузір’я блискучих авторів. У «L’esprit Nouveau» презентували ідеї архітектури та міського планування, висловлені Адольфом Лоосом та Анрі ван де Вельде, захищали функціоналізм та боролися зі стилями минулого і неструктурним оформленням.

Спілкування з Озанфаном стало початком творчого шляху Ле Корбюзьє як художника та письменника. Разом вони написали серію статей для «L’Esprit Nouveau», які треба було підписати псевдонімами. Озанфан вибрав ім’я Соньє (Saugnier), на честь своєї бабусі, а Жаннере запропонував псевдонім Ле Корбюзьє, ім’я батьківського предка.

 

Серед найбільш відомих книг Ле Корбюзьє — «L’urbanisme» (1925) (англійською вийшла під назвою «The City of Tomorrow and its planning» у 1929), «Quand les cathédrales étaient blanches» (1937), «Charte d’Athènes» (1943), «Propos d’urbanisme» (1946), «Les trois établissements humains» (1945) і «Le Modular I» (1948) (англійською «The Modular», в 1954).

 

Перший творчий період: «місто трьох мільйонів» та пять принципів

«L’Esprit Nouveau» став трампліном для вступу Ле Корбюзьє в практику. У 1922 році він відкрив студію зі своїм двоюрідним братом П’єром Жаннере. Кузени працювали разом до 1940 року. У цей час Ле Корбюзьє не лише займався архітектурою, а й активно досліджував урбаністику. Сміливість, розмах та новаторство його робіт захоплювали.

Так, на «Осінньому салоні» 1922 року Ле Корбюзьє з братом представили проєкт «Сучасне місто на три мільйони жителів» згідно зі своїм баченням міста майбутнього. У 1925 році він був перетворений на «План Вуазен». Ця концепція радикальної реконструкції Парижа передбачала руйнування 240 гектарів старої забудови та створення нового ділового центру міста. Посередині мали височіти 18 хмарочосів, які б акумулювали в собі всі офісні приміщення. Така забудова мала б займати не більше 5% території, решта відводилася під магістралі, парки та пішоходні зони.

Інфлюенсери урбаністики. Ле Корбюзьє — пророк бруталізму та співець бетону

Maison Planeix в Парижі, розроблений в міжнародному стилі Ле Корбюзьє і його двоюрідним братом П’єром Жаннере для скульптора Антонена Плані, брали участь в конкурсі в 1928 році.


«План Вуазен» викликав фурор та спричинив широкі дискусії. Багатьом він видався надто сміливим та радикальним. Проте Ле Корбюзьє не хотів руйнування заради руйнування. Він намагався підвищити рівень комфорту завдяки абсолютно новій інфраструктурі, яка б функціонувала при значному збільшенні висоти забудови і щільності населення. Він писав:

«Я виявив, що місто має чудову властивість: примушуючи людей до життя разом, воно робить їх стійкішими. Незважаючи ні на що, вони вміють сміятися і боротися за життя, незважаючи ні на що, вони зберігають бадьорість та здатність жартувати; незважаючи ні на що, вони продовжують якось існувати! Я створив модель безкласового міста, міста, де люди зайняті своєю працею і дозвіллям, яке відтепер стало для них доступним.

Головний архітектор міста суворо картав мене: «Ви хочете зруйнувати красу та історію Парижа, священні реліквії, залишені нам предками. Ви занадто похмуро налаштовані і бачите все в чорному кольорі. Ви вбили собі в голову, що так більше тривати не може. Ви стверджуєте, що вже закладено підмурки якогось нового життя, не такого як колишнє. А як на мене, то все йде нормально. Потрібно тільки подекуди розширити вулиці».

Становище головного архітектора значною мірою поліпшувалося через розкішний службовий автомобіль з водієм на додачу. Тому він і був абсолютно переконаний, що з вуличним рухом усе гаразд. Він навіть казав, що якщо рух зупиниться, тим краще —скасуємо автомобілі».

У «Плані Вуазен» Ле Корбюзьє втілив свої «П’ять відправних точок сучасної архітектури». Ці принципи звучали так:

  1. Опори — стовпи. Раніше будинок груз у землі, у темних і часто сирих місцях. Залізобетон дає нам окремі опори. Тепер будинок буде в повітрі, високо над землею; під ним і на його даху буде сад.
  2. Дахи — сади: залізобетон — це новий матеріал, що дозволяє створити сполучену покрівлю будівлі. Розуміння технології, економії, зручності і психології приводять нас до вибору даху-тераси.
  3. Вільне планування: дотепер стіни будинку були його опорними елементами. Застосування залізобетону допускає вільне планування. Поверхи більше не будуть відокремлюватися один від іншого, немов відсіки. Звідси — раціональне використання кожного кубічного сантиметру простору та матеріалів.
  4. Розташування вікон уздовж фасаду. Сучасні методи будівництва звільнили вікно, залізобетон зробив справжню революцію в його історії. Вікна можуть тягнутись уздовж всього фасаду, від одного кінця до іншого.
  5. Вільний фасад: опори винесені за його межі, всередину будинку. Перекриття кріпляться на консолях. Відтепер фасади — це легкі пластини ізолюючих стін і вікон, звільнені від зайвого навантаження.

Будинок, про який мріяв Ле Корбюзьє, забезпечував просторовий контраст між відкритим, дворівневим публічним простором та спальнями-клітинами. Ці ідеї були переглянуті та розвинені у 1925 році на Виставці декоративних мистецтв у Парижі, в павільйоні, що мав стати маніфестом «l’esprit nouveau». У маленькій дворівневій квартирі, зі стінами, розфарбованими у стилі художника Фернана Леже, Ле Корбюзьє представив свою першу колекцію меблів промислового виробництва.

У 1925-1926 роках завдяки меценатству промисловця Анрі Фрюже Ле Корбюзьє побудував у Пессаку біля Бордо робоче містечко з 40 будинків. Ле Корбюзьє намагався знайти формулу сучасного та доступного будинку з простими формами, нескладного в будівництві та з належним рівнем комфорту. Але ігнорування місцевих будівельних традицій та незвичне використання кольору спровокувало агресію з боку муніципальної влади. Міська адміністрація відмовилася забезпечувати нові будинки комунальним водопостачанням. Через це Пессак був знелюдненим цілих шість років, і Ле Корбюзьє не забув про цю образу.

У 1927 році архітектор взяв участь в міжнародній виставці Deutscher Werkbund, асоціації груп, що виробляли функціональні об’єкти високої естетичної цінності. Для цієї експозиції Ле Корбюзьє побудував два будинки в експериментальному житловому кварталі Вайссенхоф у Штутґарті.

Хоча Ле Корбюзьє від початку найбільше цікавився будівництвом для великої кількості людей, у довоєнний період він будував переважно приватні будинки на замовлення багатіїв. Їхній дизайн був функціональним, а зовнішний вигляд — аскетичним: суворі геометричні форми та голі фасади. Перший будинок був збудований для його давнього друга Озанфана у 1922 році. За ним були замовлення швейцарського колекціонера Рауля Ля Роша у 1923-му (цей будинок став штаб-квартирою Фонду Ле Корбюзьє в Парижі у 1968 році); вілла Майкла Стайна, брата Гертруди Стайн у 1927-му; у 1928-31 роках — Вілла Савой в Пуассі на тонких бетонних стовпах, оточена пишним сільським пейзажем.

Інфлюенсери урбаністики. Ле Корбюзьє — пророк бруталізму та співець бетону

Вілла Савой

У 1927 році Ле Корбюзьє взяв участь у конкурсі на кращий проєкт нової штаб-квартири Ліги Націй у Женеві. Уперше в сучасному світі архітектор запропонував створити будівлю для політичної організації, що не нагадувала би неокласичний храм. Натомість планування та дизайн штаб-квартири точно відповідали би своїм функціям. Цей проєкт мав би стати прообразом усіх майбутніх будівель ООН.

Імовірно, він отримав би перший приз, але був дискваліфікований через невідповідність умовам конкурсу — «не був виконаний китайською тушшю». Насправді ж консервативні члени журі просто не були готові до такої різкої зміни парадигми. Після розчарування у Пессаку ця дискваліфікація ще більше розлютила Ле Корбюзьє, поставивши його в опозицію до офіційної архітектурної спільноти.

Однак скандал із дискваліфікацією зробив його не просто відомим фахівцем, а уособленням сучасної авангардної архітектури. Безпосереднім наслідком женевської справи стало створення в Ла Саррасі (Швейцарія) у 1928 році Міжнародних конгресів сучасної архітектури (СIAM), покликаних захистити авангардні архітектурні цінності. Із 1930 року організація стала також орієнтуватися на теорію міського планування в цілому. Ле Корбюзьє був секретарем французької секції та грав провідну роль у п’яти довоєнних конгресах. На четвертому з них за його сприяння була ухвалена декларація, в яку увійшли деякі з основних принципів сучасної архітектури.

Публічність конкурсу в Женеві також дозволила Ле Корбюзьє організувати лекційний тур по Південній Америці. Цей тур послужив джерелом для його праці «Précisions sur un état présent de l’arhitecture et de l’urbanisme» («Роздуми про нинішній стан архітектури та урбанізм»), завершеній у 1930 році. Також Ле Корбюзьє відвідав Москву, де познайомився з авангардистськими та конструктивістськими архітекторами і переміг у конкурсі на будівництво Центросоюзу (будівля зводилася з 1929 по 1935 роки).

Інфлюенсери урбаністики. Ле Корбюзьє — пророк бруталізму та співець бетону

У цей період Ле Корбюзьє звів дві інших визначних будівлі. У проєкті гуртожитку «Армії порятунку» в Парижі він спробував концепцію «дихання» скляної стіни з системою кондиціонування повітря (на жаль, ця частина так і не була реалізована). Друга будівля — Швейцарський гуртожиток в університеті Сіте, також у Парижі (1931-1932 роки). Там він відділив житлові приміщення від зон загального користування, розташованих в окремій будівлі. Два ці сегменти були з’єднані сходовою вежею. Поверхні фасадів здебільшого лишалися необробленими, а масивні колони отримали скульптурне значення. Саме з цим проєктом Ле Корбюзьє досяг рівноваги між раціональним функціоналізмом та прагненням до самовираження.

Наприкінці 1930-х років Ле Корбюзьє розробляє генеральний план для Алжиру (1938-42) та Буенос-Айреса (1938), проєктує будівлю Міністерства освіти та охорони Ріо-де-Жанейро (1936) і музей Філіппевіля (1938) у французькій Північній Африці.

Усе, що робив Ле Корбюзьє, відповідало обраному ним способу життя. Він був не вчителем, як його колега Вальтер Гропіус, а керівником. Він замикався у своєму кабінеті в той час як його співробітники, що збиралися до нього з усього світу, працювали на вулиці тривалий час. Ле Корбюзьє виходив у загальний зал зі свого кабінету лише після обіду. Його розрив з Озанфаном у 1925 році не перервав його художню кар’єру, і він зазвичай займався живописом вранці. Якщо у архітектурі за Ле Корбюзьє йшли інші, то в живописі його роботи аж до середини 1930-х років були під впливом Фернана Леже, його колеги по пензлю та хорошого друга.

Роки війни: архітектура не на часі

Друга світова війна та окупація Франції нацистською Німеччиною перервали будівельно-мандрівне життя Ле Корбюзьє. Також розпався і його союз з кузеном П’єром Жаннере — той приєднався до французького Опору. Ле Корбюзьє, натомість, був готовий співпрацювати з урядом Віші, але в той час будівництво у Франції завмерло. Тож єдиною діяльністю видатного архітектора були картини, листи і роздуми.

«Модулор» — збірка гармонійних прийомів, що узгоджують архітектурні елементи з людськими пропорціями

Інфлюенсери урбаністики. Ле Корбюзьє — пророк бруталізму та співець бетону

«Модулор» Ле Корбюзьє


Саме ці роздуми і привели Ле Корбюзьє до започаткування концепції «Модулор», збірки гармонійних прийомів, що узгоджують архітектурні елементи з людськими пропорціями (саме цей принцип він колись помітив у будівлях епохи Ренесансу). Він довів цю концепцію до ідеалу у 1950 році і надалі використовував для всіх своїх проєктів, надаючи їм «людського масштабу».

На час закінчення війни Ле Корбюзьє зумів перетворити нападки на нього консервативних архітектурних організацій у власний міф. Для суспільства він став Пікассо від архітектури, а для студентів-архітекторів — символом і майже напівбогом.

Інфлюенсери урбаністики. Ле Корбюзьє — пророк бруталізму та співець бетону

Pablo Picasso and Le Corbusier on the site of Unite d’habitation in Marseille 1949 © FLC/ADAGP


Другий творчий період: проєкт «Марсель», храми і втілення мрії

Після війни Ле Корбюзьє сподівався нарешті застосувати свої теорії планування під час реконструкції Франції. У 1945 році він підготував два плани для міст Сен-Дьє і Ля Палліс — Ля Рошель. У Сен-Дьє, в горах Вогезів, він запропонував поселити 30 000 мешканців зруйнованого міста в п’ять функціональних хмарочосів. Обидва плани відхилили, але сама концепція згодом поширилася по всьому світу.

Нарешті завдяки підтримці французького уряду Ле Корбюзьє доручили побудувати в Марселі житловий комплекс, що втілює його бачення соціального середовища. Згідно з проєктом, Марсельська житлова одиниця (або unité d’habitation) містила 18 поверхів. 1800 жителів мали проживати у дворівневих квартирах, для яких було 23 варіанти планування.

Усередині будівлі пролягали «вулиці», уздовж яких розташовувалися магазини, школи та навіть готель. На даху житлової одиниці розміщувався дитячий садок, сад, гімназія та театр під відкритим небом. Квартири були задумані як окремі вілли, складені в бетонний каркас, наче винні пляшки у стійці. Проєкт було завершено у 1952 році, пізніше подібні будівлі були зведені у Нанті і Бріє, а також у Західному Берліні.

Атеїст Ле Корбюзьє створював і релігійні споруди, щоправда, за роботу він брався лише за умови повної творчої свободи. Натхнення для них він шукав у природі. Так, знайдена на пляжі мушля здалася йому символом абсолютної захищеності. Цю метафору архітектор втілив у проєктах каплиці Нотр-Дам-дю-Ха в Роншані та монастиря Сан-Марі-де-ла-Туретт неподалік від Ліона. Архітектура каплиці є більш романтичною. Ле Корбюзьє жертвує своїми знаменитими принципами функціоналізму заради емоційності. Так, стіна мала подвійну товщину для візуального ефекту, а дах здається підвішеним, хоча має багато опор.

Інфлюенсери урбаністики. Ле Корбюзьє — пророк бруталізму та співець бетону

Проєкт монастиря був суворішим та жорсткішим. Квадратна будівля виглядає мов бетонна фортеця, вписана в ландшафт. У трирівневому скляному фасаді Ле Корбюзьє вперше використав скляні панелі, встановлені з «музичними» інтервалами, щоб отримати ліричний ефект.

Лише після 1950 року слава Ле Корбюзьє вийшла за межі Франції. У 1951 році уряд Пенджабу призначив його радником із архітектури для будівництва своєї нової столиці, Чандигарху. Уперше в житті Ле Корбюзьє зміг застосувати свої принципи міського планування в такому масштабі. Абсолютно не зважаючи на місцеві традиції, він спроєктував Палац правосуддя, Секретаріат і Палац зборів.

Необроблений бетон фасадів, вікна, захищені від сонця величезними бетонними парасольками, скульптурні фасади, круті лінії даху та монументальні скати — основні елементи його архітектури, які відразу ж вплинули на архітекторів у всьому світі. У схожому стилі Ле Корбюзьє побудував Національний музей західного мистецтва в Токіо (1960), Центр образотворчого мистецтва Карпентера при Гарвардському університеті (1964) і спроєктував виставковий павільйон в Цюріху, побудований після його смерті (1964).

Ле Корбюзьє не надто переймався через таке пізнє визнання. Здавалося, йому подобалася роль самотнього та переслідуваного генія. Він продовжував створювати нові будівлі до кінця свого життя: мистецький центр у Франкфурті (1963), комп’ютерний центр Оліветті в Мілані (1963), Палац конгресів у Страсбурзі (1964) і посольство Франції в Бразилії (1964). Архітектор помер у 1965 році, а вже у 1968 році був створений фонд його імені.

Вплив Ле Корбюзьє на сучасну архітектуру неосяжний. Він допоміг сформувати основу майже всієї модерністської архітектури та міського планування, причому майже вся сучасна теорія, по суті, діє як продовження або відмова від його ідеалів. Крім того, він встановив той самий спосіб, яким зараз практикується архітектура: письменник Гел Фостер називає Ле Корбюзьє «архітектором-полемістом», який допоміг закласти основу для появи таких фігур, як Рем Колхас. У результаті Алан Платтус в своєму вступі до книги Дебори Ганс «Керівництво Ле Корбюзьє» проголошує: «Ефект півстолітнього коментаря, критики, досліджень і дизайну був не стільки станом самого Ле Корбюзьє, скільки розчиненням його в колективному кровотоці століття … Ле Корбюзьє став не стільки об’єктом нашого дискурсу, скільки частиною тієї самої основи, на якій повинен бути заснований цей дискурс».

Текст: Наталія Марків-Буковська


Джерела: