Юлія Шуткевич — українська мультимедіа-художниця, яка працює в межах створеного нею художнього напряму — неометамодернізму, що досліджує зв’язок людства та технологій. В інтерв’ю для журналу Про|стір вона розповідає, чому ризикнула шукати нові шляхи в мистецтві, чи можуть перетинатись арт і політика та чому людям важливо досягти гармонії з машинами.

— Твоя художня кар’єра почалася доволі зухвало — з проголошення нового художнього напряму, неометамодернізму. Чому для тебе було важливо піти таким шляхом?

— У творчості мені завжди не вистачало концепту, єдиного цілісного бачення, яке можна викласти, лише створивши власний художній напрям. Для мене ним став неометамодернізм як певна глобальна концепція; маніфест, що об’єднує все моє різноінструментальне мистецтво.

— Твоя концепція приділяє багато уваги відносинам між людиною та технологіями — чому саме ця тема?

— Вона народилася насамперед від усвідомлення, що для мене немає ніші в сучасному мистецтві. Я штудіювала його, відвідувала виставки, шукала будь-який можливий шматок інформації — і все одно не могла знайти суголосний мені напрям.

Тому я і вирішила створити щось своє. Так з’явився неометамодернізм: «нео» — нове, а «мета» — фундаментальне. Це крок вперед від метамодернізму до неометамодернізму та бачення мистецтва, суголосного не лише з суспільними науками, а й з технологіями. Йдеться про поєднання технологій, людини та чогось вищого — у цьому випадку ідеї. Такий триголос може бути реалізований у дуже простій двійковій системі числення, яка використовується під час побудови будь-якої машини та на основі якої можна розвинути комплексні мови.

Ці два постулати — нуль та одиниця — можуть бути розкриті по-різному: з одного боку, це людина та машина; з іншого — ідея та концепт, творіння та митець. Дихотомій може бути безліч, але всі вони вписуються в єдиний концепт, у межах якого я поєдную віртуальні інструменти творчості з аналоговими: digital-мистецтво та скульптуру, генеративну графіку й образотворчість.

— Ти використала слово «маніфест» — це майже забутий жанр у сучасному світі, а також політичний термін. Через це хочу спитати: у тебе є робота, присвячена Ай Вейвею, художникові і, мабуть, найбільш відомому політичному активістові з Китаю, роботи якого є подразником для тамтешнього режиму — як ти ставишся до того, коли політика і мистецтво перетинаються?

— Це багато в чому нормально, адже обидві сфери є певною дією — як політичний акт, так і акт мистецького творення. Наближеність першого і другого дозволяє стверджувати, що в чомусь мистецтво перетинається з політикою, а політика в чомусь повторює мистецькі акти. Як на мене, сучасне мистецтво як ніколи є суспільно-політичним, дуже ідейно змішаним і воно вкрай швидко реагує навіть на найвужчі течії.

— Всі твої роботи доволі прозоро пропонують замислитись над певною ідеєю, і це дуже виділяється на тлі сучасного мистецтва, здебільшого надто абстрактного та з великим простором для інтерпретацій. Що ти загалом думаєш про сучасне мистецтво?

— Можливо, я дуже конкретно описую закладені мною концепції та меседжі, але я не думаю, що для глядача вони є такими ж очевидними. Мені здається, мистецтво не потребує інструкцій. Тому те, що я в нього вкладаю, не обов’язково є тим, що зчитує глядач. Ми можемо не збігатись в поглядах й інтерпретаціях.

— Але ти даєш доволі чіткий інструментарій для декодування твоїх робіт.

— Рада, якщо це так. Я хочу, щоб мистецтво було багатошаровим і при цьому до певної міри зрозумілим та доступним для сприйняття.

Щодо сучасного мистецтва: не можу сказати, що захоплююсь якимись його представниками. Хронологічно остання течія, яка викликає у мене захват, — модернізм. Все, що відбувалось далі, для мене є очевидною відповіддю на суспільно-політичні течії, які виникали.

Я ж не шукаю конкретних відповідей, а радше маніфестую певну точку зору і пропоную альтернативний погляд на те, яким може бути мистецтво. Я не хочу відкидати все створене до цього часу, зокрема сучасним мистецтвом, а хочу показати ще один кут зору.

— Перейдемо від загального до конкретного: який з власних артоб’єктів ти можеш назвати найважливішим для себе?

— Мені подобається робота, яка є першим «mixed media» в моєму портфоліо — Space Talks. Все починається з диптиха постерів із генеративною графікою, що показує два принципово різні космічні стани: гармонії, органічного балансу, тобто стану «нуль», і як антиподу стану «один» — активності, хаосу, діяльності, народження чогось нового. Ці два стани пізніше були виражені в настільному панно, а також кашпо. На цю інсталяційну групу, створену з кераміки, я надалі планую нашарувати й третій сенс за допомогою 3D-маппінгу та використання генеративної машинної музики. Таким чином один артоб’єкт об’єднує в собі три види творення: диджитальний, аналоговий та перформанс.

Для мене цей проєкт є найцікавішим, тому що він поєднує всі сфери, якими я захоплююсь. В цьому поєднанні є багато романтичного, певний панфутуризм. Загалом тема космосу — і одночасно з цим чогось мікробіологічного, молекулярного, від «макро» до «мікро» — мене дуже цікавить.

— Ти згадувала модернізм — хто з митців тієї епохи вплинув на тебе?

— Мені подобається творчість Рене Магрітта. Я відкрила його для себе ще в підлітковому віці, і він все ще залишається для мене номером один. Мені подобається нордична холодність Магрітта, його багаторівневість і одночасно стриманість. У своїй творчості він не кричить, а заявляє про свою позицію. Це поєднання холодного аналітичного розрахунку та витонченої краси. Також мені подобається італійський митець, який передував Рене Магрітту і Сальвадору Далі, — Джорджо де Кіріко. Його роботи дуже продумані, символічні, стерильні та живі водночас. І звичайно ж, я люблю Фріду Кало.

— Попрошу тебе побути футуристом: яким ти бачиш майбутнє у перспективі 100–150 років? Я розумію, що це проблемне питання, тому що теорії футуристів минулого здебільшого виглядають недолуго, зазвичай вони сповнені нісенітниць…

— Чому ж, — Герберт Велс гарно передбачав майбутнє…

— Так, але загалом було дуже мало візіонерів. Втім, не буду сперечатись, що деякі люди доволі точно передбачили явища сучасності. А яким ти бачиш майбутнє?

— Оптимістично-технологічним. З більш оптимізованою та збалансованою співпрацею людей та машин. У мене дуже позитивний погляд на майбутнє з точки зору того, що технології значно спростять більшість життєвих процесів, налагодять робочий графік.

Мені здається, людина дедалі більше ставатиме творцем, аніж просто механічним відтворювачем. Це буде ера креативу, свободи рішень та гнучкості, адже тільки дійсно гнучкий розум може досягти успіху в сучасному технологічному світі.

— Думаю, ти сама розумієш, що це досить непопулярна позиція. Зараз майже кожен говорить про технологічну сингулярність і те, що буде, коли штучний інтелект почне усвідомлювати сам себе. Існує багато моторошних прогнозів. Що ти про це думаєш?

— Я не фізик і також не можу виступати футурологом. Це може статися, але це не є загрозою людському інтелекту, він не має обмежень. Звичайно, штучний інтелект може усвідомити сам себе, і рано чи пізно це станеться, проте людина все одно залишиться людиною та зможе контролювати своє майбутнє.

Мені здається, це не привід відчувати страх за свою унікальність. Людина як така ніколи не втратить своєї актуальності і самобутності. І є щось, що технічний розум ніколи не відтворить. Знову ж таки, це, напевно, дуже романтичний та непопулярний підхід.

— Як думаєш, коли чимось нормальним та рутинним стане мистецтво, створюване машиною, що постійно репродукує щось талановитіше за людські роботи, як це змінить наше ставлення до мистецтва і ролі людини в ньому?

— Мистецтво — дуже суб’єктивна річ. Як можна дійсно універсально і об’єктивно оцінити, що є кращим, а що — гіршим?

— Є глобальний тренд, так само як в моді, музиці та літературі, який визначає те, що продаватиметься наразі.

— Людина сама визначає тренди. Можливо, в тренді буде все створене людиною та те, що є унікальним, єдиним у своєму роді, мануальним. А можливо, в тренді буде машинність — ми не знаємо. Одночасно можуть бути обидва варіанти. Гадаю, людині не варто боятись свого знецінення внаслідок того, що машина стане кращою. Звісно, машини можуть бути точнішими, але питання того, що є кращим, суб’єктивне.

— Можеш загадати свій перший в житті контакт з машиною?

— Це був відеопрогравач, тоді вони тільки почали з’являтися. Мені подобався процес вставляння та виймання касети. А потім, звичайно ж, магнітофон та CD-плеєр, ноутбук та його дисковод, згодом — флешка. Зараз же всюди суцільне хмарне сховище.

— Що ти думаєш про це включення фізичної взаємодії з технікою?

— Оскільки я тактильна особа, подібна взаємодія мені завжди приємна. Напевно, тому зараз я намагаюсь додати у свою творчість музичну складову і маю MIDI-клавіатуру. Для мене це можливість більш тактильною контактувати з машиною, торкатись машини, натискаючи на клавіші.

— Над чим ти зараз працюєш?

— Над медіаінсталяцією — Технототемом, який дещо нагадуватиме Вавілонську вежу та повністю складатиметься з машин раритетного формату, увіковічуватиме їхню сутність. Це будуть ретро-телевізори, монітори перших моделей, комп’ютери, магнітоли, з яких виходитимуть звукові хвилі, що складатимуться в єдину музичну композицію.

На цей «вавилонський» тотем проєктуватиметься генеративна графіка, яка взаємодіятиме зі звуками. Планується не лише 3D-модель та артінсталяція, але й аналоговий варіант, створений зі справжніх машин.

— А яка твоя найбільша амбіція як мисткині?

— Мені хочеться донести свою ідею, бути універсальним голосом, що не має меж та кордонів; щоб моя мова була символьною та універсальною, і її могла зрозуміти людина з будь-якого куточка світу. Я хочу бути «пристроєм», який реагує на різні зрушення в нашому житті на дуже глобальному рівні, наче суспільний сейсмометр.

Спілкувався Олександр Стрельников