Небо в Аммані – блакитне, навколо сонячно та шумно. Місто мерехтить пісочно-білими невисокими будинками з черепашкового вапняку, часто-густо розписаними яскравими муралами, пальмами та кицьками у великих вазонах вуличних кафе. У столиці Йорданії я ненадовго по роботі. Сьогодні зустрічаюся зі своїми знайомими на одному концерті, вирішила іти туди пішки. Повз мене рухаються люди та вітрини, арабські музичні інструменти, чоловік в одному віконці смажить та продає різні горіхи, звідти також пахне міцною кавою та кардамоном. У наступному інший чоловік робить власноруч перепічку. Чудове місто.
Іти вулицями Амману – задоволення, поки не потрібно переходити дорогу на великих перехрестях. Перехід для пішоходів існує не завжди, часто у незручному місці, а потік машин рухається безперервно. Стою на узбіччі і дивлюся на це все, поки мені не спадає на думку заговорити з дівчиною, яка так само в очікуванні стоїть біля мене. Вона теж хоче перейти на іншу сторону. Разом, лишень що не обійнявшись, ми біжимо крізь море машин – і розходимося на іншому боці, побажавши одна одній гарного дня англійською. У неї впевнена хода, видно, що їй часто доводиться робити подібні речі. Жінки в Аммані дуже гарні, хоч у хустці, хоч без, майже завжди підкреслено елегантні та зі вдало підібраним кольором помади та сумки. Вони несуть у собі якусь таємну для мене гордість.
Після наступних двох перехресть я таки вирішую викликати Uber. Водія звуть Фаді, йому 32 роки. Він симпатичний, худий, з виразним носом та чорним волоссям. Під час поїздки ми встигаємо поговорити про багато речей, і навіть з’ясовуємо, що Фаді вважає колаборацію головною роллю українців у Другій світовій війні: так розповідали вчора в історичній програмі «National Geographic», яку він переглядав. Я розповідаю йому про своїх українських дідусів, які воювали в Червоній Армії, як і багато інших мільйонів українців під час Другої світової. Фаді обіцяє переказати усе це своїм друзям.
Він палестинець і добре знає, що таке війна. Сам народився у Йорданії, але частина його сім’ї все ще живе в палестинському селі, у домі на березі озера, з кухні якого видно гори. Він ніколи не бачив свого рідного села і не зможе потрапити туди через свій правовий статус, тож невимовно сумує за ним у великому Аммані. Фаді – дев’ята дитина у своїй сім‘ї, всі його сестри та брати вивчились в університеті, але на його навчання батькам уже не вистачило грошей. Його дружина працює вчителькою англійської, і він гордо показує мені фото з двома малюками – нещодавно у нього народилася двійня, Марія та Ях’я. «По вашому Ях’я – це Йоханнес, або Джон», — пояснює він.
Фаді дуже би хотів бути істориком, бо любить світ. Але навчатися йому ніколи – він має піклуватися про свою сім’ю, усе більше його затягує коло зобов’язань. Він талановитий фотограф і робить чудові знімки птахів, які би підійшли і для того самого «National Geographic». Як палестинцю, Фаді закритий не тільки шлях на його історичну Батьківщину, але і доступ до багатьох посад у йорданському держсекторі. Залишається громадський сектор, університет, бізнес, або Uber, наприклад. «Тойота» Фаді ламається перед великим перехрестям, я розраховуюся та бажаю йому успіху і таки стати істориком. Коли я виходжу, то питаю в нього, чого він бажав би більше за все? «Миру», — відповідає він. — «Тільки миру».
Із сьогоднішнього населення Йорданії, яке складає 9,5 мільйонів осіб, багато хто має подібну історію. 800 тисяч палестинців прибули біженцями до цієї країни під час «Шестиденної війни» в Ізраїлі у 1967 році, тому сьогодні приблизно половина населення країни мають палестинські корені. До цього останніми роками додалися сирійські біженці (за різними підрахунками – від 650 тисяч до півтора мільйона осіб), а ще раніше – декілька сотень тисяч людей, які прибули сюди через війну в Іраку. Тут дійсно багато хто знає, що таке війна. Окрім палестинців та іракців у Йорданії ще живуть черкеси, чечени, туркмени, роми, азербайджанці та бедуїни. На запитання, яка головна відмінність Йорданії від її сусідів — країн Близького Сходу, мої місцеві знайомі відповідають, що вона полягає саме в тутешній злагоді, мирному співіснуванні різних етносів.
Країна кам’яних пустель, у якій сплелися біблейські історії Ірода, ріки Йордан та римських кайзерів, і справді є дуже спокійною. Окрім спокою, мандрівників зустрічає небачена навіть для мене-українки гостинність – йорданці такі теплі, що після повернення додому до Берліна я переживаю рідкісний для мене культурний шок. Йорданців та їх тепла не вистачає, спогад про них залишається з тобою надовго.
…Нарешті я дісталася – захожу на концерт культової сирійської групи «Залатін аль Тараб», який відбувається у фундації Шоман. Вона була відкрита в 1978 році, як частина «Араб банк», одного з найбільших арабських банків, заснованого в Ієрусалимі у 1930 році палестинцем Амбулом Хамеедом Шоманом. Фонд включає у себе бібліотеку, культурний форум, відділи досліджень літератури та науки, тут проходять музичні та кіновечори. Вхід на концерт безкоштовний, зал переповнений.
Гурт співає традиційну арабську музику, іноді задумливо і тужливо, іноді весело, але завжди життєствердно. У другому ряду кремезний чоловік в костюмі емоційно скидає руки нагору та викрикує слова підтримки текстам пісень. Зліва від нього жінка не втримується на стільці, встає, починає танцювати, її рухи говорять самі за себе. Згодом увесь зал перетворюється на емоційне серце, що співає та аплодує. І тут теж одну з пісень присвятили миру.
Після концерту ми опиняємося в «Book@Café» – книжковому кафе з терасою на першому поверсі, де дим кальянів змішується з розмовами про книги, із палестинськими плакатами за незалежність та із зображенням Джона Леннона на футболках. На дошці оголошень можна знайти запрошення на семінари критичного мислення для молоді, курси літературної арабської, курси сальси та фестиваль фільмів з прав людини «Karama»: життя в Аммані вирує. Тут мені нарешті вдається знайти книгу йорданського автора, яку мені всі радили: «Наречена Аммана» («The Bride of Amman»), перша книга та бестселлер автора та гендерного активіста Фаді Захмута (Fadi Zaghmout).
Він описує історію п’ятьох жителів Амману, – чотирьох подруг, які борються зі зневажливим ставленням до жінок, та молодого хлопця, якого гомофобія в суспільстві змушує одружитися не за покликом серця. Йорданські знайомі, які радили мені цю книгу, казали: «Ми навіть самі здивувалися, що її написав хтось із Йорданії, насправді ми звикли, що тутешні інтелектуали — британці». Деколи тут усе ще помітний відблиск колоніалізму – у 1923-1946 роках на території теперішньої Йорданії була британська адміністрація.
Наш вечір у книжковому закінчується чудовим сухим червоним вином з міста Мадаба, що на південь від Амману. Виходжу на вулицю – вечір теплий, на небі багато зірок. Викликаю таксі, але машина все не з’являється. На моє запитання одному з таксистів, що очікують поряд, чи він часом не від Uber, він відповідає: «Ще трохи, і я тут через цей Uber революцію влаштую». Ми вирішуємо, що з революцією він почекає, сідаємо у його таксі, а я спостерігаю, як одна з зірок падає за горизонт. Встигаю загадати бажання – для Фаді, для таксиста, для України, для Сирії, для палестинців, і для всіх нас: нам миру, будь ласка.
Грудень 2018 року
Текст: Олександра Бінерт
