Наприкінці серпня у Музеї сучасного мистецтва Одеси відбулася презентація каталогу виставки Notes on Space, організованої європейською фотоплатформою Parallel. Міжнародний виставковий проєкт мав також відбутися у МСМО ще у квітні, під час шостого фестивалю Odesa Photo Days. Проте пандемія внесла корективи у плани організаторів.

Ми поспілкувалися з проєктною менеджеркою «Нотаток про простір», директоркою фестивалю Odesa Photo Days Катериною Радченко про виставку і каталог, а також про зв’язок між фотографією, архітектурою та простором, який нас оточує.

Про передісторію виставкового проєкту

— Проєкт PARALLEL сам знайшов нас. Декілька років тому організація ProcurArte з Португалії заснувала платформу для колаборації між фотографами та кураторами з різних країн, створення спільних виставок і демонстрації їх на фестивалях. Минулого року Odesa Photo Days презентували цю платформу в рамках фестивалю і в тому ж році долучилися до реалізації проєкту Parallel в Україні. Отже, ми стали єдиною організацією з України, що бере участь у програмі. В рамках співпраці ми планували провести одну міжнародну виставку в Одесі,  але через карантин експозиція була переформатована під онлайн, і в Одесі відбулася лише презентація каталогу.

Команда нашого фестивалю співпрацювала з польським куратором Тітусом Шабельські. Його концепт полягав у роботі із простором у широкому розумінні: дослідження взаємозв’язків між простором, людиною та архітектурою. Розглядали можливість  проведення виставки в Києві, Львові чи Одесі. Разом з Тітусом ми їздили містами, відвідували галереї та знайомилися з локальними контекстами. Зійшлися на тому, що цей проєкт найбільш актуальний саме для Одеси. Зокрема через неузгодженість новітньої та старої архітектури міста, ситуацію із забудовою та збереженням архітектурних об’єктів.

Проведення виставки ми планували у Музеї сучасного мистецтва. Це простір, де вдало поєднується модернізм колекції із палацом XIX століття — позитивний приклад, коли разом працюють, доповнюючи один одного, два часові та смислові шари. Для нас було важливо, аби виставка відбулася саме там, але, на жаль, вона була перенесена до онлайн-простору. Добре, що хоча би каталог ми змогли презентувати у дворику музею.

Про авторів «Нотаток про простір»

— Перед куратором постала досить складна задача: він мав відібрати до експозиції лише п’ятьох авторів із тридцяти можливих, із різними підходами до творчості, темами та методами роботи.

Наприклад, Сара Перович фіксує, як її дитина будує собі шалаші з підручних матеріалів, ніби граючись у дуже наївну форму архітектури. Це роздум про створення дитиною власного простору та його функціонування в межах дому. Інший художник, Густаво Балбелла, зображує архітектуру багатих районів Бразилії та їхній розвиток. Хоча він не протиставляє їм менш статусні райони, але його підхід спрацьовує і без цього, допомагаючи подивитися дещо інакше на цю країну.

Сара Перович, Густаво Балбелла

Наступний складний крок — об’єднати відібрані проєкти в цілісну експозицію. Куратор не виокремлював нікого, він вибрав і змішав роботи так само, як це часто стається у навколишньому середовищі. Постійний перетин просторів і нашарування контекстів, характерні для нашого життя, так само відображені і в структурі експозиції та каталогу.

Онлайн-формат: зручно та… без емоцій

— Термінове та непередбачуване перенесення експозиції онлайн стало випробуванням, особливо зважаючи на неймовірну кількість одночасно викладеного в мережу контенту. Постало питання, як зробити цю експозицію доступною, не нудною й актуальною. Віртуальний простір дає більше можливостей, яких в нас не було ще двадцять років тому. Серед переваг — розширення географії, збільшення аудиторії, легка комунікація з абсолютно різними країнами. Крім того, в онлайн-форматі кожен відвідувач може сам стати куратором і переміщати роботи за допомогою комп’ютерної мишки. З недоліків, напевно, відсутність фізичних переживань.

Проєкт PARALLEL

Оскільки всі події фестивалю за останні півроку відбулися онлайн, презентація каталогу, перша за тривалий час офлайн-подія, була більш яскравою та емоційною. Зокрема завдяки тому, що після події люди залишилися для живого спілкування та обговорення. Під час фестивалю вся наша команда працювала віддалено, сидячи по своїх квартирах. Після будь-якої події не вистачало саме такої форми рефлексії.

Фізична присутність сильно впливає на пам’ять і спогади. Недостатньо лише отримати якусь цікаву інформацію — саме фізіологічна пам’ять (доторки, запахи) формує та актуалізує спогади. Онлайн-простір може передати інформацію не гірше, ніж фізичний, але реципієнтові легше і швидше зрозуміти та запам’ятати, що йому дійсно цікаво, через досвід. Зовсім інші чинники пов’язують нас із онлайн-простором. Водночас втрачається момент присутності.

Про Одесу

— Одеський простір зараз дуже швидко змінюється. Я не можу описати якусь довгострокову перспективу, але пам’ятаю один цікавий випадок щодо цього. У 2012 році ми зробили альтернативний путівник Одесою: про її дворики, наскрізні проходи, фрески та їхні легенди. Уже у 2013-му близько половини локацій і7з путівника стали недоступні. Тоді це стало для мене показником, що наш простір змінюється швидше, ніж ми можемо осягнути.

Минуле літо, як і цьогорічне довели мені, що Одеса перебуває в неймовірній динаміці просторових змін: забудовуються нові ділянки, зникають старі будівлі, трансформуються парки, вирубуються дерева. Більшість європейських міст, де я бувала, майже незмінні. З одного боку, це стабільність, з іншого — малі зміни відбуваються, але обдумано, відповідно до потреб людей і гармонії простору. Мені здається, що наше місто змінюється дуже хаотично, без аналізу ситуацій і потреб, актуальності цих змін, без стратегії подальшого розвитку.

Це відсутність якісної комунікації, однакового розуміння складових і термінів. Наприклад, на будь якій конференції перед початком обговорення уточнюють, чи всі правильно й однаково розуміють термінологію. І мені здається, що якраз у нашому середовищі перша помилка — неправильне визначення термінології та різна інтерпретація потреб. Це і створює хаос.

Про спадок, історію та пам’ять

— Професорка ОНУ Оксана Довгополова на презентації каталогу зазначила, що поняття «спадку» з’явилося не так давно і працювати з ним не так легко. Але ідеально було би враховувати історію та водночас рухатися вперед, бо працювати лише з історичним контекстом і намагатися все зберегти, ігноруючи поточне XXI століття, не вийде. Рано чи пізно ця утопія буде зруйнована. Повне знищення спадку та будування нового, як часто роблять азійські країни, теж не працює.

Минуле / Майбутнє / Мистецтво: навіщо пам'ятати та де про це поговорити

Китайці зносять майже 90% хутонгів (тип середньовічної китайської забудови, – Ред.), залишаючи маленький шматочок у центрі міста для туристів. Натомість на звільнених територіях зводять скляні будинки, створюючи копії Парижу чи Венеції. Але навіщо туристам їхати з Європи до другої Венеції в Китаї? Їм цікаво побачити суто китайський культурний і архітектурний контекст. Тому дуже важливий баланс старого та нового, зокрема і для створення ідеального мистецького продукту.

На жаль, у нас мало спеціалістів, які вміють будувати містки між минулим і сучасністю. Тож на одній вулиці можуть знаходитися будинки XIX сторіччя, але домінуватиме абсолютно новий будинок, що не вписується у розміри та масштаби архітектурного ансамблю. Не менш шкідливе псевдозбереження старого будинку з несмаком і без аналізу, як сталося з готелем «Московський» на Дерибасівській.

Проблема нерозуміння того, що зберігати, а що знищувати, актуальна для всіх сфер країни. Схожа ситуація з мозаїками, які підпали під закон про декомунізацію. Знищено чимало творів мистецтва, створених за унікальними методами. Уже із цього можна було би створити прецедент для розвитку туризму, залучення інвестицій, мати свій цікавий культурний кейс.

Про фотографію й архітектуру

— Те ж можна сказати і про фотографію. Є тенденція знищення сімейних альбомів. Дуже часто люди не знають, хто зображений на фотографії, і тому не бачать сенсу її зберігати. Все таке або викидається, або продається десь на OLX, і таким чином знищуються цілі пласти. Ще суто на сферу фотографії вплинуло свідоме знищення архівів у СРСР для створення нової пропаганди та ідеології. Схоже можна було побачити і в архітектурі:  трансформація церков під клуби, архіви, музеї тощо, знищення релігійної атрибутики в цілому.  Це тривало доволі довго, так чи інакше залишилося в пам’яті та ментальності. Тому зараз ми сприймаємо процеси руйнування переважно як «Шкода, але хай буде так».

І в Одесі, і в Україні питання правил збереження почало підніматися нещодавно. Досі не зрозуміло що саме зберігати, за що хапатися спочатку: за двері чи бруківку, за архітектурну цілісність чи за висадку дерев. Іти по всім секторам одночасно неможливо через обмеженість ресурсів. І не так багато хороших реставраторів, які займаються відтворенням і пошуком оригіналів.

Фотографія та архітектура схожі тим, що інколи світлина — це останній спосіб зберегти пам’ять про будинок. Наприклад, Архітектура Одеси збирає фото старих будівель у своїх студіях і пропонує надсилати їм подібне з сімейних архівів, а не викидати.

Доходный дом Кондрацкого на Новосельского, фото Архітектура Одеси   

Я ж можу розказати про свій приватний кейс: чотири роки я працювала у фотоархівах і збирала свій архів світлин — мені було цікаво знайти та відновити історію розвитку фотографії в Україні. Через чотири роки роботи в мене поцупили жорсткий диск з усіма напрацюваннями. Тоді я задумалася: що краще збережеться, скани чи фізичні картки? Цифрове фото також легко загубити, хоча нам здається, що віртуальному простору можна довіряти. Насправді, якщо немає реального ресурсу його підтримувати, він зникає.

Читати далі: від «Точки зору» до «Транзиту» (RU)

Текст: Анастасія Філенкова