ДЕ НЕ ДЕ — «самоорганізована ініціатива, що досліджує способи репрезентації історії в публічному просторі». Євгенія Моляр і Леонід Марущак, двоє її діячів, розповіли журналу Простір про свій проєкт, учасників, передумови створення і подальші вектори розвитку ДЕ НЕ ДЕ, а також про те, чому говорити про ДЕ НЕ ДЕ важко, попри ширину діяльності ініціативи.

Євгенія Моляр і Леонід Марущак

Slider

Ідеї та принципи нашої діяльності

Євгенія: Бекграунд, що об’єднує всіх учасників і учасниць ДЕ НЕ ДЕ — це робота в публічному просторі або його осмислення. Декомунізація була першою темою, що нас об’єднала. І у 2015 році ми зібралися у вінницькому кінотеатрі «Росія» на резиденції «над Богом», основною темою якої була трансформація і мутація публічного простору в контексті декомунізації. Ми намагалися ширше мислити про ідеологічні зсуви у цілому і прослідковували це спочатку на прикладі Вінниці. Багатьох тоді турбувало, що відбувається з радянською спадщиною і з маніпулятивним, на нашу думку, декомунізаційним законодавством і для цього ми зібралися один раз (як ми тоді думали) обговорити це та створити якісь творчі рефлексії. Але виявилося, що це настільки глибока і безмежна тема, яка нас не відпускає і досі.

Кінотеатр «Росія». Резиденції «над Богом». 2015

У ДЕ НЕ ДЕ немає постійного складу учасників: нещодавно ми намагалися зробити перелік всіх учасників і учасниць за всі роки для нашого сайту, і можемо сказати, що переважна більшість — це митці, але вони беруть масовістю але не постійністю. Однак люди, які більше за всіх часу приділяють ДЕ НЕ ДЕ — функціонери і функціонерки, як, наприклад, я за фахом мистецтвознавиця, а Льоня історик: словом, люди, які дотичні до мистецької сфери але не є художниками чи художницями.

Леонід: У ДЕ НЕ ДЕ немає структури, немає ні якісного ні кількісного показника: не можна намагатись зрозуміти незрозуміле. Ми навіть не задаємся цим питанням щоб не витрачати часу. Якось воно існує і плодоносить, але як — це важко пояснити. кожного разу, коли мене питають що таке ДЕ НЕ ДЕ, я умиваю руки, бо не знаю, як це характеризувати і чи потрібно це робити. Більшість проєктів, які відомі під підписом ДЕ НЕ ДЕ отримували його вже на стадії реалізації або на дуже активній фазі існування. Діяльність ДЕ НЕ ДЕ не є продуктоорієнтованою. Відбувається постійний творчий пошук. Ми на плануємо заздалегідь роботу над проєктами, вони всі є взаємопов’язаними один з одним. Одночасно відбувається робота з кількома темами, якісь із них набувають втілення, якісь відтерміновані у часі і ще чекають на подальше осмислення. Я не можу згадати жодного проєкту, за винятком #дезеленізації, який був би завчасно запланований. Зазвичай вони починаються, як спільні проєкти в контексті ще чогось, як якийсь експеримент, і поступово вони якимось чином кристалізуються або випрацьовуються, з’являється деякий фінальний продукт ініціативи ДЕ НЕ ДЕ, який можна умовно якось побачити чи помацати. При цьому багато напрацювань, які були зроблені в такому ж форматі й складі за системою деструктиву, не маркуються ДЕ НЕ ДЕ бо в цьому немає необхідності. Маркування залежить від того, як сприймаються конкретними сторонами напрацьоване.

Проєкт #дезеленізація

Євгенія: Показовим є процес роботи над однією з виставок, коли ми працювали над виставкою «ДЕ НЕ ДЕ» в «тарілці» у Києві, і в активній колективній роботі було випрацьовано більшість принципів, якими ми намагаємося керуватися. Не завжди виходить їх дотримуватися, але негласна ідея ДЕ НЕ ДЕ з’явилася. Найперше, що ми хотіли робити і намагаємося — це колективна діяльність, як метафора публічного зібрання, де кожен учасник чи учасниця приходить зі своїм творчим висловлюванням, як творчим маніфестом, і є певна тема, яка не тільки об’єднує, але і керує всією вже груповою думкою. Замість куратора чи кураторки — спільна тема і спільна робота за індивідуальними висловлюваннями — так ми це намагаємося розуміти. Ідея колективності і рівності — є для нас провідною хоча іноді доводиться вдаватися до волюнтаристських рішень, тому що у колективі з нестабільним складом учасників буває неможливо знайти консенсус між усіма. Ідея колективної діяльності і колективного висловлювання за рахунок певних індивідуальних мистецьких творів — це те до чого ми прагнемо.

Над чим працюємо

Євгенія: Ми вже зібрали великий масив інформації до проєкту про села і наступним етапом буде її опрацювання — плануємо видати книгу. Оскільки ми завжди працюємо із сучасними художниками і художницями, це будуть деякі мистецькі рефлексії на тему, що у другій половині ХХ століття відбувався експеримент трансформування сільського життя, де його побутова частина наближалася до побуту міського середовища.

#неперспективнісела #denede

Цей експеримент відбувався в сорок одному населеному пункті, і села, що увійшли в цей експеримент, зазнали разючих трансформацій але із закінченням існування радянського союзу і колгоспів, які були основними діячами експерименту, він не те щоб завершився, бо не було ні результату, ні аналізу, а просто зійшов нанівець, оскільки зникли його засновники. Цей експеримент у зміненому вигляді триває до сьогодні, оскільки ці ж села існують з нетиповою не сільською інфраструктурою. Ми хочемо спробувати проаналізувати цей феномен. Об’їздивши більшість із цих сіл, ми зібрали архівні матеріали і зробили сучасну фотодокументацію — емпіричний матеріал який можна аналізувати, порівнюючи передумови, плани, здійснення і кінцеві результати. Зібраний матеріал є надзвичайно показовим і на його основі ми хочемо зробити видання, показати цей експеримент «у картинках». Але зараз у нас немає можливості самим провести ґрунтовну аналітичну роботу, тому ми маємо залучати фахівців, сподіваюся ми їх знайдемо щоб завершити аналітичну частину дослідження.

Село має стереотипне сприйняття через призму «садок вишневий коло хати». В нашому контексті дуже важливий архітектурний аспект, коли в селах з’являються величезні споруди, стають формуючими елементами села.

Село Печера Тульчинського району Вінницької області.

Леонід: У нас виникла дилема при пошуках фінансування на реалізацію подальших досліджень, і ми не можемо для себе вирішити кого залучати із так званого професійного кола дослідників, тому що в цій темі важливо робити зрізи не лише культурологічні, історичні чи архітектурні (які ми робили), а й підходити до досліджень в антропологічному і соціологічному контекстах: у порівнянні й аналізі до і після, теперішній стан, візії майбутнього, тощо… Дуже важливо зробити ландшафтні дослідження природного і культурного ландшафту — все те до чого «торкалася рука людини». Це важливо, бо село має стереотипне сприйняття через призму «садок вишневий коло хати», хатка-мазанка, ніяких домінант крім церкви. Але в нашому контексті дуже важливий архітектурний аспект, коли в селах з’являються величезні споруди, стають формуючими елементами села, і яким чином вони впливали на мешканців, чи впливають досі. Чи у самих мешканців сформувалося відчуття близькості до міста? — такі речі важливі у первісному дослідженні щоб сформувати план майбутніх дій і найголовніше — це залучення мистецького середовища для більш глибинного аналізу.

«Музей відкрито на ремонт» — ще один із проєктів, що займає найбільше нашого часу. Це історія про понад 60 музеїв по всій Україні.

«Музей відкрито на ремонт». Проект музейно-освітнього простору на базі колишньої Земської школи у селі Нескучне Донецької області

Якщо говорити про умовне планування цього року, то у грантових заявках для Українського Культурного Фонду, ми найбільше відзначили цей проєкт і всі його програми, щоб мати змогу працювати надалі. Завдяки програмі «Музей відкрито на ремонт» ми маємо можливість обговорювати з музеями, які входять до неї, складні питання, про які з іншими, поза проєктом, складно чи взагалі неможливо говорити. Минулого року ми мали можливість поекспериментувати з цим, коли поїхали по нових учасниках проєкту і зіштовхнулися з тим, що рівень комунікації з музеями, з якими ми працюємо з 2016 року абсолютно відрізняється від того, як нам доводиться спілкуватися з тими, які щойно доєдналися до проєкту.

Якщо говорити про ще один важливий проєкт — це резиденція у Вінниці на базі широкоформатного кінотеатру «Росія» на 1200 місць тільки частина якого експлуатується сьогодні.

Кінотеатр «Росія». #надбогом2019. Фото: Наталка Дяченко

Вона проходить кожні два роки і це вже четверта. Цього року у нас буде підбиття загального підпису, що ми понароблювали за весь час, бо у 2021 кінотеатр повертається з довгострокової оренди у комунальну власність, і резиденція, що буде ініційована локальною спільнотою — комунальними підприємствами на які поклали зобов’язання щодо подальшої долі кінотеатру. Ми виступаємо з відповідальною задачею допомогти Вінниці розібратися, що ж далі буде з цим простором. З питаннями з яких починали, ми зіштовхнулися в реальному часі.

Євгенія: Тема радянської спадщини присутня у кожному нашому проєкті, тому що навіть у роботі з музеями: більшість наших регіональних музеїв — це типові краєзнавчі музеї другої половини ХХ століття, що теж є культурною спадщиною радянського періоду. Радянське монументальне мистецтво з самого початку було для нас важливою провідною темою: фотограф Євген Нікіфоров був учасником першої резиденції, де він робив своє ще тоді невеличке дослідження і показував вінницькі мозаїки, які пізніше увійшли в його книгу. Майже кожна наша експедиція присвячена в тому числі документації монументальної спадщини, яку наразі ми намагаємося вже інституційно опрацювати через міністерство культури. Ми співпрацюємо з активістами в регіонах, дружимо і обмінюємося інформацією з усіма, хто займається радянським модернізмом і монументальним мистецтвом. В кожному регіоні є активістські ініціативи, що зберігають, опікують, вивчають подібне, і зараз ми намагаємося все це якось об’єднати для того щоб ця діяльність була відображена в офіційному полі, бо активісти працюють, але інститути і відділи охорони пам’яток на місцях просто не помічають їх, тому що самі займаються пам’ятками XIX століття і старіше, а мистецтво другої половини ХХ століття для офіційного пам’яткоохоронної діяльності є непомітним. Наша задача у тому, щоб активність й ініціативність поєднати із ресурсом офіційних пам’яткоохоронних інституцій.

Леонід: Діяльність, яка почалася у 2015 році була заснована на спадщині радянського періоду, і багато речей, що почалися тоді, мають прояв у тому, що зараз стало вже певним трендом. Сьогодні нікого не здивуєш пабліком з мозаїками чи модерністськими спорудами — це візуалізація того, що ми тоді у 2015 задумувалися не про «красиве», а про важливість, переосмислення і збереження у першу чергу.

Чернігів. Відкриття панно «Дерево Життя» (1981) Іллі Толкачова на фасаді торгівельного комплексу «П’ятницький». Фото — Злата Лісова

Наша діяльність не була направлена на продукування фізичних речей, котрі можна побачити, помацати, погортати, а на роботу в команді з актуалізації тем і залучення широкого кола зацікавлених, учасники якого в подальшому і виробляють певні продукти, котрі стають впізнаваними, чутними, баченими. Таких напрацювань не так і багато, тому коли хтось вириває пальму першості, то це на грані неприємного, але ми на цьому намагаємося не акцентувати увагу, бо першочергове в діяльності ДЕ НЕ ДЕ — це актуалізація, збереження і переосмислення стигматизованого радянського періоду.

@ero_heroes це приклад того, як з маси тем, з якими ми працюємо, кристалізується певний напрямок. З експедиційних вилазок, подорожей, досліджень в регіонах з 2015 року накопичується матеріал і виокремлюються якісь теми, котрі можна форматувати, як інстаграм-проєкти, як радянські монументи присвячені другій світовій війні або революційним подіям, що попри свою суть, не підпали під закон про декомунізацію, бо вони часто є місцями масового захоронення. Коли почали публікувати ці фото, ми з Женею не могли довго підібрати назву: ero_heroes від слова «еротика», «еротичність»? Багато часу присвятили уваги що ж таке еротика чи еротичність, чи можна ці монументи відносити до таких категорій.

instagram: Heroes_USSR

Названі чотири проєкти, але є ще до десятка інших речей в розробці, що чекають свого часу і точно не завтра можуть бути виставлені. Так само, як і вже згадана робота з адвокації теми, створення або зміна законодавчої бази, підведення підґрунтя до подібних досліджень: не залишати це на партизанському рівні. До кінця 2020 року створили робочу групу при міністерстві культури і дали вказівки на місця в обласні управління архітектури охорони культурної спадщини. Тепер перед нами є задача максимально залучити тих, хто займався цим на добровільних засадах, знайти сценарії взаємодії з чиновниками, пам’яткоохоронцями. Але, як показує практика, коли все виходить на такий рівень конструктивний, а не скандальний, воно стає мало актуальним і нецікавим: що тут гучного, коли все вже налагоджується? Тому багато хто переключає увагу на інші проблемні речі.

Незалежно від того, подобається комусь Радянський Союз чи політика попередніх років, історія існує незалежною від уподобань

Сєвєродонецьк. Закрите кафе «Мозаїка»

Але і схеми збереження чи знищення дуже маніпулятивні. Дуже часто ми стикаємося з тим, що ініціатори таких актів, як декомунізація, нічим не гірші за тих, хто вступає у відкриту боротьбу за збереження пам’яток. Ми намагаємося уникнути переваження в одну сторону і у контексті роботи з міністерством культури, намагаємося створити розуміння того, що незалежно від того, подобається комусь Радянський Союз чи політика попередніх років, історія існує незалежною від уподобань: всі періоди історії цінні, незалежно від того, яка правляча сила підтримує чи знецінює певний період.

Міністерство культури на перших етапах порадили нам мінімізувати використання слова «радянський» для того щоб не сприяти пробудженню можливої агресії. Ми ніколи не уникаємо слово «радянське», Женя його називає «українсько-радянське монументальне мистецтво», я: «українське монументальне мистецтво радянського періоду», але ми не уникаємо самого слова, залишаємося при своїй термінології, в той же час міністерство культури це все називає «збереження культурної спадщини України другої половини ХХ сторіччя».

Експериментально-показове село Комишувате

Ми часто використовуємо гру слів, яка провокує для того аби загострити увагу до теми. У вже згаданому вінницькому кінотеатрі з промовистою назвою «Росія» у 2015 році проводилася мистецька резиденцію «Над Богом»: стосунку до Бога немає, бо йдеться про історичну назву річки Південний Буг над якою стоїть цей кінотеатр — історична назва: річка Бог.

Євгенія: Вже багато років ми публікуємо на нашій сторінці фотодокументацію #жовтоблакить і #POSTLENIN: те, що наштовхує на роздуми, що з’являється на пустих монументах після Леніна. Ці матеріали ми також використовуємо кожен в своїй роботі у ДЕ НЕ ДЕ — збираємо і одразу ж ділимося між усіма, бо він важливий для розуміння ситуації ідеологічних зсувів, бо в одиничних випадках він може бути непомітний, а тільки в множинності стає виразний. Коли ходиш повз один і той же колишній пам’ятник Леніна, не зважаєш на масштабність того, що відбувається, але зібравши поруч 15 чи 30 фото таких монументів, розумієш новий ідеологічний вектор, що з’явився у суспільстві.

Фотодокументація #жовтоблакить

Леонід: Важливо також, що ми постійно накопичуємо матеріал, завжди знаходимося у стані дослідження, пізнання і поїздок. Зважаючи на те, що цей процес не має кінця, нам важко зрозуміти скільки в нас ще є в загашнику матеріалу для інших проєктів, які можна кристалізувати, як @ero_heroes, #POSTLENIN, #жовтоблакить,#дезеленізація, «музей відкрито на ремонт» і мистецькі резиденції, як «Над Богом». Тому я не знаю скільки ще це займе часу і вистачить нашого терпіння, але з 2015 року і до сьогодні і ще, як мінімум цей рік ще, ми будемо працювати.

Співпраця з колегами й однодумцями з-за кордону

Євгенія: Я багато співпрацювала і спілкувалася і надихалася досвідом культурних активістів й активісток з пострадянського простору, зокрема грузинська мозаїка, як один з перших прикладів дослідження і вивчення. Також спільнота квір-комунізму ШТАБ у Бішкеку у яких багато спільних тем з ініціативою ДЕ НЕ ДЕ. Ми спілкуємося онлайн але хочемо колись поєднатись наживо.

Спільнота квір-комунізму. calvertjournal.com

До нас приїздив Борис Чухович —відомий дослідник, зі своєю книгою «Мутации памяти и мутации памятников». Починав він в Узбекистані і згодом переїхав у Квебек, де зараз працює на кафедрі естетики і поетики Квебекського Університету. З дослідниками і дослідницями з Білорусі обмінюємося інформацією. Щодо країн, котрі не мали радянського досвіду, то минулого року я була з презентацією діяльності ДЕ НЕ ДЕ в шотландському університеті Сент Ендрюс на семінарі, де дійсно було багато зацікавлених слухачів, незважаючи на те, що тема не притаманна цій країні, але методи нашої роботи перегукуються. Ми вже давно плануємо спільний проєкт з італійською ініціативою Fare Ala, які досліджують тему деколонізації. Минулого року в розмовах онлайн ми обговорювали наші проєкти — дивлюся на них: як ДЕ НЕ ДЕ тільки в Італії. Ми навіть подавалися на спільну резиденцію обміну щоб вони могли приїхати і тут з нами попрацювати над одним з проєктів у Переяславі, але він ще чекає на свою реалізацію.

Основна ж ідея в тому, що всі наші дослідження відбуваються мистецькому середовищі: художники і художниці, котрі працюють в публічному просторі і системах дотичних до них, мають свій фокус зору і їхні спосіб артикуляції — це певна універсальна мова, яка в будь якій країні, ситуації чи ідеологічній системі актуальна, бо це мова мистецтва. І такий спосіб організації нашої роботи, мабуть, і робить нас цікавими і актуальними стільки років не дає припинити нашу діяльність, а тільки ще більше наснаги.

Записала Анастасія Філенкова