Цей текст написано в рамках освітньої події Мистецького Арсеналу — журналістського практикуму «Факультатив» 2021 під час виставкового проєкту «Чутливість. Сучасна українська фотографія». Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.

Цей текст дійсно створено в рамках освітньої програми до виставки — і це ускладнює задачу написати про неї. Тобі начебто й не ставлять жодних умов, не висувають побажань до змісту — але ти все одно пам’ятаєш, на чиє запрошення його пишеш. І все одно ловиш себе на тому, що нехай несвідомо, шукаєш щось позитивне, що варто було б висвітлити, нюанси, які можна було б згладити.

Це виклик для автора, який бажає займатися конструктивною критикою. Втім, виставка викликала чимало питань. Вони стосуються не тільки проєкту, а й становища української фотографії загалом. Які це саме питання? Спробуємо розібратися.

Що взагалі таке фотографія і в чому її мета?

Куратори «Чутливості» оголосили своєю метою дослідити розвиток і трансформації української фотографії впродовж останніх трьох десятиліть.

Але щоб відстежувати трансформації медіуму, хіба не варто було б спробувати спочатку визначити, що він собою являє, в чому його спільності та відмінності з іншими медіа, і, зрештою — що спонукає митців в той чи інший час, одномоментно чи постійно обирати саме його?

Наразі в нас немає відповіді на питання, чим є і навіщо існує українська фотографія, і ця виставка також не відповідає на нього — натомість вона пробує розказати, якою є українська фотографія, але про це трохи пізніше.

Суперечки щодо сутності фотографії як виду мистецтва точаться досі, і пострадянський простір у цій дискусії відстає від західноєвропейського мало не на всю тяглість свого існування.

Мистецтво загалом на радянських теренах тривалий час розглядалося лише як засіб «служіння» народу, а, точніше, панівній ідеології, і якщо стосовно живопису в 1960–1970-х відбулося певне пом’якшення, то фотографію навіть після розпаду Союзу ще довго вважали лише технікою фіксації певних моментів реальності, а не її рефлексії або навіть перевинайдення — тобто не сприймали як самостійний вид мистецтва. Багато хто не сприймає і зараз.

Чим визначається українська фотографія?

На виставці «Чутливість» також переважає фотографія-фіксація, фотографія-репортаж. Куратори досліджують не стільки зміну медіуму, скільки зміни українського соціуму крізь фотографічну призму — і їх можна схарактеризувати як монотонно-динамічні: подій відбувається багато, проте візуально вони мало вирізняються між собою.

У «тридцяти роках» української фотографії ми бачимо, як сусідять бідність, специфічна пострадянська зубожілість; багатолюдні протести; наслідки війни — і гіпертрофована жага до життя та насолод, зубата й нарвана молодість країни та її жителів. Це загалом вписується у непроговорюваний, але наявний мистецький образ пострадянської «Східної Європи» — «бідної, але веселої», сповненої абсурду та первинних імпульсів, комунальної в усіх сенсах.

Але чи це єдиний спосіб показувати Україну, і чи це єдиний наратив, який може транслювати мистецтво українських фотографів? Певно, ні. Але для участі в «Чутливості» відібрали переважно саме такі роботи. Тут можна побачити дуже мало серій, які б не можна було одразу впізнати як створені на пострадянському просторі і які б не стосувалися специфічно пострадянської української проблематики.

«Ханафуда» Міші Педана; «Прості речі» Назара Фурика; світлини Ярослава Солопа; роботи Євгена Павлова й Андрія Боярова у першій залі, що якраз експериментують з можливостями фотографії (а куратори наголошували, що хочуть дослідити «множинність методів роботи з фотографічним методом») — ось, мабуть, і все. Решта ж у той чи інший спосіб звертаються до проблем українського соціуму і людини в ньому.

Тут ми робимо коло і повертаємося до питання, для чого взагалі потрібна фотографія або будь-яке інше мистецтво; які в них мають бути задачі та цілі і чи повинна взагалі бути якась ціль? Ми повертаємося до зламу, що стався в мистецтві ще наприкінці XIX століття, коли одні художники вдалися до соціальної критики, інші ж — до «мистецтва заради мистецтва». Українська фотографія — принаймні, та, що представлена в Арсеналі — досі не вирішила це питання.

Кому адресовано виставку?

Це, певно, найбільше питання до проєкту.

Куратори та дослідники фотографії вже розкритикували виставку за брак пояснювальних матеріалів та неувагу до технічних аспектів представлених творів. Автори-учасники також, імовірно, не стануть для них відкриттям.

Виставка буде корисна для тих, хто цікавиться українською фотографією, але не надто багато бачили її наживо — а це типова ситуація, враховуючи мізерну кількість здійснюваних в країні якісних фотографічних подій.

Тут дійсно можна познайомитися з творчістю Бориса Михайлова, Віктора Марущенка та інших знакових фігур. Але не полишає відчуття — хіба це все? Невже вся українська фотографія тільки про подолання національної суспільної травми, залишки радянської матеріальної культури та спроби відверто — після стількох десятиліть тоталітарної цноти подекуди на межі маніпуляції — показати людську тілесність і сексуальність?

Зумисно чи ні, але схоже, що найбільш влучними адресатами виставки були б іноземці — чи то куратори й фотографи, чи то просто небайдужі до фотографії глядачі. Вони б дійсно мали шанс побачити щось таке, чого не робили або не роблять фотографи у їхніх власних країнах, і що дало б змогу запам’ятати: ось це — українські світлини. Ось «колорит», ось «фактура», ось шахтарі, занедбані хрущовки разом з їхніми нутрощами та мешканцями, ось Майдан та війна.

Стигма пострадянського проступає на представлених фотографіях, немов водяний знак. Одразу після розпаду Союзу вона добре продавалась. Нині це вже скоріше явище інерції, адже розрив між Заходом та Сходом вже ні для кого не є новиною; спроби цей розрив подолати дедалі більше сходять нанівець, а супутні йому візуальні явища остаточно втратили новизну для обох сторін — тієї, що дивиться з боку, і тієї, що вперше отримала можливість побачити сама себе.

Замахнувшись на репрезентацію української фотографії доби незалежності, куратори взяли на себе задачу більш серйозну, аніж лише виставку, хоч і масштабну, в Арсеналі. Йдеться про наративи, які ми вибудовуємо для себе та світу.

Чи мусить жертва насильства визначати себе лише крізь призму цього досвіду? Скільки часу потрібно, щоб почати говорити й показувати щось інакше? До якої міри пережитий досвід тоталітарного режиму й радянської окупації просякнув собою візуальну мову, яку використовують українські митці, і яку сприймають глядачі та куратори

Розмова про фотографію як мистецтво в Україні, як і багато інших позитивних явищ, почалася лише в останні роки, коли революція та війна змусили задуматись про власну ідентичність. Є сподівання, що ця розмова стане більш тематично розлогою та багатоголосою, і що цей процес не займе надто багато часу.

У наступних проєктах, які займатимуть позицію репрезентативних, зрізових за тривалі періоди, хотілось би побачити більше різноманіття, не лише набір, підготовлений для експорту.

Зрештою, саме з такого різноманіття й може скластися щось більш подібне до цілісної картини. Задля цього може стати в нагоді відокремлення «мистецтва заради мистецтва» (і визнання його права на існування) від соціально-рефлексивної фотографії, спровокованої специфічною українською проблематикою.

Побачити виставку «Чутливість» можна до 5 вересня в Мистецькому Арсеналі, Київ.

Авторка: Євгенія Селезньова

Фото надано Мистецьким Арсеналом,

автор: Олександр Попенко